-- Як тебе звуть, юначе?

-- А, навіщо, це вам?

-- Хочу назвати твоїм ім’ям, свого майбутнього сина.

-- Тоді, назви його Каролом.

Сарман посміхнувся і махнув хлопцеві рукою, а потім зник з очей в пилу бою.

До місця зустрічі, Карол встиг, якраз вчасно.

-- Давай швидше, синку, поки на нас не звертають уваги. — гукнув йому Мозус.

За мить, хлопець уже сидів у сідлі і мандрівники, підганяючи скакунів, рушили в путь. Деякий час, вони ще чули відголос бою, потім все стихло. Дорога не була рівною, вона то круто підіймалась у гору, то стрімко бігла до низу, але верхи, друзі подолали її швидко. В черговий раз виїхавши з ями на пагорб, вони нарешті побачили море.

-- До перешийка, їхати ще далеко, а через воду, рукою подати. Он видніється беріг півострова. — це сказав Капер.

За морською гладдю, він з братом, бачили рідну землю, яку довелося покинути через клятих шорхів. Плато під’їхав до брата і обійняв за плече.

-- Не сподівався, знов, побачити Стеркію?— спитав він.

Капер похитав головою. Він не міг говорити, сльози душили горло і щоб не показати своєї слабкості, юнак пришпорив коня і поскакав до берега. Зараз він вже не був «болотником», а був вірним сином, своєї спаплюженої землі, готовий за неї віддати життя.

Майже біля самої води, стояло кілька рибальських хижок. Старий дід сидів на призьбі і курив люльку. Мандрівники спішились, підійшли до старого і привіталися.

-- Доброго дня, батьку!

-- І вам, того ж. — чемно відповів старий і примруживши око спитав. — Куди це ви направляєтесь? Всі наші чоловіки зараз на війні. Ви бува не дезертири?

-- У нас, діду своя війна. – відповів йому Плато. — Нам необхідно потрапити на Стеркію. У вас не найдеться човнів?

-- На півострів?— перепитав старий. — Та ви з глузду з’їхали! Там же якийсь жах діється. Підземна нечисть у ночі вилазить із своїх нір і пожирає все живе і ви хочете прямісінько їм у зуби?

Плато ствердно похитав головою.

-- Тоді, ви насправді божевільні. — зробив висновок дід . — Он там біля причалу, прив’язані кілька човнів, беріть який хочете, рибалити однаково немає кому.

Мандрівники подякували і пішли у напрямку, який їм показав дід. Справді, скоро побачили невеликий причал і кілька човнів біля нього. Вибрали найбільшого і взявши дві пари весел почали всідатися, аж раптом почули жіночий крик.

-- Що ж це діється? Серед білого дня грабують. Куди ж це ви, човна тягнете?

На березі стояла жінка у довгому сірому платті і боса. Вона кумедно підперла боки руками і всім своїм виглядом показувала, що нічого не боїться і за своє добро битиметься як левиця.

-- Та не кричіть ви так, добродійко. — спокійно обізвався до неї, Теймур. — Щоб узяти човна, ми спитали дозволу, он у діда, що курить люльку.

Старий і досі сидів на призьбі, чоловік зрозумів, що мова іде про нього і помахав жінці рукою, даючи зрозуміти, що все добре.

-- Ще, ми залишаємо вам, коней. Бо човна, мабуть не зможемо повернути. — продовжив розмову , хлопець.

-- А, куди ви вирушаєте?

-- На півострів.

Жінка нічого не сказала, лише похитала головою. Так вона і стояла на березі, поки її могли бачити друзі, що вже відправились у своє плавання.

Земля Стеркії, здавалось знаходиться зовсім поряд, але сильна течія заважала і відносила човен у бік. Ще й вітер здійнявся, і погнав по воді хвилі. Ніхто з мандрівників, не був справним веслярем і їм коштувало великих зусиль, утримувати човен у потрібному напрямку. Від сильної хитавиці, Мілу почало нудити.

-- Коли ж ми, дістанемось берега. Сил моїх вже немає, витримувати це гойдання. Скільки житиму, більше ніколи не сяду в човна.

-- Потерпи, трішечки. Ми вже майже припливли. Дивись, берег майже поряд. — утішав її, Карол. — Люба моя, ти ж ніколи не була плаксійкою.

Дівчина винувато потупила погляд і пригорнулась до юнака.

-- Її нудить від того, що ми голодні. — став на захисток дівчини, Шутім. — Мені, теж зле, два дні крихти в роті не було.

