Та на цьому Бахтарові проблеми не закінчувались. Володарка Каурдану, довідавшись про ціль його мандрівки, вирішила теж спробувати здобути скіпетр. Адже, якщо вона піднесе його Темхусу, то син Магри, подарує їй вічну молодість. Якщо якийсь карлик, самотужки, спроможний дістати цю чарівну річ, то вона, могутня правителька, що має таку велику охорону і поготів.

Цариця піднялась на центральну башту палацу, там у неї була кімната, де вона займалась магією. В цій кімнаті зберігались книги з чародійства, різне зілля, і чаклунське приладдя. Ще, під самою стелею, висіла велика клітка, в ній жили два ніктуса. Це були дивовижні істоти, зовні трохи схожі на маленьких пацючат, але крилатих, з великими вухами, і з чорними як ґудзики, вилупкуватими оченятами, що однаково добре бачили і в ночі, і в день. І ось ці, створіння, були царициними нишпорками. Таміла відчинила дверцята клітки, і викликала ніктусів на зовні, ті неохоче, і дуже повільно залишали своє житло. Володарка розлупила навпіл великий персик, і пригостила ним тваринок, потім низенько схилилась над ними, і прошепотіла:

-- Летіть, мої крихітки в гори, і станьте там моїми очима, і моїми вухами. Все що ви побачите, побачу і я, все що ви почуєте, почую і я. Знайдіть для мене, малого чаклуна. Тихенько зафурчавши, ніби висловлюючи свою згоду, ніктуси замахали крилами і зробивши коло по кімнаті вилетіли у вікно, що відчинила для них Таміла. Цариця, трохи, провела поглядом своїх крилатих слуг, потім заплющила очі, і побачила місто з висоти пташиного польоту. Знизу долинав гомін вулиць, у вухах свистів вітер. Таміла посміхнулась, нишпорки вправно виконували свою роботу. Вони знайдуть Бахтара, і вона зможе, потай іти по його слідах. Адже в неї немає мапи, щоб знайти шлях до скіпетра, а вже потім, вона, вирішить як позбутись конкурента…

5

Мілена повільно приходила до тями. Їй здавалось, що вона, чи то пливе, чи то повільно летить. Дівчина відкрила очі. Вгорі над собою, Мілена побачила блакитне небо, та пропливаючи повз неї, похмурі скелі. В пальці щось залоскотало, вона глянула на свою руку, що безвольно лежала поверх ковдри. Маленьке, сіре кошенятко старанно вилизувало її. На блідих дівочих губах з’явилась посмішка.

-- Бачу, ти вже отямилась. — почула Мілена, незнайомий голос.

Над нею схилилась чорнява дівчина. Її очі світились добротою і співчуттям.

-- Де я? Хто ти?— ледве чутно прошепотіла Мілена.

-- Тебе привів, у наш дім, Готар. Щоб ми, тебе, сховали.

-- Готар? Не знаю ніякого Готара.

-- Він розбійник. Сказав що знайшов тебе у горах.

-- Розбійник?

Обличчя Мілени зробилось зляканим. Вона, раптом, щось пригадала.

-- Карол! Мій Карол у біді.

-- Хто такий, цей Карол?— не зрозуміла Тума.

Дівчина не одразу відповіла. Згадка по коханого наповнила її серце ніжністю і теплом. Як давно вона не дивилась в сірі розумні очі, не торкалась ласкавих рук, не обіймала сильних, надійних плечей. Підступна сльозинка покотилась у неї по щоці.

-- Мій наречений. — нарешті відповіла вона незнайомці, витираючи рукою обличчя.-- До нас в селище прийшов чарівник з Сулерії, і сказав, що Карол у біді. Тільки я можу йому допомогти. Ми пішли його рятувати. Потім я побачила Самсона.

-- А Самсон хто?

-- Розбійник. Ватажок розбійників. Я почала тікати…

Мілена замовкла, наче намагалась щось пригадати.

-- А далі, що?—з цікавістю зазирнула їй у вічі, горянка.

-- Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю…

Степовичка повільно підвелася, обпершись на лікоть. На її обличчя впало пасмо чорного волосся. Вона, з подивом, почала його роздивлятись.

-- Це я тебе пофарбувала, щоб ти, не відрізнялась від місцевих жінок. — пояснила їй, Тума.

-- Навіщо?

Тума знизала плечима:

-- Батько наказав. Та ти, не хвилюйся, фарба не стійка. Помиєш двічі голову, вона зійде. До речі, мене звуть Тума. А тебе як?

-- Мілена. — відповіла степовичка, і одразу запитала:— Куди ми, йдемо?

