— Бога ради, дівчино, — буркнув лікар. Пораненого обережно переклали на ліжко.
Брайоні чекала, не знаючи, чи вона ще потрібна. Однак тепер усі троє були зайняті ділом і не звертали на неї уваги. Санітарка знімала з голови пов’язку, сестра обрізала солдатові штани. Ординатор відвернувся до світла, вивчаючи записи, зроблені на бирці, яку він витягнув із сорочки пораненого. Брайоні тихенько прочистила горло, сестра озирнулася й, схоже, роздратувалася, що та ще тут.
— Не стійте без діла, сестро Толліс. Ідіть униз і допомагайте.
Вона вийшла з палати, ображена, відчуваючи, як у животі шириться якась порожнеча. У першу ж мить труднощів, щойно війна торкнулася її життя, вона не справилася. Якщо її примусять нести ще одні ноші, вона не дійде навіть до ліфта. Але якщо їй скажуть це робити, вона не посміє відмовитись. І якщо вона випустить ноші з рук, то просто піде геть, спакує у валізу всі свої речі й поїде як трудармійка в Шотландію працювати на фермі. Поспішаючи коридором до виходу, вона зустріла Фіону, яка теж ішла з ношами, тримаючи передній кінець. Вона була сильнішою, ніж Брайоні. Все лице в солдата, якого вона несла, було перебинтоване, залишена була лише темна дірка для рота. Дівчата зустрілися поглядами, і щось пробігло між ними, чи то збентеження, чи сором, що вони весело реготали в парку, коли тут таке діялося.
Брайоні вийшла надвір і з полегшенням побачила, що останні ноші поскладали на зайві каталки, і санітари вже готові були забрати їх. Близько десятка дипломованих медсестер стояли осторонь зі своїми валізками. Вона впізнала декого із власного відділення, але вже не було часу розпитувати, куди їх відправляють. Десь, видно, діялося щось ще гірше. Тепер уся увага була віддана ходячим пораненим. Їх усе ще було більше двох сотень. Одна з сестер сказала їй відвести п’ятнадцять із них у палату сестри Беатриси. Вони йшли за нею коридором вервечкою, як діти в школі. У деяких руки були на перев’язі, інші були поранені в голову чи в груди. Троє ішли на милицях. Усі мовчали. Біля ліфтів утворилося скупчення, одні каталки чекали, щоб дістатися вниз, у підвальні операційні, інші треба було відправити нагору в палати. Вона знайшла в ніші місце, аби посадити тих, що на милицях, наказала їм нікуди не йти, а інших повела сходами нагору. Ішли вони повільно, відпочиваючи на кожній площадці.
— Вже недалеко, — повторювала вона, але вони наче й не помічали її.
Коли вони дійшли до палати, вона, згідно з правилами, повинна була доповісти старшій сестрі. Тієї в кабінеті не було. Брайоні обернулася до своєї вервечки, яка скупчилася за нею. На неї вони не дивилися. Всі дивилися їй за спину, у вікторіанські простори величезної палати з високими колонами, пальмами в діжках, охайно розставленими ліжками з чистими, вже розкладеними постелями.
— Почекайте тут, — сказала вона. — Сестра зараз кожному визначить ліжко.
Брайоні швидко пішла в дальній кінець палати, де сестра й дві санітарки нахилилися над хворим. За спиною у неї почулося човгання. Солдати вже йшли палатою. Вона перелякано замахала на них руками.
— Вийдіть, будь ласка, вийдіть і почекайте.
Однак вони вже розтеклися по палаті. Кожен із них бачив тільки своє ліжко. Не дожидаючи дозволу, не знімаючи черевиків, не помившись, не чекаючи ні дезінсекції, ні госпітальних піжам, вони вкладалися на ліжка. Брудним липким волоссям, чорними від бруду обличчями тулилися до подушок. Сестра вже спішила з дальнього кутка палати, її кроки відлунювали серед цих достойних стін. Брайоні підійшла до ліжка й потягла за рукав солдата, який колисав руку, що вислизнула з черезплічника. Він різко випростав ноги, залишивши на ковдрі брудну масну смугу. І все це її вина.
— Треба встати, — сказала вона, коли підійшла сестра. І невпевнено додала: — Є ж якийсь порядок.
— Людям треба виспатися. Порядок буде потім, — сестра говорила з ірландським акцентом. Вона поклала Брайоні на плече руку й легенько повернула, щоб можна було прочитати ім’я на бирочці. — А зараз повертайтесь у своє відділення, сестро Толліс. Гадаю, що ви там потрібні.