-- Не перебільшуй, друже. — посміхнувся до нього Мозус. — Це тобі лише здається!

-- Здається! Та я такий голодний, наче місяць не їв!— обурився коротун. — Хтось обіцяв добути харчі.

Шутім з докором глянув на Плато, малий і справді виглядав виснаженим.

-- Вибач, друже. Треба було спитати харчив у жінки, в селищі рибаків. Та якось з голови вилетіло. Та на березі щось придумаємо. Нарешті, вкрай виснажені, вони дістались до суші. Вилізли з човна на м’який, гарячий пісок і попадали знесилені. Та довго відпочивати не було часу. Плато і Капер непогано пам’ятали рідні місця і стали для друзів провідниками. Природа Стеркії була неймовірно красивою. Боги здається, подарували їй, все що могли: чудове чисте море, високі засніжені на вершинах гори, смарагдові долини і повноводі ріки. Землі на півострові були родючими і тому тут, буяла різноманітна рослинність, від густих, шовковистих трав, до дрімучих, не прохідних лісів.

-- Важко повірити, що в ночі, ці місця стануть небезпечними. Тут так гарно!— сказала з захопленням дівчина.

-- На цій землі, люди ні в чому не знали нужди, але жадібність, то велика і руйнівна сила. Саме вона знищіла, таку сильну і багату державу. — підтримав розмову Мозус.

-- Ми покинули наш край, ще малими і довго блукали світом, у пошуках гарного місця, для нашого племені. Та ніде нічого схожого, так і не знайшли. — сумно сказав Плато.

-- Годі вам сумних балачок. — встряв у розмову, Теймур. — Краще, давайте зосередимось, на нашому завданні . Скажіть, брати, головний храм Норка, вже був збудований, коли ви залишали півострів?

-- Так. — відповів Капер. — Ми проходили повз нього, якби тут був Крістур, він би підтвердив мої слова.

-- Та ви, були дітьми! Чи ви, пам’ятаєте те місце?

-- Це зовсім не далеко з відси, до ночі дійдемо.

-- Ну, от і добре, тоді вирушаємо.

-- Е, ні!— заперечив Шутім. — Спочатку обід! Чи може, хтось з вас може жити не харчуючись? В нас же скоро і сили не залишиться, шукати той храм!

Мандрівники погодились з коротуном. Треба було і справді трохи поновити сили.

-- У нас залишилося трохи, пшеничної крупи. Якби знайти воду, то я б зварила кашу. — обізвалась Мілена.

-- Ах, ти ж, розумнице!— аж підстрибнув, від радості коротун. — Води, я думаю, тут вистачає.

Невдовзі, друзі побачили покинуте обійстя, а у дворі колодязь, зруб на ньому був зруйнований, але в низу виднілася вода і сонце вигравало в ній сонячними зайчиками. Прив’язавши до мотузки казанок, що знайшли на подвір’ї, зачерпнули і швидко витягли жаданої прохолоди. Яке ж було розчарування, коли в посудині побачили гнилу, аж коричневу воду.

-- Цим, колодязем, довгий час ніхто не користувався, от вода і завонялась. — зробив висновок Мозус.

-- Напились і наїлись!— сплюнув з пересердя Шутім.

-- Доведеться ще трохи потерпіти. Джерел тут достатньо, знайдемо інше. — заспокоїв його Плато.

-- Ну, то ходімо!

Коротун рішуче пішов по переду, наче знав дорогу краще за Плато і Капера і справді, скоро мандрівники вийшли на берег маленької річечки. Постававши на коліна, пили воду прямо з ріки. Несподівано Капер, відірвався від води і завмер, до чогось прислухаючись. Карол хотів було в нього спитати, що сталось, та він приклав до губ палиць, давши зрозуміти, що б усі мовчали. А сам, налаштувавши лука, тихо мов тінь, шмигнув за кущі. Плато вирішив, рушити слідом за братом і вже звівся на ноги, як раптом почувся тваринний вереск, з’явився Капер, тримаючи за хвіст впольовану дичину, це була нутрія.

--Не поганий додаток до майбутньої каші, Міленко, чи не так?— спитав хлопець.

--Мені її шкода. Це б вона ще жила, а ми прийшли і убили, бідолашну тварину. — відповіла дівчина.

--Рано, чи пізно, вона однаково загинула б від зубів шорхів. Її досі рятувало лише те, що вона живе у воді.

--Збирайте, хлопці, хмиз на багаття, а я оббілую тварину. — наказав Мозус.

Обід був швидко приготовлений, і так само швидко, був з’їдений.