Чи Сонні все зрозумів? Можливо, що ні, але найголовніше не в тому, чи Сонні взагалі слухав або що з того буде, а в тому, що Йоганнес нарешті очистив сумління. Нарешті сказав йому. Доставив повідомлення законному адресатові.

– У ті вихідні твій батько був сам: ви з матір’ю поїхали з міста на якесь змагання борців. Він знав, що по нього прийдуть, тому забарикадувався всередині отого вашого жовтого будиночка в Берґу.

Йоганнес відзначив, що він щось відчуває у темряві. Зміну хлопцевого пульсу і дихання.

– Попри всі перестороги, Нестор і його люди спромоглися потрапити всередину. Вони не хотіли переслідувань, яких не змогли б уникнути, застреливши полісмена, тому вони змусили твого батька написати отого передсмертного листа…

Йоганнес ковтнув і казав далі:

– …в обмін на обіцянку не займати тебе і твою матір. Після цього вони вистрілили в нього впритул з його власного пістолета.

Йоганнес заплющив очі. У камері було дуже тихо, і все ж здавалося, що хтось кричить йому у вухо. І щось стискало груди та горло, чого він не відчував уже багато-багато років. Боже милостивий, коли він востаннє плакав? Коли його дочка народилась? Але він не міг зупинитися саме зараз; він мав закінчити те, що вже почав.

– Я думаю, тобі цікаво, як Нестор увійшов у будинок?

Йоганнес затамував подих. І йому здалося, ніби хлопець теж припинив дихати; Йоганнес чув тільки шумовиння крові у власних вухах.

– Хтось бачив, як я говорив з твоїм батьком, і Нестор подумав, що поліції аж надто щастило з вантажівками, які вона останнім часом перехоплювала. Я все заперечував, казав, що я просто трохи знайомий з твоїм батьком і що він намагався витягти з мене інформацію. Тоді Нестор сказав, що коли твій батько вірить, що я міг би стати його таємним інформатором, я можу підійти до вхідних дверей і змусити його відчинити. У такий спосіб, за словами Нестора, я зміг би довести, на чиєму я боці.

Йоганнес почув, що його співбесідник знову почав дихати. Прискорено. Жорстко.

– Твій батько відчинив двері. Адже своєму інформаторові довіряєш, правильно?

Йоганнес відчув якийсь рух, але він не почув і не побачив більше нічого, бо дістав удар. А вже коли лежав на підлозі, відчуваючи в роті металевий присмак крові і мимоволі проковтнувши зуб, що ковзнув йому в горло, отоді він почув, як хлопець кричить, кричить не вгаваючи, як відчиняються двері камери, вигукує щось офіцер, і тоді хлопця погамовують, беруть у наручники; і ще він подумав тоді, як дивно, що у наркомана така швидкість, точність і сила удару… І про прощення. Прощення, яке він не отримав. І про час. Про секунди, що минають. Про наближення ночі.

Найбільше свій «порш-каєн» Арілд Франк любив за його гурчання. Точніше – за відсутність гурчання як такого. Гуготіння 4,8-літрового мотора V8 нагадувало йому про швейну машину його матері у часи, коли він ріс у Станге під Хамаром [8]. То теж був звук тиші. Тиші, спокою і зосередженості.

Двері з пасажирського боку відчинились, і в машину сів Ейнар Харнес. Франк не знав, де молоді адвокати купують собі костюми в Осло, проте знав напевне, що не в тій самій крамниці, де він. А крім того, він ніколи не бачив сенсу в покупці світлих костюмів. Його костюми завжди були темними. І коштували не більше п’яти тисяч крон. Різниця в ціні між костюмами його і Харнеса мала б надходити на ощадний рахунок для майбутніх поколінь, яким треба буде утримувати власні сім’ї і які працюватимуть далі над розбудовою Норвегії. Або забезпечити ранній і зручний вихід на пенсію. Або «порш-каєн».

– Я чув, він у карцері, – сказав Харнес, коли автомобіль Франка від’їхав від узбіччя перед помальованим графіті входом в адвокатську контору «Харнес amp; Фалбакен».

– Він віддухопелив сусіда по камері, – пояснив Франк.

Харнес здивовано повів випещеною бровою.

– Ганді набив комусь пику?

