Сонні всмоктав цигаркою полум’я із запальнички і видихнув тютюновий дим. Примружився.

– То ти зробиш?

Голос його пролунав м’яко і приязно.

– А ти відпустиш мені мої гріхи? – запитав Йоганнес.

Арілд Франк помітив їх, щойно повернув за ріг. Сонні Лофтус уже поклав руку на лоб Йоганнеса, який стояв перед ним, опустивши голову і закривши очі. Як на Франка, вони мали вигляд пари педиків. Він запримітив їхнє рандеву ще на моніторі в диспетчерській; отже, вони встигли щось детально обговорити. Час від часу Франку випадала нагода пошкодувати, що не всі камери обладнані мікрофонами. З того, як сторожко озиралися ці два типи, з їхніх змовницьких мін ясно було, що вони балакають не про черговий футбольний тоталізатор. Тоді Сонні витяг щось із кишені. Хлопець стояв спиною до камери, тому неможливо було роздивитися, що саме, доки вони не побачили цигарковий дим у них над головами.

– Гей! Ви не знаєте, що курити дозволяється тільки в спеціально відведених місцях?

Йоганнес похнюпив сиву голову, а Сонні безсило опустив руку.

Франк підійшов до них. Показав великим пальцем собі через плече:

– Йоганнесе, йди пошмаруй підлогу десь іще.

Франк зачекав, доки старий віддалиться поза межі чутності.

– Про що ви патякали?

Сонні знизав плечима.

– Ні, не кажи мені, що святість сповіді недоторканна, – реготнув Арілд Франк, і звук його голосу різко відбився між голих стін коридору. – То як, Сонні, ти мав достатньо часу, щоб усе обміркувати?

Хлопець загасив цигарку, поклав пачку в кишеню і почухав пахву.

– Свербить?

Хлопець нічого не відповів.

– Я вважаю, що є речі, значно прикріші за сверблячку. Гірші навіть за карцер. Чув про мужичка зі 121? Гадають, він повісився на гаку від світильника. Але начебто передумав після того, як відштовхнув стілець, на якому стояв. Через те начебто він собі й роздер шию нігтями до м’яса. Як його звали? Гомес? Діас? Він свого часу працював на Нестора. Були певні побоювання, що у нього розв’яжеться язик. Не те щоб ґрунтовні підстави, а просто певне занепокоєння. Але його виявилось достатньо. Хіба ж не кумедно, скажи, коли ти лежиш вночі у своїй тюремній камері і не можеш заснути від страху: боїшся, а раптом двері незамкнені? Боїшся, що хтось одним натисненням кнопки в диспетчерській впустить до тебе вбивць, яких завжди до біса у в’язниці.

Хлопець похнюпився. Але Франк бачив крапельки поту у нього на чолі. Хлопець прийде до тями. Неодмінно мусить. Бо Франку не до вподоби, коли його підопічні вмирають у своїх камерах у його тюрмі: начальство неминуче супить брови, хоч би який переконливий вигляд усе мало.

– Так.

Слово пролунало надто тихо, аж Франк мимоволі подався вперед.

– Справді? – перепитав він.

– Завтра. Ви отримаєте моє зізнання завтра.

Схрестивши руки на грудях, Франк хитнувся на підборах.

– Згода. Тоді я привезу завтра з самого ранку гера Харнеса. І щоб цього разу без отих твоїх коників! Сьогодні вночі, коли лежатимеш у ліжку, раджу тобі гарненько роздивитись, як підвішений світильник на стелі у твоїй камері. Засвоїв?

Хлопець підвів голову і подивився помічникові начальника в’язниці просто в очі. Франк уже давно спростував для себе твердження, буцімто очі – це дзеркало душі: надто часто йому випадало дивитися в невинно-блакитні очі пацанів, на яких тавра ніде було ставити. До того ж, вислів безглуздий. «Дзеркало душі». За логікою, це мало б означати, що в чужих очах ми бачимо відображення власної душі. Та чи не тому так неприємно було зазирнути в очі хлопцеві? Франк відвернувся. Треба зосередитись на істотних речах. І не відволікатися на думки, що ведуть в нікуди.

– Там примари, ось чому.

Пальцями кольору деревного вугілля Ларс Їлберґ підніс до губ тоненьку самокрутку і скоса поглянув на поліцейську пару, що стовбичила над ним.