-- До моря. Це караван купця Саліма. Він відведе нас до порту. Там ми сядемо на корабель, і попливемо подалі від Каурдану, і усіма проклятої, цариці Таміли. — пояснила своїй новій знайомій, горянка.

Мілена розхвилювалась:

-- Мені не можна нікуди плисти! Мені потрібно повернутися додому!

-- Заспокойся, я побалакаю з батьком. Він добра людина, і неодмінно щось вигадає, щоб відправити тебе додому. А зараз відпочивай, ти ще дуже слабка.

Мілена зручніше вмостилася на візку, і майже одразу заснула, а караван продовжував свій нелегкий шлях до узбережжя.

Карол і його компанія, продовжували бігти, щоб як най далі втекти від небезпечного міста. Готар біг попереду, показуючи дорогу. Сам не розуміючи навіщо це робить. Адже він міг давно покинути, цих дивних мандрівників, і повернутись додому, до матері. Та можливо він, підсвідомо, відтягував мить зустрічі з нею. Бо розумів, якого болю завдасть, принісши звістку про загибель рідних. Мабуть сама думка, про це, гнала його подалі від дорогих для серця місць.

-- Все, більше не можу. — простогнала Юка, і впала навколішки, обпершись руками об валун.

Втікачі зупинились, і вернулись до неї, що б, хоч чимось, підтримати її. Як по команді, вони, теж, посідали поряд з жінкою. Від швидкого бігу, всі розчервонілись. З грудей виривалось важке дихання. Плато витяг з торбини фляжку з водою, і струснув її, посудина була майже порожня, та все ж, простяг її Юці. Та зробила лише один ковток, розуміючи, що спрага змучила всіх, і передала посудину, по колу. По одному ковтку вистачило всім, та цім, друзі, не вгамували спрагу.

-- Навіщо ми, тягнемо за собою, цього…?— сердито зиркнув у бік Самсона, Теймур. — Тільки воду і харчі на нього переводимо! Він не …

-- Заспокойся, Теймуре. — не дав висловити до кінця думку вугляреві, Капер. — Тим ковтком води, що він випив, тобі своєї спраги не зменшити, а кидати безпорадну людину на прізволяще, негоже.

-- Ти гадаєш, вин би тобі допоміг, зустрінься ти, йому, в такому стані?— не вгавав Теймур.

-- Чого це ти, про мене, такої поганої думки?— запитав здивований Самсон, у вугляра. — Ти ж, мене зовсім не знаєш.

-- Знає, ще й як!— встряв у розмову Карол. — Мені важко, це тобі пояснити, але у нас усіх, була нагода з тобою добре познайомитись. Ми взяли тебе з собою, та це не означає, що ми довіряємо тобі, як одне одному.

Самсон схилив голову, над чимось розмірковуючи. Між бровами у нього пролягла глибока зморшка. Він важко зітхнув, а потім не підводячи очей, сказав:

-- Я був, за свої злочини, приречений на смерть. Мої побратими загинули, а мені боги дали другий шанс, можливо саме для того, щоб я зміг виправитись. Я, запевняю вас, що не змарную його. Ви всі, не пошкодуєте, що взяли мене з собою.

Ніхто з мандрівників, не сказав і слова йому у відповідь. Кожен залишився при своїй думці. Хтось можливо і повірив розбійнику, а хтось вирішив, що він вводить всіх в оману, щоб здійснити свій підступний план, до останніх відносився і Теймур. Та лише одна пара очей дивилась на Самсона із співчуттям. Це були очі Юки. Він помітив цей погляд, і був щиро вдячний, жінці, за нього.

-- Тут, неподалік, є джерело. — перервав мовчанку, Готар. — Ми, з батьком, там частенько бували. Правда це трохи в бік, від нашого шляху, але потім можна піти навпростець.

-- Звідки ти знаєш, куди ми повинні іти?— здивувався Карол. — Юка нам нічого не розповіла. Ну…, де шукати Мілину.

-- А я, це, ще в палаці зрозумів, коли вона згадала про Саліма. — пояснив горянин. — Караван пішов до узбережжя.

-- Чому ж, не сказав?

-- Я не хотів, щоб ти залишив, її, там. — винувато промимрив, Готар.

-- Навіть, якби Юка нічого, взагалі не знала, я б нізащо, її там не залишив. Чи ти, про мене, іншої думки? — посміхнувся Карол.

-- Виходить, не тільки мені не вірять. — сам до себе прошепотів Самсон, і сумно посміхнувся.

Добре, що ніхто його не почув.

-- А, до моря, далеко?— поцікавився Івер.