Двоє учнів підійшли до великої скрині і відчинивши її, дістали золоту тацю, на якій гіркою був насипаний срібний пил. Тацю поставили перед Орнагулом, той підняв над нею руки і промовив заклинання. Срібний пил ворухнувся і наче вода розплився по таці рівним пластом. Чародій прошепотів ще кілька чарівних фраз і одразу якась невидима рука почала виводити по пилу дивні знаки, зрозуміти які могли лише посвячені у магічні науки. Старий маг довго вивчав ті знаки, потім віддав «Тарелю пізнання» учням і мовив:

--- Любі мої друзі, вже прийшов час призвати до нас «десятого». Нелегким буде його шлях до пізнання своєї суті, але я знаю, він упорається. Йому знадобиться наша допомога. Ви, Манерус і Кантій, будете його тайними провідниками. Слідкуватимете за тим, що з ним відбуватиметься, і в разі потреби, прийдете на поміч.

Двоє учнів схилились в глибокому поклоні.

-- Не зволікайте, беріться до справи . – продовжив учитель. – Ви знаєте, що робити.

Орнагул закрив очі, учні зрозуміли , розмова закінчена, вони ще раз вклонились і тихо вийшли геть. Чародій навіть не поворухнувся, здавалось він міцно спить, але це було не так. Спогади роїлись в його голові, переплітаючись і наштовхуючись одна на одну , стираючи роки і віки, повертаючи його у далеку, майже забуту юність…

Землі Махтерії не знали воїн уже сімнадцять років. Остання війна з каурданцями, «гірським народом», закінчилась перемогою махтеріанців, і з тих пір, ніхто не загрожував їхньому спокою. Народ цих земель від природи був мирним і працьовитим, але якщо їхнім родинам загрожувала небезпека, то вони, всі як один, ставали на захист своїх домівок, і сил та вміння їм вистачало . Бо вони, з малих років, важко працювали на своїй землі , а старші навчали їх, ще й військової справи, щоб у разі потреби, могли дати відсіч недругам. Карол був наймолодшою дитиною в сім'ї колишнього воїна, а тепер лише селянина, Сармана, і його дружини, Орелії. Крім нього, у них було ще дві доньки , але як наймолодшому, Каролові уділялось більше уваги, ніж дівчатам, та вони не ображались, навпаки, дарували братові свою любов і ніжність. Хлопчик ріс щасливим та безтурботним . Але не все гладко було в його житті. З ним часто траплялися дивні речі. Одного разу , гуляючи з мамою по лузі, він побачив під деревом маленьку, прозору дівчинку, у якої за спиною мерехтіли крильця. Він сказав про це мамі, але та нічого не бачила, і вирішила, що її дитина, лише фантазує. Та наступного ранку, пастухи, знайшли під тим деревом, нове джерельце. Іншого разу , коли заганяли до хліву худобу, хлопчик побачив, що до сусіда в загін, поліз великий, страшний змій. Карол злякався і розплакався. Рідні стали його заспокоювати і казати, що це все, йому лише привиділось . Та в ночі, в сусіда, загинули майже всі вівці. Стара знахарка Мирта спостерігала за хлопчиною, і звертаючись до Орелії, казала :

--Твого сина, жінко, Боги наділили надзвичайною силою. Він маленький і ще не може повністю опанувати її. Йому потрібен гарний вчитель. Та наставника треба обирати обережно, щоб той, не навернути хлопчика до сил Зла.

Орелія лише відмахувалась, від повчань старої знахарки.

--- Які там, здібності. Баловство одне.

Пройшло сімнадцять років, з того часу, як Сарман повернувся з останньої війни. Та пам'ять, про ті страшні часи, жила в його душі. Та й в решти воїнів, які повернулися з неї живими, ще ятрилася на серці, ця глибока рана. Тому вони всі, в кого були сини, намагалися виховати їх справжніми чоловіками — дужими, сміливими та вправними зі зброєю. Щоб, коли прийде на їхню землю лихо, вони могли захистити її від ворога. Батько Карола не був виключенням. У вільний, від повсякденних справ час, старий вояка, виходив з сином за межі селища і навчав його мистецтва володіння мечем. Хлопець був вправним учнем, тому Сарман ним дуже пишався. Та й взагалі, вони з сином були найкращими друзями. Мало хто з хлопців міг похвалиться такими стосунками з батьком. Часто, Карол з татом, ходив до сусіднього поселення де жила його тітка Хелена, батькова сестра, разом з чоловіком та трьома дітьми. Каролові дуже подобався час, що вони проводили з батьком в дорозі, вона забирала в них майже цілий день. Сарман розповідав багато цікавого і нового. Під вечір , коли батько з сином підходили до поселення, Карол, як і кожного разу, помічав на обрії, там де сідало сонце, темну смугу лісу. Карол ніколи, там, не бував, і ніколи не розпитував у батька про нього. Та цього разу, не втримався:

-- Тату, ти бував у лисі? Розкажи , який він.

