Ріка реготала, оскалюючи в білій піні зубате каміння. Іншого він і не чекав тепер від неї.

Старий вернувся на своє подвір’я, зайшов у хату, щоб одягти чисту сорочку і взутися. Щурив праве око, аби не впала в поле зору розколошкана постіль. А тоді повернувся і сторожко, несміло подався туди, де бузинові шатра нависали над старими запалими гробами. Гірко дався йому той короткий уріз відстані, наче вертався трясовиною пам’яті через усі п’ятдесят літ - до того полонинного підліска, де зачався новий оберт життя його подвоєного серця. Рамена на хресті були обтесані абияк, байдужою рукою. Що дивуватися: байдужа рука держала тепер цей світ рідкою, лінивою жменею. Розпеченим гвіздком було випалено на дереві: «Калина...»

«Ге? Хто? Де?» - стрепенувся старий, оглядаючись. Він уже призабув це ім’я. Як народилася Василинка, жона стала називати його «старим», а він її - «старою». Спочатку ніби жартома, а далі звиклося. Навіть у думках її так називав. Тепер, при могилі, не знав, як себе держати: чи стояти, чи присісти, чи клякнути. І що гірше

не знав про що думати. Чисто як дітвак-недоросток. Хотів уявити її в труні. Але живість її очей заважала цьому. Він ніколи не бачив їх заплющеними - її сірі оксамитові очі, теплі, як попіл бука. Бо він завжди засинав першим, а вона першою прокидалася. Очі ті майже не мінялися, хіба з роками поважчали, налилися

оловом. Сама ж була легкою, промітною, зовсім ще не вижитою, з твердими литками й сідницями. Коли на ніч розпускала волосся, коса гупала об перину, ніби падало щось живе. Старий аж здригався через дрімоту. Обертався на той звук: поряд воголо блищали дві знайомі осколини, що притягували місяць. І його, старого, притягували до себе. Вже не тим вогнем запалювали, що раніше, але довга стареча ніч загрівалася від їх тихого сяєва. І вій жив у ньому.

Ті очі підпирали його очі, лежали на ньому, де б він не був, ходили за ним назирці сивою тінню. Вони й зараз не давалися умертвити в його уяві. Та ще й ця світлина, обгорнута кимось у целофан і приколота до дошки. Образчик з непам’ятної молодості, либонь, з вінчального їх дня. Целофан, поморщений росами, потріскував на вітрі, як ватра того далекого літування.

...Вогник тоді облизував біле паліччя, як щеня кісточки. Коли сіклася над Руною блискавиця, пломінець здригався. Небесний вогонь із земним знаються. Як знаються вогні двох споріднених сердець. Ватаг ворожив над чорним казаном. І сам був чорний від сонця, що ходило тут біля ніг. Продував на долоні кукурудзяну крупу, піддіваючи нігтем смітинки. Тсуц сипав її золотим піском в окріп і чинно вимішував. Гори здригалися від близьких громів, від того цоркотіли дужки дійниць. А в старого навіть волосини вій не війнулися. Обернувся до нього:

«Ти, хлопче, Божий день тут перебудь, бо піб’є ’тя буря до кісток. Чую шкірою - градом несе», - дмухнув на долоні, здуваючи кукурудзяний пил, і витер їх об волосся.

Заходила неділя-ладився празниковий вівчарський банош. Забігло з двору біляве дівча, принесло на лопушині грудку масла і коновку збираної сметани. Ватаг долучив це до паруючої крупи. З кінця ножа сипнув сірої солі. Тоді присусідив збоку на жар пательню, нарізав у неї сала, вбив п’яток яєць. Коли банош дійшов, перевернув казан на дошку, ниткою накраяв кусні, розніс по мисках, насипаючи поряд зеленувате кришиво бринзи. В ніздрі вдарило терпким духом овечого поту й перепрілого різнотрав’я. Ват^г піддів пальцем глиняне горнятко, озирнувся: «А свіжої води неє. Калино, серце, біжи до кадуба, ще встигнеш до мокра».

«Я поможу», - схопився він і гулькнув із колиби слідом.

Тверде свинцеве небо насідало на гори, шипіло колючим вітром. Стоголосою тривогою блеяли в кошарі вівці. Вейкали чабани, пси їм помагали. Вгиналися шовковими габами трави, шепочучи щось зловісне. Вогняні батоги з сухим тріском сікли овид, вогнем писали по горах. Трава пружинила, як дротяна щітка, опиралася вітру. Він біг пригинаючись, щоб не втратити очима її білих литок. Влетіли в ліс, букові шапки приглушили гримоти, але затемнили простір. Тепер його вело дзенькання відра в її руці. І запах - запах зеленого тмину, що перебивав озон передгроззя. Так вона пахла, це він учув ще в колибі.

