Вона вийшла з кафе і, поки верталася назад, відчувала, як зростає відстань між нею і її другим «я», не менш реальним, яке верталося назад у госпіталь. Можливо, та Брайоні, яка йшла в напрямку Белема, була уявною чи примарною постаттю. Це відчуття нереальності ще більше посилилося через півгодини, коли вона дійшла до ще однієї Гай-стріт, більш-менш такої ж, як та, котру вона лишила за собою. Саме таким і був Лондон за межами центру міста — скупчення маленьких похмурих містечок-районів. Вона твердо вирішила, що ніколи не житиме в такому місці.

Вулиця, яку вона шукала, знаходилася на відстані трьох провулків від станції метро і теж була копією всіх попередніх. Едвардіанські веранди, вбогі на вигляд, з тюлевими фіранками. Дадлі Віллаз, 48 був приблизно на півдорозі, і ніщо не відрізняло його від інших, хіба що «форд» восьмої моделі, без коліс, підпертий цеглинами, який займав усе подвір’ячко перед будинком. Якщо там нікого немає, вона зможе забратися звідси, сказавши собі, що вона ж пробувала. Дзвінок на дверях не працював. Вона двічі калатнула дверним молотком і відступила назад. Почула сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися важкі кроки. Брайоні відступила ще далі. Ще не пізно було вийти на вулицю й піти геть. Хтось почав шарпатися з замком, почулося роздратоване зітхання, і в дверях з’явилася висока жінка тридцяти з лишком років, із загостреними рисами обличчя, яка важко дихала, наче після якихось жахливих зусиль. Вона була розлючена. Їй перервали сварку, і вона навіть не зуміла змінити вираз обличчя — відкритий рот, злегка задерта верхня губа, — коли її погляд упав на Брайоні.

— Що вам потрібно?

— Я шукаю міс Сесилію Толліс.

Плечі в тої опали, вона відвернула голову, наче відсахнувшись від удару. Оглянула Брайоні з ніг до голови.

— Ви схожі на неї.

Зовсім спантеличена, Брайоні просто дивилася на неї.

Жінка знову зітхнула, наче плюнула, й відійшла коридором до підніжжя сходів.

— Толліс! — ревнула вона. — До дверей!

Пройшла коридором до входу у свою вітальню, обпекла Брайоні презирливим поглядом, потім зникла, голосно грюкнувши за собою дверима.

В домі було тихо. Крізь відчинені вхідні двері Брайоні бачила шмат лінолеуму в квіточки й перші сім чи вісім сходинок, покритих темно-червоною доріжкою. На третій сходинці не вистачало металевого прутка. Ближче до середини передпокою біля стіни стояв напівкруглий стіл, а на ньому — полірований, схожий на тостер, дерев’яний стояк для листів. Він був порожній. Лінолеум тягнувся аж за сходи до дверей з матовим склом, які, мабуть, вели на кухню в задній частині дому. Шпалери теж були в квіточки — букетики з трьох троянд, а між ними орнамент зі сніжинок. Від порога до сходів вона нарахувала п’ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Недобра прикмета.

Нарешті нагорі відчинилися двері, можливо, ті, грюкання якими вона почула, коли стукала. Потім рипіння сходів, з’явилися стопи в товстих шкарпетках, тоді блиснула гола шкіра, далі шовковий синій халат, який вона впізнала. І нарешті схилене набік обличчя Сесилії, коли вона перегнулася вниз, придивляючись, хто там стоїть біля вхідних дверей, щоб заощадити собі необхідність спускатися далі в такому невідповідному вбранні. Їй знадобилося кілька хвилин, аби впізнати власну сестру. Повільно спустилася ще на три сходинки.

— О Господи.

Вона сіла, склавши руки на грудях.

Брайоні так і стояла однією ногою на доріжці, а другою на сходинці перед входом. У вітальні господині ввімкнули радіо, почав наростати сміх публіки в міру того як розігрівалися лампи. Потім почувся улесливий монолог гумориста, перерваний нарешті оплесками, і радісний вступ оркестру. Брайоні увійшла в передпокій.

— Мені треба поговорити з тобою, — пробурмотіла вона.

Сесилія зробила вигляд, що підводиться, потім передумала.

— Чому ти не попередила мене, що прийдеш?

— Ти не відповіла на мій лист, тому я прийшла.