Симон і Карі витратили три години на пошуки Їлберґа, доки нарешті надибали його під мостом Ґрюнер. Вони почали свої пошуки в Центрі Іла, де ніхто не бачив Ларса з минулого тижня, розпитали про нього у кав’ярні «Бимісйонен» на Скіппергата, на Платі коло Центрального залізничного вокзалу Осло, де й досі велася торгівля наркотиками, і, нарешті, зазирнули в хостел Армії спасіння на Уртегата, де й отримали інформацію, що привела їх у напрямку річки до Ельґен, монумента, що позначає розділову лінію між «спідом» [11] і героїном.

Дорогою Карі пояснила Симону, що албанці та північноафриканці наразі тримають у своїх руках продаж амфетаміну та метамфетаміну вздовж річки на південь від Ельґен і вниз до мосту Фатерланд. Чотири сомалійці стояли навколо лавочки, перетоптуючись з ноги на ногу і натягнувши на очі каптури від призахідного сонця. На фотографію, що показала їм Карі, один з них ствердно кивнув, показав на північ у бік героїнової країни і, підморгнувши, запитав, чи не придасться їм грамулька кристалів у дорогу. Сміх сомалійців проводжав Симона і Карі, доки вони пленталися стежкою в бік мосту Ґрюнер.

– То ти не хочеш залишатися в Центрі Іла через те, що тобі здається, ніби там привиди? – перепитав Симон.

– Чувак, нічого мені не здається. Я знаю, що вони там є. Ніхто не зможе заснути в кімнаті, де вже хтось є: ти відчуваєш їхню присутність, щойно туди заходиш. Я, траплялося, прокидаюсь серед ночі, нікого явно поряд немає, а я при цьому відчуваю, як хтось дихає мені в обличчя. І це не тільки в моїй кімнаті коїться; ви будь-кого там запитайте – вам скажуть.

Їлберґ із сумом глянув на недопалок самокрутки, що так швидко скінчилась.

– Тому ти вважаєш за ліпше спати просто неба? – поцікавився Симон, пропонуючи йому свою бляшанку з жувальним тютюном.

– Нехай там примари чи не примари, а якщо по-чесному – я не витримую жити в замкненому просторі. Почуваюсь, наче у вовчій ямі. А тутечки… – Їлберґ показав на своє лігво з газет і пошарпаний спальний мішок поруч з ним. – Це ж таки популярна зона відпочинку. Правильно я кажу?

Він показав на міст у себе над головою.

– Дах, що ніколи не протікатиме. Морський краєвид. Жодних витрат, зручний доступ до громадського транспорту і туристичних пам’яток. Чого ще людині бажати?

Він узяв три брикетики снусу із Симонової бляшанки і запхав один собі під верхню губу, а два інших у кишеню.

– Давно пастором підробляєте? – запитала Карі.

Їлберґ схилив голову набік і подивився вгору на Симона.

– Пасторський комір, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракує, – що неподалік звідси в річці виловили труп капелана.

– Нічого я про це не знаю.

Їлберґ витяг два брикетики снусу з кишені, поклав їх назад у бляшанку і віддав її Симону.

– Криміналістам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комірець належав капеланові. А тобі знадобиться двадцять років, щоб відбути термін за його вбивство.

– Як це «вбивство»?! Там ні слова не було про…

– Отже, ти читав кримінальну колонку? Він помер до того, як його кинули в річку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкірі. Він ударився об каміння, коли падав, але синці мають інакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюєш?

– Ні.

– Хочеш, аби я пояснив тобі на пальцях? Чи ти ліпше второпаєш, коли я розкажу тобі про справжню клаустрофобію, з якою познайомишся в тюремній камері?

– Але ж я не…

– Навіть у ролі підозрюваного тобі світить пробути під вартою кілька тижнів. А в слідчому ізоляторі камери набагато тісніші.

Їлберґ подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.

– Чого вам треба?

Симон присів навпочіпки перед Їлберґом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодів і смерті.

– Нам треба, щоб ти розповів, що сталося.

– Я не знаю нічого, крім того, що вже вам розповів.

– Ти нам, Ларсе, не розповів нічого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нічого нам не сказати, я маю на увазі. Чому?