Наша невеличка команда стоїть на скелі, що виходить на Море комах, а в цей час до нас повільно наближається неймовірно жахлива істота. Від кожного її громоподібного кроку здригаються найближчі пагорби, так що із них починають бігти запилючені потоки прадавніх обрізків нігтів; і ця істота така висока, що ми можемо розрізнити лише її силует, намальований на тлі палаючого жовтогарячого неба. Вага гіганта так сильно хитає землю, що скеля, на якій ми всі стоїмо, зітхає та тремтить у нас під ногами, а обрізки нігтів, що з'їхали з пагорбів, погрожують доповзти до нас і скинути нас у море жуків, що клекочуть і хочуть нас зжерти.
Першим голос подає Леонард; він шепоче одне-єдине слово: «Полудниця».
У новому спільному горі Бабетта, здається, занадто переймається власною особистістю, а убога якість її модних аксесуарів (занадто криклива метафора, але її просто неможливо ігнорувати) віддзеркалює її вибір на користь поверхової привабливості, а не внутрішньої якості. Паттерсон, цей качок, здається, застряг у традиційній, такій, як треба, поведінці; схоже, він із тих людей, для кого правила у Всесвіті були встановлені дуже давно і залишаться назавжди такими, без жодних змін. На відміну від нього, бунтар Стрілець презентує себе як психа, що не погоджується… ні з чим. З усіх моїх нових знайомців лише Леонард натякає на здатність брати участь у чомусь більш тривалому, ніж «знайомство». І — так, у «натяку» я знову впізнаю симптом уїдливої, глибоко вкоріненої схильності до надії.
Саме через цю надію, яка проявилася у вигляді інстинкту самозбереження, коли Паттерсон дуже повільно надіває свій шолом і каже: «Тікайте», мої товстенькі ноги не вагаються. У той час, коли Стрілець, Бабетта і Паттерсон біжать кожен у своєму напрямку, я біжу поряд із Леонардом.
— Полудниця, — важко дихаючи, повторює він; ноги його прокладають собі шлях крізь м'які, піддатливі шари нігтів, зігнуті руки качають повітря, підтримуючи рушійну силу. — Серби називають її «жінкою-буревієм полудня», — хапаючи ротом повітря, він біжить поряд зі мною, і його наповнена ручками сорочка б'ється об худорляві груди. Він продовжує: — Її спеціальність — доводити людей до божевілля, потім відривати їм голови і розривати на шматки, кінцівка за кінцівкою…
Я кидаю погляд назад і бачу жінку, яка ростом може зрівнятися з торнадо; обличчя її так далеко від землі, що на тлі неба здається крихітним; воно розташоване так високо над моєю головою, як сонце чи місяць. Її довге чорне волосся, схоже на сліпучу лійкувату хмару, шмагає та тече з її голови, доки вона стоїть на місці, наче розмірковуючи, за ким із нас погнатися.
За цим гігантом хитаючись біжить Бабетта, і обидві її стильні, занадто претензійні туфлі ляскають її по ногах, триножать її та примушують спотикатися. Паттерсон біжить, напруживши плечі, робить фінти та петляє, як той заєць; шипи на кросівках викидають павиний хвіст обрізків нігтів, він наче біжить, тримаючи м'яча, крізь смугу оборони, збираючись зробити тачдаун. Стрілець одним рухом знімає свою куртку та відкидає її вбік; він мчить щодуху, а ланцюжки скрутилися петлею навколо одного чобота та брязкають.
Демон-торнадо присідає, простягає руку до землі, розставляє пальці і, наче парашут, стрімко знижується на фігурку Бабетти, яка спотикається та верещить.
Стовідсотково, у всій цій паніці присутній елемент гри: після того, як на моїх очах демон Аріман розірвав і поглинув Паттерсона, а потім Паттерсон знову відродився і став рудоволосим сірооким футболістом, на якомусь рівні свідомості я розумію, що абсолютна смерть тепер для мене не існує. Але, незважаючи на зазначене вище, процес, коли тебе розривають на шматки, а потім поглинають, все ще здається мені найболючішим.
Коли велетенський демон-торнадо нахиляється, щоб схопити Бабетту, Леонард наказує дівчині пірнати. Притуливши обидві долоні до рота, зробивши з них такий собі мегафон, Леонард кричить:
— Пірнай і копай!