Щось затріщало над головою, наче хтось роздирав брезент, і дужі краплі кулями прошили листя. Кислі струмені вдарили в обличчя, потекли під сорочку. Він послизнувся і сторчма головою полетів уперед, збиваючи з ніг і її. Покотилися ярком в одній живій грудомасі. Дівка вискнула, запинаючись полою роздертої сукнини. Кліпнула блискавка, засвітила тугі молочні стегна з кучерявою золотистою платкою. Він аж ротом зіпнув від несподіванки. А вона вхопила відро і натягла йому на голову:

«Не смій на мене випулятися!»

Так і йшли далі, вона держала його за рукав. Залізо холодило вуха і чоло, в голові гуло, як у бочці. А крізь задушливий морок ясним відбитком проступало її мокре мармурове тіло з печатками папороті. Йому здавалося, що хтось хихоче збоку. Може, то шурхотів торішній листяний устіл? Йшли, доки вона не цоркнулаоб жерсть патичком:

«Гей, ти, бляшана голово. Знімай відро, люди воду чекають».

Криничка темніла в моховинні під кострубатим коренем. Білі лишаї заткали стовбури буків, і від них було аж видко довкола. Дівчина дістала алюмінієву кварту і смачно напилася. Одною рукою жужмом стискала подерте плаття. Тверде груденя волого випиналося з тріснутої матерії. «Як писочок поросяти», подумав він. Перебрав від неї кухоль і теж напився, шукаючи губами шерехате вінце.

«Я теж люблю пити із щербинки», - радісно видихнула вона.

«Знаю, бачив. Солодка твоя щерба».

Вона зашарілася, скинула очі-як бритвою протяла, осяюючи його водно з блискавицею, що повила вогненним перевеслом мокрі верхи. І та мить засліпила його. Не очі, а зриме серце. Довго, дуже довго, як у нескінченному сні наповняв він кухликом відро. Чи, може, і посудину пробила небесна громовиця?! Метал брязкав об метал, а її зуби стукотіли поряд від холоду і чекання. Коли відро було повнісіньке, він зачерпнув останню кварту.

«Ти ще не напився?» - прошелестіла синіми губами.

«Ще ні».

«То пий уже наскоро», - просила вона, не просячи.

З її чілки скрапувала дощова вода і стікала' ярочком до кутика рота, і він, опустивши в мох горня, потягся до того струмочка губами. І злизав його. Ще раз і ще раз. І вона не відсахнулася, лише приплющила очі. А він спивав вологу з її лиця, а потім грів теплом свого дихання її шию і груди. Мокрі коси тепер пахли достиглим тмином. Дощ сіявся через густе решето букових крон, укриваючи їх сизою пеленою, а вони стояли в сторожкій дрожі, як зачаровані. Хто знає, скільки б вони ще простояли так, прислухаючись до бурі, що зароджувалася в кожному з них, якби не горовий трубний клич, що переміг небесні гримоти.

«Иой! - стрепенулася вона. - Тагуньо кличе трембітою».

Той звук був схожий на трубіння старого оленя, що кличе оленицю на далеку поляну, ревно вибиту копитами. Він би й сам прийшов за нею в гущавину, та на заваді широкі роги-крислачі. А тут, на лісовому тирлищі, він готовий дати герць кожному молодому бикові, що ув’ється за його самицею. Він кличе її, можливо, на останнє шлюбне спіткання. І стільки в тому зові благання, смирення і відчаю, що нишкнуть листом дерева, а звірина по хащах сумовито схиляє голови.

«Ти розумієш примову трембіти?» - запитала вона.

«Нє».

«Вона зараз співає таке:

Дівко моя мила, лишай граблі й вила.

Най росте зелене, ти лети до мене.

Так мій татуньо замолоду кликав маму, коли йому банувалося без неї в полонині. Тепер це ж грає в тривозі за мене».

«А я?» - шелеснув він затвердлими від дощу губами.

«Що ти?»

«Як я кликатиму, не маючи трембіти, коли мені забажиться побачити тебе?»

«То вже твоя жура. Свищи в листок трепети між долонями або пускай долі рікою білі косички. Може я з берега їх завважу».

«І піднімешся до мене в гору?»

«Гов, який скорий! Ще до мене не зійшов, а вже волить, аби я тяглася до нього на хмари».