ТОМ: Обговорювали й обговорювали…
ЛІНДА (заходячи в іще небезпечніші води): І потім, скільки зараз коштує пачка сигарет? Чотири п’ятдесят? П’ять доларів?
ТОМ: Господи, та я пачку курю тиждень!
ЛІНДА (штурмуючи його оборонні споруди арифметичною танковою атакою): За п’ять доларів за пачку виходить понад двадцять доларів на місяць. І це все йде з моєї зарплатні, тому що, крім мене…
ТОМ: Ну, починається.
ЛІНДА: …у нашій родині тепер ніхто не заробляє.
ТОМ: Скільки можна торочити про те саме? Можна подумати, я навмисне під машину ліг, щоб нічого не робити.
ЛІНДА (після тривалої паузи): У нас вино залишилося? Я б випила півсклянки.
ПІТ (убік): Скажи, що залишилося, скажи, що залишилося, тату.
ТОМ: Закінчилося. Може, ти хочеш, щоб я сходив у «Зоні» і взяв іще одну пляшку? Ну, тоді тобі доведеться видати мені наперед мої кишенькові гроші.
ЛІНДА (ще не плачучи, але вже тремтливим голосом): Ти поводишся, ніби я винна в тому, що з тобою це сталося.
ТОМ (кричить): Ніхто не винен, і це мене бісить! Ти що, не зрозуміла? Вони навіть не спіймали того, хто це скоїв!
На цьому місці Піт вирішив, що з нього досить. Це була дурна вистава. Може, вони цього не бачили, але він бачив. Він закрив підручник із літератури. Прочитає те, що задали (щось чувака на ім’я Джон Ротстайн), уночі. А зараз йому потрібно вийти й подихати повітрям, не просякнутим суперечкою.
ЛІНДА (тихіше): Добре, що хоч живий лишився.
ТОМ (уже як у справжній мильній опері): Іноді я думаю, що краще б я помер. Подивися на мене. Сиджу на оксі і все одно коцюрблюся від болю, бо він більше не допомагає, якщо тільки не прийняти кінську дозу. Живу на зарплатню дружини… Яка на тисячу менша, ніж було раніше, за що спасибі цьому збіговиську цих паскудних…
ЛІНДА: Томе! Стеж за язиком.
ТОМ: Дім? Нема будинку. Інвалідне крісло з мотором? Нема інвалідного крісла. Заощадження? Майже закінчилися. А тепер я навіть не можу собі дозволити, трясця йому, сигарету!
ЛІНДА: Якщо ти гадаєш, що це скиглення вирішить усі проблеми, то будь ласка, тільки…
ТОМ (уже ревучи): Ти називаєш це скигленням? Я називаю це реальністю! Може, мені спустити штани, показати, що в мене лишилося від ніг?
Піт босоніж побіг униз. Вітальня знаходилась одразу внизу, під сходами, але вони не побачили його. Вони дивилися одне на одного, розігруючи трагічну п’єсу, яку ніхто навіть безкоштовно не став би дивитися. Батько бундючиться на милицях, очі червоні, щоки колючі від щетини; мати тримає сумочку перед грудьми, як щит, і кусає губи. Це було жахливо. І що найгірше? Він любив їх обох.
Батько не став пригадувати Надзвичайний фонд, заснований за місяць після масового вбивства біля Міського Центру єдиною, що залишилася в місті, газетою спільно з трьома місцевими телеканалами. Браян Вільямс навіть зробив сюжет про це в «Нічних новинах Ен-бі-сі» – про те, як це мужнє маленьке містечко згуртувалося, коли трапилося лихо, про небайдужі серця, про підкладання руки й усе таке інше, а тепер слово від нашого спонсора. Надзвичайний фонд заспокоїв усіх днів на шість. Про що замовчували газети, так це про те, як мало грошей було зібрано. Навіть після всіх благодійних забігів, благодійних мотокросів та концерту фіналіста конкурсу «Американський ідол». Надзвичайний фонд виявився таким мізерним, тому що зараз важко було всім. Звісно ж, усе, що вдалося зібрати, треба було розподілити між дуже великою кількістю людей. Сім’я Сауберс отримала чек на тисячу двісті доларів, потім іще один на п’ятсот і ще один на двісті. Минулого місяця прийшов чек із позначкою «остання частина» на п’ятдесят доларів.
Піт прошмигнув у кухню, схопив черевики та куртку й вийшов. Перше, що він помітив, – на затильних сходинках не було ніякого льоду. Батько збрехав про це. Було занадто тепло для криги, принаймні на сонці. До весни ще залишалося шість тижнів, але відлига тривала вже тиждень, і з усього снігу у дворі лишилося тільки кілька вкритих скоринкою купок під деревами. Піт підійшов до паркану й відчинив хвіртку.
