З іншого далекого вікна висувається інше обличчя, а саме — пана Хелмота, жертви застійної серцевої недостатності з Бойсе, штат Айдахо; він підхоплює заклик: «Ура маленькій Медісон!»
З інших вікон, із зубців муру й гарматних башт сила-силенна облич сурмлять ім'я Медісон Спенсер. Когось із них я впізнаю, когось — ні, оскільки я лише розмовляла з ними по телефону, радила не боятися неминучої, близької смерті. Упродовж моєї відсутності їхні душі прибували до Пекла великими групами, перетворюючи його на справжній острів Еліс[5] новоприбулих, шокованих, але не спустошених своєю кончиною, скоріше допитливих, ніж переляканих, навіть — бажаючих негайно скинути з себе ярмо минулого, невдалого життя, аби взятися за щось новеньке. Я наче завербувала їх. Кожен із них, кожне обличчя, що стирчить із вікон мурів Пекла, що тягнуться до горизонту, славить мене. Вони вимагають широко розчинити ворота, щоб дати їм можливість міцно обійняти мене… їхню нову героїню.
Раптом повітря наповнюється солодощами: це люди осипають мене цукерками «Шугар Бейбіз» і «Молтед Мілк Болз». На мою честь вони влаштовують солодку завірюху з цукерок «PEZ» і льодяників із кореневим пивом.
Моя армія знову об'єднується, і крізь зачинену браму лунають безпомильні звуки болтів і ланцюгів. Повільно, волосинка за волосинкою, зростає щілина між двома стулками воріт, що розчиняються, і нарешті, дві масивні стулки розходяться у різні боки, відкриваючи вид на нутрощі штаб-квартири Пекла. У мене за спиною війська оглушливо зриваються з місця, аби підняти мене на свої дужі, вбивчі плечі та внести мене, переможну, в оточене місто. Мої орди миттєво починають мародерствувати, розкрадаючи пекельні склади із солодощами.
Захоплюючи скарби солодкої соломки, цукерок зі смаком кориці, шоколадних цукерок із м'ятним наповнювачем…
Коли щілина між стулками ще не досягла ширини плечей людини, зсередини з'являється якась істота. Це молода жінка із красивими грудьми й гарним волоссям; вона взута у старенькі черевики — підробка під «Маноло Бланік», у її вухах стирчать сережки з цирконієм розміром із монету, на плечі вона почепила фальшиву сумочку «Коуч» — це ж Бабетта!
Подивившись на мене — на поясі гойдаються відрізані яєчка Калігули, крихітним скальпом звисають гидкі вусики Гітлера, за пояс заткнуті численні скривавлені кинджали й дрючки, — вона морщить носик ґудзиком і каже:
— Ти так і не навчилася підбирати аксесуари.
Безсумнівно, вона все ще не втрачає надії зробити з мене якусь вульгарну версію занадто сильно нафарбованої Еллі Шиді.
Я роблю крок уперед і прошу:
— Зроби мені послугу!
Орди, що оточують нас, чекають у задумливій тиші, а я дістаю з кишені скривавленої спідниці-шортів згорнутий конверт. Таємничі результати тесту щодо моїх поглядів на одностатеві шлюби, й дослідження стволових клітин, і права жінок, — я дістаю остаточний варіант результатів тесту, кладу його у простягнуту руку Бабетти й питаю:
— Я здала його чи ні?
Кінчиками пофарбованих у білий колір нігтів Бабетта дістає результати тесту з цупкого конверта і починає читати.
Розділ тридцять перший
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Матуся моя казала: „Медісон, ти боєць“. Тобто: я хвилююсь через будь-які дрібниці. Себто: БУДЬ-ЯКІ. Тепер я хвилююсь через те, що перемогла. Сходження до влади було, здається, занадто легким. У моєму житті, у житті моїх батьків нагороди знаходили власників після дуже невеликої боротьби. Будинки в Сінгапурі, Дубаї, Брентвуді. Життя після смерті триває; утім, воно не схоже на звичайну смерть. Щось тут негаразд, але що саме — ніяк не можу визначити».
Більше немає колишньої Меді Спенсер, дівчини із бездоганною поставою та вишуканими шкільними манерами. Та чарівна я об'явлена такою, що вмерла. Так, я знову розмістилась за консоллю телемаркетингової станції, але гарнітура у мене на голові сидить криво, щоб дати місце короні Медичі, короні, прикрашеній перлинами, і манера поводження в мене також змінилася навіки: чи то на краще, чи то навпаки.
