«Я зійду. Каменем скочуся, бервеном спливу по
Ріці».
«Що мені з каменя?! - збитошно хмикнула вона. - Що мені з колоди?!»
«Не знаю чому, та кам’янію коло тебе, твердію, як стовп дерев’яний...»
«Бачу, бачу... прут з тебе пнеться під черевом», - вколола нараз і словом, і голосом, і поглядом лукавим.
Не встиг отямитись, як гук трембіти урвався. Та лише на мить. Знову озвалася трембіта, але вже іншим голосом. Тепер вів свою нугу молодий олень. Трубів похапливо, нетерпеливо і водночас владно, збиваючись аж на гнівливе гарчання. Від збуреного шалу йому не вистачало повітря. Хвища вітру невдоволено рвала ті звуки. І йому вони рашпілем продерли вуха. Запитально обернувся до дівчати.
«То Штеньо дує, батьків подільник», - спішно пояснила.
«Про що дує? Теж за тебе боїться?»
«Радніш за себе. Не можу розібрати за вітрвм. Най трубить. Що вітер принесе - те й віднесе... Коли вступимо в стаю, скажемо, що я зірвалася в зворину, а ти мене витягував і сам загримів. Ачей повірять».
«Повірять, якщо дурні».
Може, хтось із вівчарів і повірив їм, тільки не Штеньо. Довготелесий, рукатий, гострий плечима, коліньми і носом, наче витесаний із розколотої крокви. Сидів вовкувато обіч, заціпивши в собі злість. Зіниці його проти вогню блискали бритвами, відкрито кололи прийшляка. Знамо за що. Чоловіки, як ті олені, знають, чують - за ким поводить ніздрями олениця. А відтак сама його поведе. Та тільки одного.
Він теж сидів відчужено в тому гурті, їв банош, як своє вухо. Боявся стрітися з очима дівчини, що в кошлатій батьківській гуні прислуговувала чоловіцтву. До кожного рівно світилося її промите небесною водою личко. Лише до нього бокувалася. Зате ватаг - навпаки, виказував йому пошанівок. Бо справний легінище, і з довозом завжди в нього лад, і доньку з буремного ярка порятував. «Випий собі, хло’, келишок сливлянки. Загрієшся, обночуєшся, а з першою росою збіжиш уділ».
По добрій гостині, по звичних сміхах-брехах засадили у ватру пня, аби довго не вставати, і повкладалися на сіннику. Лягли і, вморені, одразу затихли. Просився до колиби й бурвій, довго торгав двері і свистів у жерло комина, та й він притих, запеленаний клоччям хмаровиння.
Сон не йшов, дражливий запах тмину відганяв його. Тут, у піднебессі, владарювала інша ніч. Потайна і сторожка, як вівчарський пес. Вона заглядала йому в очі через заплющені повіки і безмовно щось запитувала. І, здавалося, - не буде кінця тому допиту і межі тієї ночі. Він удавався до надійного способу приспати себе: розглядав уявно каміння в Ріці, і з тремких сонячних сітей снувалася дрімота, що тут же зривалася, як риба з гачка. Він міг засинати лише коло Ріки, під її шумливу колисанку. Гори стискали товщу повітря в його межигір’ї, а Ріка прошивала той хвойно-листяний настій електрикою бистрини. Ніде не дихалося так легко і ситно, як на їх заріччі. А тут, на полонині, протяжив ріденький люфт, і легені хапали повітря марно, як дірявий ковальський міх. Наче голова й далі була у відрі. Хто таке бачив: спати в хмарах?!
До півночі він просох, сіно спило вологу. Затерпла рука взялася мурашками. Труснув нею і вчув чужі пальці, що пір’їнами лягли на його кисть. Калина! Звідки, як вона знайшла його в теміні колиби, як дотяглася до нього в щільному згромадженні тіл?! Він узяв її руку, як перепеленя, в свою широку долоню і легенько стис. їй було затишно там, подячно подзьобала нігтиком. Він відповів. їх пальці розумілися, тішилися обережними доторками, а далі й пестощами. Вона випереджала рухи тієї гри. Вчила його мови пальців, як допіру відкривала мову трембіти. Пень у ватрищі дотлівав під сивою шапкою попелу. Вичахала й ніч, підтягуючи із зворин туманну студінь. А їх сплетені руки переливали одна в одну тепло розбурханої крові. Скріплений спокоєм цього живого замка, він на часину заснув.
1 прийшов новий день. І вівчарі, як янголи, в білих вовняниках ходили по небу, збираючи по доїнні отару. Дзвінкий ранок засинив близькі й далекі лісові спади, навіть трави, в яких залишалися зелені пасмуги слідів. Він в’ючив коня, шукаючи покрадливим поглядом свій недавній сон, своє нічне дніння. І не знаходив. Зате очі схрестилися з протяжними бритвами Штеня.