– Ніколи не знаєш, чого чекати від наркомана. Але відтак у нього було чотири дні різкого відходняку; тому я припускаю, що він на цю мить цілком налаштований на співпрацю.

– У них це родинне, наскільки я чув.

– Що ти чув? – перепитав Франк, сигналячи неповороткій «королі».

– Тільки те, що всі знають. Чи є поза тим щось іще?

– Ні.

Арілд Франк упевнено випередив кабріолет «мерседес». Він учора вже сам відвідав хлопця в карцері. Персонал щойно прибрав блювотиння, і покараний в’язень сидів, скорчившись під шерстяною ковдрою, в кутку.

Франк ніколи не був знайомий з Абом Лофтусом, але знав, що син попервах ішов по батькових стопах. Так само як батько, син був обдарованим борцем і у віці п’ятнадцяти років показував такі результати, що газета «Афтенпостен» пророчила йому кар’єру в національній лізі. А тепер він сидів у смердючій камері, тремтячи, як осиковий листок, і схлипуючи, як мале дівчисько. Ломка усіх рівняє під один гребінець.

Вони зупинилися перед блокпостом, Ейнар Харнес показав своє особове посвідчення, і сталевий шлагбаум підняли. Франк припаркував свій «каєн» у зарезервованому за ним місці, і вони з Харнесом підійшли до центрального входу, де Харнеса було вже записано в журнал відвідань. Зазвичай Франк проводив Харнеса через чорний хід, з того боку, де розташовувались перевдягальні персоналу, щоб уникнути реєстрації візитів. Він не хотів давати зайвий привід для пересудів з приводу того, що так часто приводить у Статен адвоката з репутацією Харнеса.

Як правило, будь-якого в’язня за підозрою в причетності до нової кримінальної справи допитували у відділенні поліції, але Франк попросив, щоб цей допит відбувся у Статені, з огляду на те, що Сонні Лофтус наразі перебував у карцері.

З цією метою була вимита і підготовлена вільна камера. По один бік столу сиділи двоє людей з поліції – чоловік і жінка – у цивільному вбранні. Франк бачив їх раніше, але не міг пригадати їхні імена. Особа по інший бік столу була така бліда, що її обличчя майже губилося на тлі молочно-білої стіни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в край столу так міцно, наче все навколо нього йшло обертом.

– Отже, Сонні, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцеві на плече, – ти готовий?

Жінка в цивільному відкашлялась.

– Скоріше варто запитати його, чи він уже закінчив.

Харнес криво посміхнувся їй і підняв брови.

– Що ви маєте на увазі? Я сподіваюсь, ви не почали допит мого клієнта без присутності його адвоката.

– Він сказав, що немає потреби чекати на вас, – озвався полісмен.

Франк подивився на хлопця. Він відчув неладне.

– Отже, він уже зізнався? – зітхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скріплені разом аркуші паперу. – Якщо вам потрібне його зізнання в письмовому вигляді, то…

– Навпаки, – перервала його жінка. – Він просто заявив, що не має нічого спільного з убивством.

У камері запала така тиша, що Франк розчув пташине цвірінькання за вікном.

– Він зробив що?

Брови Харнеса підтяглись аж до лінії волосяного покриву над лобом. Франк не знав, що бісить його більше: вищипані адвокатові брови чи його нездатність одразу оцінити всю глибину катастрофи, що розгорталась.

– Він сказав що-небудь іще? – запитав Франк.

Жінка в цивільному подивилася на помічника начальника в’язниці, тоді на адвоката.

– Усе гаразд, – запевнив її Харнес. – Він тут на моє прохання: на випадок, якби вам знадобилось більше інформації про ту одноденну відпустку Лофтуса.

– Я особисто давав дозвіл, – докинув Франк. – І не було ніяких підстав передбачати такі трагічні наслідки.

– Ми не впевнені щодо причинно-наслідкового зв’язку, – сказав полісмен, – зважаючи, що зізнання ми поки що не маємо.

– А як же докази? – вигукнув був Арілд Франк, але тут-таки сам себе урвав.

– Що вам відомо про докази? – запитав його полісмен.

– Я лише припустив, що вони мали бути, – сказав Франк, – коли вже Лофтус є підозрюваним. Правильно я кажу… офіцере?…