– Дій, або програєш, – прошепотів він і почав перекладати пачки зі скрині до лляної торбини, у якій лежали молоток і долото. Прилаштував торбину на схилі берега й накрив її курткою. Поклавши обгорткову плівку до скрині, він опустив кришку й заштовхнув її назад у діру. Трохи перепочив, витер слизьке від бруду й поту чоло, а потім узяв лопату та став несамовито закидувати діру землею. Засипавши скриню, майже всю, він узяв сумку з курткою й щодуху припустив доріжкою додому. Спочатку він сховає сумку в надрах шафи, потім перевірить автовідповідач, чи немає повідомлень від мами. Якщо на маминому фронті все буде добре (і якщо тато не повернувся з терапії раніше, що було б просто жахливо), він зможе збігати назад до струмка й заховати скриню краще. Пізніше можна буде зазирнути в записники, але, прямуючи додому того сонячного лютневого ранку, він більше думав, чи немає між або під ними ще пачок з грошима.

«Доведеться мені прийняти душ, – подумав він. – А потім ще прибрати бруд у ванній кімнаті, щоб мама не запитала, що я робив на вулиці, якщо мав лежати хворий у ліжку. Потрібно бути дуже-дуже обережним, нікому нічого не розповідати. Нікому».

Коли він мився в душі, у нього виникла ідея.

Дім – це таке місце, у якому, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть, але, коли Морріс дістався до будівлі на Сикоморовій вулиці, світло у вікнах не розсіювало вечірню імлу і ніхто не зустрічав його на порозі. Та й звідки тут комусь узятися? Мати зараз у Нью-Джерсі, читає лекції про те, як у дев’ятнадцятому столітті купка комерсантів спробувала вкрасти Америку. Читала лекції аспірантам, які, імовірно, крастимуть усе, що потрапить до рук, у гонитві за Золотим Баксом. Хтось, безумовно, скаже, що Морріс і сам подався до Нью-Гемпшира за Золотим Баксом, але це не так. Він це зробив не заради грошей.

«Біскейн» треба було поставити в гараж, де його ніхто не побачить. Дідько, машини взагалі слід позбутися, але з цим доведеться почекати. Спочатку Поліна Маллер. Більшість людей на Сикоморовій вулиці настільки прив’язані до телевізорів, що, якби в прайм-тайм перед чиїмось будинком з’явився НЛО, вони і його б не помітили, але тільки не місіс Маллер. Найближча сусідка Белламі перетворила підглядання на справжнє мистецтво.

– Ой, ви тільки подивіться! – вигукнула вона, відчинивши двері… Неначе не спостерігала за ним крізь вікно кухні, коли він припарковувався. – Моррі Белламі! У всій своїй красі!

Морріс вичавив із себе щось на кшталт лагідної посмішки.

– Вітаю, місіс Маллер.

Вона обняла його. Подібне привітання було цілком зайвим, але він покірно обійняв її у відповідь. Потім вона повернула голову, сколихнувши складки шкіри під підборіддям, і закричала:

– Берте! Берті! Це Моррі Белламі!

Із вітальні долинуло бурмотіння, що віддалено нагадувало слово привіт.

– Заходь, Моррі! Заходь! Я поставлю каву. Знаєш, що в мене є? – Вона моторошно-кокетливо повела неприродно чорними бровами. – Торт від Сари Лі!

– Звучить привабливо, але я щойно повернувся з Бостона. Їхав без зупинок і вкрай стомився. Просто не хотів, щоб ви, побачивши в сусідньому будинку світло, викликали поліцію.

Вона вичавила мавпячий вереск, який, імовірно, позначав сміх.

– Який ти турботливий! Але ти завжди таким був. Як мати, Моррі?

– Добре.

Він гадки не мав, як мати. Після того як він у сімнадцять років вийшов із колонії, а у двадцять не зміг вступити до Міського коледжу, стосунки з Анітою Белламі звелися до поодиноких телефонних розмов. Ці розмови були холодними, але ввічливими. Після останньої суперечки тієї ночі, коли його заарештували за незаконне проникнення та інші приємності, вони майже перестали думати одне про одного.

– Змужнів, – зауважила місіс Маллер. – Дівчатам, напевно, подобаєшся. А який худенький був!

– Коли працюєш на будівництві…

– На будівництві! Ти! Святий Боже! Берті! Морріс працює на будівництві!

У вітальні знову почулося бурмотіння.