Наскільки я, неофіт у цих справах, можу зрозуміти, існує добра, перевірена практикою стратегія втечі від небезпеки в Пеклі: треба закопатися у найближчий рельєф. Пекло пропонує обмаль місць прикриття, бо тут немає жодної флори, вартої розмови — якщо не враховувати незрозумілі нагромадження жуйки «Біманз», горішків у карамелі, льодяників на паличці та кульок попкорну — отже, єдиним відповідним вчинком у такій ситуації буде сховатися, проривши тунель, такий глибокий, щоб він остаточно поховав тебе, у цьому разі — під величезною кількістю обрізків нігтів.
Може, це і здається вам огидним, але коли прийде час, не забудьте подякувати мені.
Звичайно ж, ви взагалі ніколи не помрете. Поховайте навіть саму думку про смерть. Не для того ви витрачали стільки годин на аеробіку.
З іншого боку, якщо колись ви все ж таки опинитесь мертвими й у Пеклі, і вам загрожуватиме Полудниця, робіть те, що рекомендує Леонард: пірнайте й копайте.
Мої руки занурюються у пагорб із обрізків, що спадають каскадом, і з кожним виритим дюймом невпинний зсув лавиною сходить на мене; він колеться, і викликає свербіж, і дряпає мене, хоча дуже відразливим я його назвати не можу доки я повністю не закопуюсь у пагорб. Поряд зі мною так само закопується Леонард.
Про власну смерть, тобто реальну смерть, я пам'ятаю дуже мало. Мама якраз випускала художній фільм, а батько отримав контрольний пакет акцій у фірмі — здається, десь у Бразилії, отже, зрозуміло, вони привезли додому чергову всиновлену дитину з… якогось жахливого місця. Мій братик de jour — його звали Ґоран. Ґоран мав хтиві очі з важкими повіками та навислі брови; він утратив батьків у якомусь постсоціалістичному сільці, де йшла війна, і не отримав фізичного контакту чи імпритингу, так необхідного для людини, щоб розвивати відчуття емпатії. Через погляд рептилії та щелепу пітбуля він завжди і навіки вважався «ушкодженим товаром», але цей факт лише додавав йому привабливості. На відміну від усіх інших братиків і сестричок, яких розкидали по різних інтернатах і вже давно забули, я відчула, що до Ґорана мене дивним чином тягне.
Зі свого боку, Ґоран лише одного разу кинув своїм хтивим, жадібним оком на багатство й стиль життя моїх батьків і відразу ж зажадав отримати від мене підтримку. Додайте до цих факторів один надвеликий мішечок марихуани, що його приніс тато, і моє несподіване рішення, нарешті, спробувати гидку травичку, хоча б і для того, щоб потоваришувати з Ґораном — і це й складе загальний підсумок моїх спогадів про обставини фатального передозування.
Зараз, повністю похована у могилі з обрізків нігтів, я слухаю, як стукає моє серце. Чую, як повітря виривається з моїх ніздрів. Утім, немає жодного сумніву: саме надія спонукає моє серце битися далі, а мої легені — стискатися. Старі звички так легко не вмирають. У мене над головою земля здригається й хитається від кожного кроку демона-торнадо. Обрізки ллються струмочком мені у вуха, приглушуючи звуки шалених криків Бабетти. Приглушують навіть клацання, що лунає від Моря комах. Я лежу, похована тут, і рахую удари серця, і намагаюсь стримати бажання прорити невеличкий тунель убік, до Леонарда, і стиснути йому руку.
Наступної миті мої руки пришпилює до тіла. Нігті давлять на мене, стискають, туляться до мене, а я підіймаюсь у смердюче сірчисте повітря, лечу просто у палаюче жовтогаряче небо. Пальці велетенської руки обіймають мене з усіх боків міцно, наче гамівна сорочка. Цю гігантську руку запхали у м'який ґрунт і висмикнули мене, як фермер висмикує моркву чи редиску з їх могильного сну.
Так, може, я і привілейований, багатий, ізольований нащадок знаменитих батьків, але ж я досі пам'ятаю, звідки беруться діти й морква… хоча я ніколи не була на сто відсотків упевнена стосовно того, звідки взявся той Ґоран.
Злітаючи в повітря, я бачу геть усе: Море комах, Великі рівнини битого скла, Океан пролитої сперми, нескінченну шеренгу кліток, що містять проклятих. Піді мною розгортається уся географія Пекла, разом із демонами, що мандрують у різних напрямках, щоб пожерти бідолашних жертв. У найвищій точці цього підйому на мене очікує цілий каньйон слизьких зубів. Вітер мерзенного вологого дихання б'є мене, наче кулаком, своїм смородом, гіршим за сморід усіх туалетів екологічного табору заразом. Трохи далі здіймається жахливо великий язик, укритий, немов килимом, смаковими сосочками розміром із мухомори. Все це оточене губами, товстими, наче шини у трактора.