Сарман, здивовано, подивився на сина:

-- Чому ти питаєш про це, тільки зараз? Адже ми ходимо цим шляхом дуже давно. Невже раніше, тебе, це не цікавило?

-- Цікавило, але я гадав, що ти мені сам розповіси. Та ти ніколи навіть не торкнувся цієї теми. Чому?

-- Тому що ліс, для мешканців нашого селища, прихисток чогось невідомого і страшного.

— Чому?

--- Я тобі розповім, щоб надалі, ми до цього не повертались. Ніхто з сміливців, що наважились піти до лісу, назад не повернувся. Ми не знаємо, що воно там таке , але ходити туди , щоб дізнатись, не обов’язково.

-- Але ж тату, я не пам’ятаю щоб хтось з нашого селища, колись зникав!

-- Це було дуже давно. Ще я, був маленьким .

-- Невже, тобі, було не цікаво дізнатися, що ховається в тій темній смузі?

— Чому ж, цікаво. Та малим, мене не відпускали батьки. Коли подорослішав, з’явилися інші турботи. Якось вже, не до того було.

Карол знизав плечима, та більше нічого не запитував. Так вони мовчки і увійшли в поселення. Хелена радо зустріла гостей і почала одразу лаштувати вечерю. Чоловік Хелени був старшиною громади і дуже поважною людиною, його звали Мартін. Він повільно підійшов і потис гостям руки, спочатку старшому, потім молодшому.

-- Ну, які у вас там, новини? – поволі, наче пережовуючи кожне слово, спитав він.

-- Взагалі то, нічого нового. Трава в цьому році, виросла аж до пояса . Так, що сіна буде багато , скот, взимку, не голодуватиме .

-- Це добре. А, як дружина, дочки? Здорові?

— Дякуючи Богам, все благополучно.

Чоловіки продовжували свою бесіду, а Карол пішов прогулятись по подвір'ю і одразу, за рогом хати, наштовхнувся на кузину Ніку.

-- Ой Кароле, я так рада бачити тебе! — одразу заторохтіла дівчина.

Вона була схожа на свою матір не лише зовні, але й характером .

— Ви, надовго до нас?

--- Лише на один день. -- відповів хлопець.

--- Ну, як завжди. — сумно зітхнула Ніка. — Лише переночуєте.

-- Що ж поробиш, багато роботи. На носі, сінокіс. — по дорослому, відповів Карол.

І одразу ж, обоє зайшлись сміхом , як здорово в них вийшло, передражнити дорослих.

-- А де близнюки?— запитав у сестри, хлопець .

--Десь гасають з однолітками. Вони ще малі, роботою не заклопотані. Прибігають лише поїсти.

Наче відповідь на Каролове запитання, у дворі почувся дитячій лемент:

-- Дядечко Сарман прийшов! А Карол з вами?

--Ви б спочатку привітались, а потім запитували. –- суворо цикнув на малечу, Мартін.

--Та облиш, вони ж, ще зовсім малі. — засміявся Сарман обіймаючи племінників.

З хати вийшла Хелена і погукала всіх до столу. За вечерею було весело і гамірно. В кожного були свої новини і кожен, на перебій, намагався їх висловити. Полягали пізно. В ночі Каролові привидівся дивний сон. Наче б то він, дереться на високу гору і не видно йому, ні початку свого шляху, ні кінця. Дертися в гору, вже немає сили, а опускатись до низу лячно, бо під ногами стелиться густий , сірий туман, і що там за ним , невідомо. Хлопець прокинувся, і вже до ранку не міг заснути . Він лежав, і дивився в стелю, але як не намагався , не міг розтлумачити для себе, побачене. « Треба розпитати у Мирти.» Вирішив, для себе, Карол, і одразу заспокоївся. Навіщо хвилюватися, через те, чого не розумієш!

Та в ранці, Мартін підлив оливи полум’я юнацької цікавості:

-- Я вчора не хотів псувати зустрічі поганими новинами, та в нас ходять чутки, що насувається велике лихо.