Замість того, щоб підлещуватися до хронічно хворих, розмовляти дипломатично й таким чином, аби не налякати абонентів намаганням переконати їх у життєздатності Аїду — до речі, чи є таке слово, як «смертоздатність»? — і яскраво розписувати всі чудові можливості, які нам пропонує загробне життя, нова я залякую тих, хто зволікає, цих «запізників», які постійно відкладають час смерті. Замість того щоб виховувати й запевняти, моя нова агресивна особистість сперечається із тими, хто вмирає, і кому не пощастило отримати мене в телефонні співрозмовники. Так, мені тринадцять років, я мертва, і я працюю в Пеклі, що порушує мої права дитини, — але принаймні я не плачу й не скиглю, жаліючись на ситуацію, в якій опинилась. На відміну від цього, люди, з якими я розмовляю, так прикипіли до своїх багатств і досягнень, власних будинків, рідних і близьких, і навіть до своїх фізичних тіл. Так прикипіли до свого звичного побоювання. Ці незнайомі мені невдахи з пухлинами четвертого ступеню у мозку й нирковою недостатністю, вони все своє життя поклали на власне вдосконалення, застосовуючи й налаштовуючи кожен нюанс своєї особистості, і раптом усі їх зусилля летять шкереберть. Чесно кажучи, я по самісіньке горло сита ними.
Попередня Медісон Спенсер витрачала б час на те, щоб тримати їх за перелякану руку, втішати й заспокоювати їх. Однак та, ким я стала, каже їм виплакати цілу чортову річку сліз і померти негайно.
Час від часу якась дивізія чи рота моїх заплямованих орд, тих армій, що я їх успадкувала від Жиля де Ре, чи Гітлера, чи Іді Аміна, зупинялися поряд, благаючи надати їм якусь роботу, якесь широкомасштабне завдання задля мого уславлення.
Ще частіше біля мене зупинялись люди, яких я тренувала заради потрапляння до Пекла; вони хотіли висловити мені свою повагу. Щойно прибулі померлі, від яких все ще пахло похоронними гвоздиками й формальдегідом, ці іммігрантські душі хвалилися товстим шаром косметики й занадто сильно начесаними зачісками, які лише гробарі можуть зробити, і лише труп терпітиме. Ці новоприбулі, їх усіх переповнює нестерпне бажання обговорити свій жахливий досвід помирання, і я просто дозволяю їм базікати. У більшості випадків я спрямовую їх до численних сеансів групової терапії, які заснувала я, до нових груп спасіння «надієголіків», до стандартних груп із підтримкою однолітків, що розподілені на дванадцять етапів. Але коли порахувати велику кількість випускників і низький рівень рецидиву — Данте Аліґ'єрі був би у захваті. Тижнів через два постійних скарг і жалоби за самими собою — звичні нарікання стосовно втрачених предметів розкоші, ворогів, що продовжують жити, невідомщених кривд; додайте до цього вихваляння прижиттєвими заслугами й досягненнями, — більшість людей донесхочу наїдаються скиглінням і вирішують просуватися далі у своєму вічному існуванні. Якими б грубими не здавалися мої методи, моїх померлих друзів не знайдеш серед тих, хто століттями сидить у брудних клітках і кляне нову реальність. Ті померлі, кого я треную, врешті-решт, дивовижно добре адаптуються і плідно працюють. Колишній футболіст Рік Волк, який помер через травму тупим предметом, викликану автомобільною аварією, минулого тижня у місті Міссула, штат Монтана — цього тижня він веде колишні батальйони Чингізхана у новий похід: вони мають зібрати всі розкидані сигаретні недопалки, що неминуче потрапляють сюди. Серед них є і Гейзел Кунцелер, що два тижні тому почила від гемофілії в місті Джексонвіль, штат Флорида; тепер вона командує колишніми римськими легіонами в їхній останній, визначеній мною місії: розповсюдити мільярд трояндових кущів, що квітнуть, на тому місці, де нині розташоване Озеро теплуватої жовчі. Вочевидь, такі завдання є нічим іншим, як штучним створенням робочих місць для підвищення рівня зайнятості населення — можете подати на мене до суду, — але ця робота дає заняття оточуючим на еони років, і навіть невеликий успіх покращує загальну атмосферу в Аїді. Найважливіше полягає в тому, що ці завдання відволікають потенційних нероб і дозволяють мені сконцентрувати увагу на власних, справді важливих, проблемах.