Однією з переваг життя в Норт Сайді була наявність незабудованої ділянки завбільшки із квартал за Сикоморовою вулицею. П’ять акрів непролазних кущів і приземкуватих дерев тягнулися вниз, до замерзлої річечки. Тато Піта казав, що ця ділянка перебуває в такому стані вже давно й, найімовірніше, такою найближчим часом і залишиться через якусь нескінченну суперечку про те, кому вона належить і що можна було б на ній побудувати. «Зрештою, від цих суперечок ніхто не виграє, лише юристи, – сказав він Піту. – Пам’ятай це».
На думку Піта, діти, які хотіли трохи відпочити від батьків, теж вигравали.
Доріжка йшла звивистою діагоналлю повз оголені взимку дерева, наприкінці впираючись у Зал відпочинку на Березовій вулиці, старий Нортфілдський молодіжний центр, який доживав останні дні. За теплої погоди на доріжці й навколо тинялися старші хлопці – приводили сюди своїх подружок, курили сигарети або дур, пили пиво, – але цієї пори там нікого не було. А якщо дорослих хлопців немає, значить, шлях вільний.
Іноді Піт приводив сюди сестру, коли батьки серйозно заходилися, а це траплялося дедалі частіше. Прийшовши до Залу відпочинку, вони кидали м’яч у кошик, дивилися відео або грали в шашки. Він не знав, куди поведе її, якщо Зал закриється. Тут і піти було більше нікуди, крім «Зоні», цілодобової крамнички. Сам він, прогулюючись на самоті, доходив лише до струмка, жбурляв каміння у воду або взимку розбивав ними лід, перевіряючи, чи зможе пробити дірку, і насолоджуючись спокоєм.
Авки-гавки – це, звичайно, погано, але найбільше він боявся, що тато (який завжди через пігулки оксиконтину був завжди трохи не при собі) коли-небудь здійме руку на матір. Це вже остаточно розірве тканину їхнього шлюбу. А якщо ні? Якщо вона буде терпіти побої? Це було б іще гірше.
«Але цього ніколи не станеться, – переконував себе Піт. – Тато ніколи не зробить такого».
А якщо таки зробить?
Сьогодні вдень річка ще була вкрита льодом, але він здавався прогнилим і був увесь укритий великими жовтими плямами, неначе якийсь велетень тут зупинився помочитися. Виходити на нього Піт не наважився. Ні, якби крига проломилася, він би не потонув, нічого такого – води тут було по коліно, – але йому не хотілося повертатися додому й пояснювати, чому штани й шкарпетки мокрі. Він сів на повалене дерево, жбурнув кілька камінців (маленькі відскакували й котилися, а великі пробивали жовті плями), потім просто став дивитися на небо. Із заходу на схід ним пливли пухнасті хмари, більше схожі на весняні, ніж на зимові. Одна хмара нагадувала стару з горбом (а може, це був рюкзак?), інша – зайця, був там іще дракон і…
Глухий звук, ніби впало щось важке, крихке, відволік його. Він повернувся ліворуч і побачив, що шматок берега, підточений снігом, що танув упродовж тижня, обвалився, оголивши коріння дерева, яке й без того загрозливо нахилилося – от-от завалиться. Простір, що звільнився, був схожий на печеру, і, якщо він не помилявся – хто його зна, може, це просто тінь, – там щось лежало.
Піт підійшов до дерева, ухопився за одну з голих гілок і нахилився, щоб краще роздивитися. Справді, усередині щось було, причому щось велике. Край ящика?
Він спустився вниз уздовж берега, видовбуючи каблуками сходинки в розгрузлій землі. Опинившись під місцем невеликого обвалу, Піт сів навпочіпки. Він побачив потріскану чорну шкіру й металеві смуги із заклепками, а ще ручку завбільшки зі стремено. Скриня! Хтось заховав тут скриню.
Змучений збудженням і цікавістю, Піт схопився за ручку та смикнув. Скриня не ворухнулася. Занадто міцно засіла в землі. Піт знову потягнув, але з таким самим успіхом. Ні, не витягнути. Без інструментів – точно.
Він знову присів, опустивши руки між стегон – так часто робив батько до того, як дні присідань добігли кінця, і став просто дивитися на скриню, яка видніла з чорної, поритої корінням землі. Нерозумно, напевно, було думати про «Острів скарбів» (а ще про «Золотого жука», якого вони проходили з англійської торік), але він згадав їх. Чи це було занадто нерозумно? Невже? Крім переконань у тому, що знання – сила, містер Джейкоб завжди підкреслював важливість логічного мислення. А хіба не логічно припустити, що хтось сховав скриню в безлюдному місці, бо в ній заховано щось цінне?
