— Хто віддає цю жінку в дружини цьому чоловікові?
Схожий на птаха дядько Сесіл квапливо пройшов уперед, прагнучи, безсумнівно, чимшвидше покінчити зі своїми обов’язками й не зволікаючи повернутися знову в сховище коледжу Всіх душ в Оксфорді. Намагаючись почути хоч якусь нотку сумніву в голосах молодих, Брайоні прислухалася, як Маршал, потім Лола повторюють за священиком слова. Голос нареченої був солодким і впевненим, Маршал же гудів, наче йому все було байдуже. Як обурливо, як сластолюбно прозвучали перед олтарем її слова: «Присягаюся належати тобі тілом і душею».
— Помолімося.
І сім голів, які виднілися над спинками сидінь у перших рядах, похилилися, а священик зняв окуляри в черепаховій оправі, задер підборіддя й, заплющивши очі, звернувся до небесних сил втомленим, сумним, монотонним голосом:
— О предвічний Господь наш, Творець і Спаситель роду людського, який дарує божественну милість і вічне життя, пошли своє благословення рабам Твоїм — цьому чоловікові і цій жінці…
Остання цеглинка стала на місце, коли священик, знову одягти окуляри, вимовив урочисту формулу — «оголошую вас чоловіком і дружиною» — і звернувся до Святої Трійці, на честь якої була названа його церква. Потім були ще молитви, псалом, «Отче наш», тоді ще одна довга, в якій низхідна інтонація прощальних слів позначила меланхолійний фінал.
— … Дарує вам милість свою в щедрості своїй, очистить вас від гріхів і благословить вас, щоб були ви Йому віддані тілом і душею і жили разом в любові й злагоді до кінця днів ваших.
Тут же каскад бурхливих органних тріолей обрушився згори, наче конфеті, і священик обернувся, щоб провести молодих до виходу, а шестеро родичів рушили за ними. Брайоні, яка стояла на колінах, вдаючи, що молиться, підвелася й повернулася обличчям до процесії, що саме наближалася. Священик наче поспішав кудись і випередив усіх інших на кілька метрів. Глянувши ліворуч і побачивши молоденьку медсестру, він лагідним поглядом і легеньким уклоном виразив і привітність, і зацікавленість. Потім пройшов уперед, щоб широко відчинити великі двері. Навскісні промені сонця сягнули місця, де вона стояла, освітивши її обличчя і головний убір. Вона хотіла, щоб її бачили, але ж не так виразно. Тепер її вже не можна не помітити. Лола, яка була ближче до Брайоні, порівнялася з нею, і їхні погляди зустрілися. Фата вже була піднята. Ластовиння зникло, але в цілому вона не дуже змінилася. Лиш трошки вища, можливо, гарніша, з м’якшим і круглішим обличчям, а брови безжально вищипані. Брайоні просто дивилася. Вона лиш хотіла, аби Лола знала, що Брайоні була тут, і гадала, чому. Сонце заважало Брайоні дивитися, але вона помітила, як на якусь мить зморщечка незадоволення з’явилася на обличчі нареченої. Потім вона міцно стулила губи, подивилася просто себе — і рушила далі. Пол Маршал теж бачив її, але не пізнав, так само як тітка Герміона й дядечко Сесіл, які не бачили її вже багато років. Зате близнюки, які йшли позаду в злегка приспущених штанях від шкільної форми, зраділи, побачивши її, мімікою виразили жах від вигляду її одеж і почали блазнювати, закочувати очі, позіхати, поплескуючи себе долонями по відкритих ротах.
А потім вона залишилася в церкві сама, і ще невидимий органіст, який продовжував грати вже для власного задоволення. Все скінчилося надто швидко, і нічого певного не було досягнуто. Вона й далі стояла на тому самому місці, почуваючи себе вже якось глупо, не відчуваючи бажання виходити надвір. Денне світло й банальність сімейних балачок неминуче розвіють те враження, яке вона створила своєю примарною появою. А ще вона побоювалася зустрічі віч-на-віч. Та й як вона, ніким не запрошувана, пояснюватиме дядькові й тітці свій прихід? Вони можуть образитися або — ще гірше — не образяться й почнуть кликати її на якийсь нестерпний сніданок у готелі, і містер і місіс Маршал аж кипітимуть від ненависті, а Герміона не в змозі буде приховати свою нехіть до Сесіла. Брайоні зволікала ще кілька хвилин, роблячи вигляд, що слухає музику, а тоді, роздратована власною малодушністю, поспішно вийшла з церкви. Священик вже відійшов метрів на сто, спішив кудись, розмахуючи руками. Молодята сиділи в «ролс-ройсі», Маршал за кермом, якраз здавав назад, щоб розвернутися. Вона була впевнена, що вони бачать її. Коли він перемикав швидкість, пролунав металевий скрегіт — можливо, добрий знак. Машина рушила, і через бічне вікно вона побачила білу Лолину постать, яка тулилася до руки водія. Щодо родичів, то ті вже позникали поміж деревами.