Вона легесенько підштовхнула Брайоні, відправляючи її займатися власними справами. Палата обійдеться без таких, як вона, педантів. Солдати навкруг вже спали, а її знову виставили ідіоткою. Звичайно, їм потрібно виспатися. Вона лиш хотіла зробити те, чого, як вважала, від неї очікували. Врешті-решт, не вона ж встановлює правила. Їй втовкмачували їх протягом усіх цих останніх місяців, тисячі параграфів, що стосуються прийому нових хворих. Звідки їй було знати, що вони насправді не мають жодного значення? Це обурення переслідувало її мало не до дверей власного відділення, і тут вона згадала про тих трьох на милицях, які чекали внизу на ліфт. Вона кинулася сходами вниз. Ніша була порожня, в коридорі не було й сліду тих солдатів. Їй не хотілося розпитувати сестер чи санітарів, визнаючи власну безпорадність. Хтось, мабуть, забрав цих поранених. Більше вона їх ніколи не бачила.
Через наплив пацієнтів її власна палата була перепрофільована на додаток до відділення невідкладної хірургії, але назви спершу не мали жодного значення. З таким же успіхом її можна було назвати перев’язочним пунктом на лінії фронту. Для допомоги викликали сестер і старших санітарок, а п’ять чи шість лікарів займалися найважчими пацієнтами. Були й два священики; один сидів і розмовляв із солдатом, який лежав на боці, другий молився біля когось, накритого ковдрою. Усі сестри були з марлевими пов’язками, у них і в лікарів були засукані рукави. Сестри швидко снували між ліжками й робили уколи — мабуть, морфій — або ставили крапельниці, під’єднуючи поранених до флаконів із цільною кров’ю і до жовтих із плазмою, що звисали, наче екзотичні фрукти, з високих переносних стояків. Стажистки розносили по палаті стоси грілок. Палату наповнював помірний гамір голосів, лікарняних голосів, який час від часу переривався стогонами й скриками болю. Усі ліжка були зайняті, а нових пацієнтів залишали на ношах і клали між ліжками, поближче до крапельниць. Двоє санітарів готувалися виносити мертвих. Санітарки біля більшості ліжок знімали брудні пов’язки. Щоразу доводилося вирішувати, чи робити це лагідно й повільно, чи різко й швидко — миттєвий біль, і все скінчилося. У цій палаті перевагу віддавали другому способу, чим і пояснювалися деякі скрики. І мішанина запахів — липкий кислуватий запах свіжої крові, а також брудного одягу, поту, солярки, дезінфекційних засобів, спирту, а понад усе — сморід гангрени. Двох поранених відправили в операційну на ампутацію.
Оскільки старших сестер послали на допомогу в пункти прийому поранених за межами госпіталю, а пацієнти продовжували прибувати, то всім розпоряджалися досвідчені старші санітарки, а стажисткам із групи Брайоні додалося обов’язків. Саму Брайоні відправили зняти пов’язку й почистити рану на нозі у капрала, який лежав на ношах біля дверей. Їй було сказано не накладати нову пов’язку, поки рану не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли вона вклякнула й заговорила з ним, схилившись до його вуха.
— Не беріть в голову, якщо я кричатиму, — буркнув він. — Почистіть її, сестричко. Я не хочу її втратити.
Штанина вже була відрізана. Зовнішня пов’язка була відносно свіжа. Вона почала розмотувати її, а коли руку вже не можна було просунути під ногу, обрізала бинт ножицями.
— Це мене на пристані в Дуврі перев’язали.
Тепер залишалася тільки марля, чорна від засохлої крові, накладена по всій довжині рани, що бігла від коліна до щиколотки. Сама нога була безволосою і геть почорніла. У Брайоні аж перехопило в грудях від побоювань найгіршого.
— Де ж це вас так? — Вона силувалася, щоб голос звучав бадьоро.
— Вибухнув снаряд, мене шпурнуло на якусь огорожу з рифленої бляхи.
— Не пощастило. Ну, а тепер цю пов’язку треба зняти.
Вона легенько потягла за краєчок, і капрал здригнувся від болю.
— Порахуйте до трьох, — сказав він, — і різко тягніть.
Капрал затиснув кулаки. Вона взялася за краєчок, який вже відірвала, міцно затиснула його великим і вказівним пальцями й жорстко шарпнула. Майнув дитячий спогад про побачений якось на дні народження знаменитий фокус із скатертиною. Вся марля зійшла одразу, з клейким тріском.