«Йдеш уже, ге?»
«Йду. А твоя яка жура?»
«Та ніякої, але можу помогти коли що. Тут прямцем борше буде, - кивнув на скельне провалля, обачно відгороджене воринами. - 3 неба в небо вцілиш, пи, ги, ги...»
«У мене своя дорога».
«То йди собі нею. І не обзирайся на чужу малину».
«Ти, може, хотів сказати - Калину?»
«Що я направду хотів би - розколоти тобі дурний черепок», - Штень труснув вузлуватою герлигою, лакованою долонями.
«Не лякай, братку, палицею, я не пес».
«Не бійся, злякатися не встигнеш. Що мені пси? Бувало, я перебивав хребет і вовкові, що тягся в кошару».
«Овва, а в мене для вовка інша примовка», - він торкнувся руків’я застромленого за черес тесака, кованого з тракторної ресори. Як без цього ходити лісами?!
Штень сіпнувся вперед, скривив зарослі вилиці: «Та йди вже, небораче, не буди в мені дурну кров, бо захлинешся нею».
«Йду, йду. Мене навчено дурнів обходити»,- кинув через плече і весело гейкнув на коня.
Не ноги легкі несли його в долину, а радість, що бігла за білими литками, котрі маною маячили йому в листяних узорах лісових путівців.
...А дурній крові таки судилося бризнути. Як одного, так і другого. Олені - не ворони, олені в герці не дивляться, куди поціляють супернику вістрям рогів. Так і діти горян, захмелені дурною молодою кров ’ю.
В Зелену неділю, на храм, зайшли троїсті музики з Торуня. На толоку за корчмою стяглася памолодь з усіх присілків. Строкатими гардами цвіли ряди дівчат на лавицях. Легінство підпирало живопліт, курило в рукави, чекало смерку. Музики наспіх рознесли між собою чвертку і втяли першу для розігріву.
Та я піду до дівчини, Поцілую файно.
Та я кажу: «Чи ’ня любиш?»
А вна каже: «Айно».
Ей, біла білявино, Не жмуркай очима, Бо ти мене прижмуркала, Ще й приволочила.
Дівчата не витримують, зриваються, сплітають руки на плечах одна одній і легенько тупають ногами, вихляючи заклично сідницями. Шалу в рухах немає, бо немає хлопців. А ті далі стійма стоять, удавано відвертають погляди, ледве не позіхають. Кривий бубнар Сюсько крізь музику під’юджував їх: «Чи ми сюди прийшли горам густи? Чи ви килаві? Ану ноги в руки - дівку в оберт!» Усмішки споліскували лиця, ламали гурт, але момент ще не дозрів.
Та ось циган Дюла змахнув смиком, ніби стряс із нього тяготу, і протяв двічі струни. Аж вільхова галузка хитнулася. Здригнулися жилки на молодих ногах, кличучи юнацтво в рухливу кипінь.
Когут піє, когут піє, куриця кокоче, Стара баба блюда миє, молода не хоче.
Ай, гой, дину-дину, а ти дину-дайна!
Скочна мелодія троїлася в прибитій траві, розносилася вечоровими мряками, піднімалася вгору соками ставнистих смерек. Стовбури резонансно гули, як тугі струни. Можливо, інші цього не чули, та він чув. Він знав про звучну таїну живиці, бо був небожем блаженної пам’яті Матія, деревного мастака, чиїм рукам пів-Верховини кланялося. Він прийшов на забаву, коли вже круг живий не розривався, один танець зростався з іншим, а реготи й гуки глушили ревиїце розповнілої в зливах Ріки. Осиновими листками дрижали в парубочих руках розпаленілі дівочі душі, гупали підбори й підківки, стукотіло намисто, зуби, ґудзики, нігті, пряжки й коліна. Запахи розпашілих тіл тривожним серпанком повили майдан.
Крутили увиванець. Сходилися головами, спліталися руками, далі попарно, хто кого вхопить, ходили мотовилами по колу розбиваючи плечима чужі ланки, щоб відтак знову ув’язати єдиний ланцюг танку. В отому галамані він легко знайшов Калинині очі і вже їх не відпускав. І бачив, що гицаючи в скоках із Штеньом, дівча тримається звільна, ніби відокремлено, хоч той і лип до неїневсипущо. І очі її блукали, аж поки не встерегли його і запроменилися бентегою. Він уже нікого не бачив зокола, і перепон своєму пориву не бачив.