***
Зі своєї карти вона знала, що Белем лежить по той бік муніципальної території, там, куди прямував священик. Було це не дуже далеко, і вже сам цей факт не викликав бажання вирушати туди. Вона прийде надто рано. Вона ще нічого не їла, їй хотілося пити, натерта п’ята шарпала й прилипла зсередини до туфлі. Було дуже тепло, а їй доведеться йти по траві, де немає тіні, лиш подекуди прямі асфальтові доріжки й укриття на випадок бомбардувань. Трохи далі стояла естрада, де купчилися якісь люди в темно-синій формі. Вона подумала про Фіону, чий вихідний день вона забрала собі, і про їхню прогулянку в Сент-Джеймському парку. Той безхмарний день здавався таким далеким, а минуло ж усього десять днів. Фіона зараз робить свій другий обхід із судном. Брайоні стояла в тіні колон і думала, який маленький подарунок купить вона подрузі — щось смачненьке, банан, помаранчі, швейцарський шоколад. Санітари знали, як дістати такі речі. Вона чула, як вони казали, що все можна купити, все що завгодно, аби гроші були. Простежила очима за вервечкою машин, які їхали в тому напрямку, куди й вона мала йти, і стала думати про їжу. Величезні шинки, яйця-пашот, смажене куряче стегенце, густе ірландське рагу, меренги з цитриновим кремом. Чашка чаю. Те, що за її спиною весь час звучала нервова, дражлива музика, вона усвідомила лише тоді, коли та змовкла, і в раптовій тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, вона вирішила, що повинна поснідати. Наскільки вона бачила, там, куди вона мала йти, не було жодних крамниць, лише похмурі багатоповерхові житлові будинки з темно-помаранчевої цегли.
Минуло кілька хвилин, і з церкви вийшов органіст, тримаючи в одній руці капелюх, а в другій — важку зв’язку ключів. Вона б могла запитати в нього дорогу до найближчого кафе, але він виглядав таким же шарпаним, як і його музика. Немовби вирішивши не помічати її, він із гуркотом зачинив церковні двері й нахилився, замикаючи їх на ключ. Потім насунув на голову капелюх і швидко пішов геть.
Можливо, це й був перший крок до зміни її планів, і ось вона вже йде назад, повертаючись старим маршрутом до Клепем-Гай-стріт. Вона поснідає, а тоді подумає. Біля станції метро вона проходила повз камінний фонтанчик із питною водою і з задоволенням занурила в неї обличчя. Знайшла якусь обдерту маленьку забігайлівку з брудними вікнами й накиданими на підлозі недокурками, але їжа могла бути не гіршою за ту, до якої вона звикла. Вона замовила чай і три тости з маргарином, а ще блідо-рожевий полуничний джем. У чашку насипала багато цукру, поставивши собі діагноз, що хвора на гіпоглікемію. Цукор не зміг заглушити присмаку хлорки.
Вона випила ще одну чашку, рада, що чай ледь теплий і можна його випити душком, потім скористалася смердючою вбиральнею без унітазів, що знаходилася в дальньому куті двору позаду кафе. Проте не існувало такого смороду, який міг би злякати досвідчену медсестру. П’яту своєї туфлі вона проклала туалетним папером. Цього їй має вистачити на одну-дві милі. Рукомийник з одним-єдиним краном був прикручений болтами до цегляної стіни. Ще там лежав обмилочок у сірих розводах, якого вона не наважилася чіпати. Коли вона пустила воду, брудні залишки хляпнули з рукомийника їй на литки. Вона витерла їх рукавами, потім причесалася, намагаючись уявити відображення свого обличчя в цегляній стіні. Щоправда, не змогла без дзеркала скористатися губною помадою. Промокнула лице мокрою хусточкою і поплескала себе по щоках, щоб повернути на них рум’янець. З’явилося рішення — без її, як здавалося, участі. Це була розмова, до якої вона готувалася, повинність улюбленої молодшої сестри.