Сесилія щільніше огорнулася халатом і поплескала себе по кишені в надії, можливо, відшукати цигарки. Колір обличчя в неї був значно темніший, руки теж були смаглявішими. Вона не знайшла, що шукала, але наразі вирішила не підводитися.

Радше зволікаючи, ніж міняючи тему, вона ствердила:

— Ти стажистка.

— Так.

— У чиєму відділенні?

— Сестри Драммонд.

Важко було сказати, чи знає Сесилія це прізвище, чи вона просто нсзадоволена, що молодша сестра навчається в тому ж самому госпіталі. Була й ще одна достатньо показова відмінність: Сесилія завжди раніше розмовляла з нею материнським чи заспокійливим тоном. Маленька сестричка! Тепер цього й сліду не було. У її тоні була якась жорсткість, яка застерігала Брайоні від питань про Робі. Вона зробила ще крок далі у передпокій, свідома того, що двері за спиною відчинені.

— А ти де?

— Недалеко від Мордена. В НМД.

Госпіталь невідкладної медичної допомоги, реквізований для військових потреб, який, схоже, прийняв на себе головний удар, справжній тягар евакуації. Надто багато було такого, про що не можна ні говорити, ні запитувати. Сестри дивилися одна на одну. І хоча у Сесилії був розтріпаний вигляд людини, яка щойно встала з ліжка, вона була ще гарнішою, ніж Брайоні пам’ятала. Це видовжене обличчя завжди було якимось незвичайним, незахищеним, дещо кінським, як усі казали, навіть при найвигіднішому освітленні. Зараз воно було відверто чуттєвим, з підкреслено вигнутими, повними червоними губами. Очі були темними й великими, можливо, від перевтоми. Або від печалі. Гарний довгий ніс, трепетні, витончені ніздрі — це обличчя було схожим на різьблену маску і якимось застиглим. Важко було щось із нього вичитати. Сестрин вигляд посилив ніяковість Брайоні, вона відчула власну неоковирність. Вона ледь-що знала цю жінку, яку не бачила п'ять років. Брайоні ні в чому не була впевнена. Вона намагалася знайти ще якісь нейтральні слова, але не було нічого, що б не вело до дражливих тем — тих, які вона в кожному випадку збиралася обговорити, — і нарешті, не в змозі більше витримувати мовчання і цього погляду, вона запитала:

— Ти мала якісь звістки від старого?

— Ні.

Рішучий тон вказував, що вона не хотіла цього, а якби й мала якісь звістки, то не стала б відповідати.

— А ти? — запитала Сесилія.

— Записку кілька тижнів тому.

— От і добре.

Більше тут не було про що говорити. Після чергової паузи Брайоні спробувала ще раз.

— А з дому?

— Ні. Я з ними не контактую. А ти?

— Вона час від часу пише.

— І що ж у неї нового, Брайоні?

І саме питання, і її ім’я прозвучали насмішкувато. Напружуючи пам’ять, Брайоні відчувала, що сестра з якихось своїх причин виставляє її зрадницею.

— Їм підселили евакуйованих, і Бетті їх ненавидить. Парк переорали і засіяли пшеницею.

Вона замовкла. Їй здалося безглуздим, що вона стоїть тут, перераховуючи всі ці подробиці. Однак Сесилія холодно сказала:

— Продовжуй. Що ще?

— Ну, більшість хлопців з села пішли в Східносуррейський полк, крім…

— Крім Денні Гардмена. Так, я знаю це. — Вона широко і якось штучно посміхнулася Брайоні, чекаючи, щоб та продовжувала.

— Біля пошти побудували дот, а ще зняли всю стару металеву огорожу. Ось. Тітка Герміона живе в Ніцці, і — ага — Бетті розбила вазу дядька Клема.

Лише тепер Сесилія трошки відтанула. Вона розчепила руки й притиснула одну до щоки.

— Розбила?

— Вона впустила її на сходах.

— Ти хочеш сказати, зовсім розбила, на друзки?

— Так.

Сесилія замислилась. Нарешті сказала:

— Це жахливо.

— Так, — підтвердила Брайоні. — Бідний дядечко Клем. Принаймні сестра перестала бути ущипливою. Допит продовжувався.

— А уламки вони зберегли?

— Не знаю. Емілі писала, що старий кричав на Бетті.

У цю мить розчахнулися двері, і господиня опинилася біля Брайоні так близько, що відчувався запах м’яти з її рота. Вона показала пальцем на вхідні двері.

— Тут вам не вокзал, дівчино. Або заходьте, або забирайтеся.