– Але потім роботи не стало, і я повернувся сюди. Мати казала, що я можу жити в будинку, якщо вона не знайде постояльців. Але я, напевно, ненадовго.

Він навіть не уявляв, наскільки мав рацію.

– Ходімо до вітальні, Моррі, поздороваєшся з Бертом.

– Краще іншим разом. – Щоб випередити подальші вмовляння, він крикнув: – Йо, Берте!

Нове бурмотіння на тлі несамовитого вибуху сміху із серіалу «З поверненням, Коттере».

– Ну, тоді завтра, – сказала місіс Маллер, знову заворушивши бровами. Вона ніби копіювала Граучо Маркса[9]. – Сховаю поки тортик. Можу навіть збити вершки.

– Чудово, – кивнув Морріс. Навряд чи до завтра місіс Маллер помре від серцевого нападу, але все може статися. Як сказав інший великий поет, надія квітне в людській душі довіку[10].

Ключі від будинку й гаража знаходилися там, де й завжди, висіли праворуч від ґанку. Морріс загнав «Біскейн» до гаража й поставив скриню з крамниці лахмітника на бетон. Йому аж кортіло взятися за четвертий роман про Джиммі Ґолда, але записники були звалені жужмом, і до того ж у нього, мабуть, очі повилазять, перш ніж прочитає хоч одну сторінку із дрібним почерком Ротстайна.

Завтра, пообіцяв він собі. Після того як поговорю з Енді й зрозумію, як він буде з цим розбиратися, розкладу їх по порядку й почну читати.

Він запхав скриню під старий батьківський робочий стіл і накрив листом пластику, який знайшов у кутку, після чого зайшов до будинку й оглянув рідні пенати. Тут мало що змінилося, що було досить огидно. У холодильнику не було нічого, крім банки консервованих пікулів і пачки харчової соди, але в морозилці знайшлося декілька упаковок напівфабрикатів «Ханґрі мен». Одну упаковку він поставив у мікрохвильову піч, повернув ручку на 350 і піднявся нагору, до своєї старої спальні.

«Мені пощастило, – подумав він. – Домігся. У мене на руках неопубліковані рукописи Джона Ротстайна за вісімнадцять років роботи».

Він дуже втомився, аби відчувати радість чи навіть гостре задоволення. Він майже заснув, приймаючи душ, а потім іще під час поїдання моторошного на вигляд м’ясного рулету з картоплею швидкого приготування. Якось-таки він зумів доїсти, після чого насилу знову піднявся нагору. Заснув він за сорок секунд після того, як його голова торкнулася подушки, і прокинувся наступного ранку о дев’ятій двадцять.

Після гарного відпочинку, лежачи на дитячому ліжку, яке прокреслив промінь сонячного світла, Морріс нарешті відчув радість, і йому дуже кортіло поділитися нею. А це означало зустріч із Енді Халлідеєм.

Він знайшов у шафі штани кольору хакі й симпатичну смугасту сорочку, змастив волосся гелем і гладко зачесав його назад, потім заглянув до гаража перевірити, чи все гаразд. Кивнувши, як йому здавалося, привітно місіс Маллер (яка знову спостерігала за ним крізь фіранки), він вийшов на вулицю й попрямував до автобусної зупинки. У центр міста він прибув майже о десятій, пройшов один квартал і зазирнув на Елліс-авеню, де на тротуарі під рожевими парасольками стояли столики кафе «Щаслива чашка». Звісно, Енді був там, пив каву під час перерви. До того ж він сидів спиною, і Морріс зміг підійти до нього непомітно.

– Гав! – гаркнув він, хапаючи Енді за плече старої вельветової куртки.

Його давній друг – його єдиний друг у цьому дурному насміху над містом – підскочив і повернувся. Кава перекинулася й розлилася на стіл. Морріс відступив на крок. Він хотів налякати Енді, але ж не настільки.

– Слухай, про…

– Що ти зробив? – запитав Енді низьким, квапливим шепотом. Очі його виблискували за скельцями окулярів у черепаховій оправі, які Морріс завжди вважав ознакою показної манірності. – Що ти зробив?

Морріс очікував на зовсім інше вітання. Він присів.

– Те, про що ми говорили. – Він пильно вдивився в обличчя Енді й не побачив веселого, трохи зверхнього інтелектуала, якого вдавав його друг. Енді здавався переляканим. Чого він боявся? Морріса? Можливо. За себе? Майже напевно.