Брайоні думками була зосереджена на власних проблемах. Можливо, Лолие весілля не зможе відбутися, бо Лондон буде вражений отруйними газами чи захоплений німецькими парашутистами, яких на землі підтримає п’ята колона. Брайоні чула, як санітар, який знав усе на світі, мало не із задоволенням казав, що тепер ніщо вже не зупинить німецьку армію. Вони мають нову тактику, а ми не маємо, вони модернізували свою армію, а ми — ні. Генералам слід би було почитати книжку Лідела Гарта або прийти в гості до госпітального санітара й уважно послухати його під час чаювання.
Поруч із нею Фіона теревенила про свого улюбленого маленького братика й про те, яку розумну річ він сказав за обідом, а Брайоні робила вигляд, що слухає, і думала про Робі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, вже потрапив у полон. Або й ще гірше. Як Сесилія переживе такі новини? Музика, оживлена нескінченними дисонансами, наростала до пронизливої кульмінації, а вона судомно схопилася, за дерев’яні поруччя свого крісла, заплющила очі. Якщо з Робі щось станеться, якщо їм із Сесилією не судилося бути разом… Її таємні муки й загальне, пов’язане з війною сум’яття завжди здавалися двома окремими світами, але зараз вона розуміла, як війна може зробити її злочин ще більшим. Єдиний можливий вихід — це якби минулого не було. Якщо він не повернеться… Ах, як їй хотілося мати чиєсь чуже минуле, бути кимось іншим, схожою на щиру Фіону з її нічим не заплямленим майбутнім, яке лежало попереду, з її великою люблячою сім’єю, де кицьки й собаки мали латинські імена і чий дім був широко відомим місцем зустрічей багатьох митців Челсі. Фіоні треба було всього лиш жити власним життям, іти своїм шляхом назустріч усьому, що має статися. Брайоні ж здавалося, що вона своє життя проживе в одній-єдиній кімнаті без дверей.
— Брайоні, з тобою все гаразд?
— Що? Так, звичайно. Все добре, дякую.
— Я не вірю тобі. Принести води?
Навкруг лунали оплески — ніхто, схоже, не переймався тим, як погано грає оркестр, — а вона слідкувала, як Фіона йде по траві, повз музикантів, повз чоловіка в коричневому плащі, який давав напрокат шезлонги, до маленького кафе між деревами. Армія Спасіння заграла «Прощавай, чорний дрізд», це в них виходило значно краще. Люди, які сиділи в шезлонгах, почали підспівувати, а деякі плескали в такт. Такі колективні співаночки завжди мали дещо вимушений характер — коли незнайомі люди ловлять очима погляди інших, в міру того як спів стає голоснішим — і ніколи їй не подобалися. Настрій, однак, у неї покращився, і коли Фіона повернулася з чашечкою води, а оркестр розпочав попурі з давніх добре відомих мелодій, серед них «Як далеко ще до Тіпперері», вони заговорили про роботу. Трошки попліткували — хто зі стажисток їм подобається, а хто дратує, і про сестру Драммонд, голос якої Фіона вміла наслідувати, і про сестру-хазяйку, таку ж величну й неприступну, як лікар-консультант. Вони пригадали вибрики різних пацієнтів і виклали одна одній свої жалі — Фіону обурювало, що їй не дозволяють тримати різні дрібнички на підвіконні, а Брайоні не подобалося, що об одинадцятій гасять світло, — але робили це з якимось ніяковим задоволенням і що далі, то більше хихочучи, так що до них почали обертатися й театрально притискати до губ пальці. Проте ці жести були лиш наполовину серйозними, і більшість із тих, що оберталися, поблажливо посміхалися зі своїх крісел, бо було щось таке в тих двох молоденьких медсестрах — воєнних медсестрах, — у їхніх фіолетово-білих блузках, темно-синіх пелеринах і бездоганно білих шапочках, що на них, як і на черниць, не можна було сердитися. А дівчата немов відчували свою недоторканність, і їхній сміх ставав усе голоснішим, переростаючи у вибухи бурхливих веселощів і насмішок. Фіона виявилася вправним імітатором, але попри всю її веселу вдачу була в її насмішкуватості якась жорстокість, яка подобалася Брайоні. У Фіони був власний варіант ламбетської говірки, і вона, безжально перебільшуючи, відтворювала невігластво деяких пацієнтів і їхні благальні, скиглячі голоси. То всьо моє сердушко, сестронько. З ним завше було не тойво. Мамця мала то саме. А то правда, сестронько, що діти виходят просто з дупці? Бо я не знаю, чи я си до того надаю, з тими моїми вічними запорами. Малам шість синочків, а як їхалам, то забулам єдного в автобусі, восімдесят восьмім, з Брікстона. Певно, лишилам на сидіню. І більше го не виділам, сестронько. Йой, як я ся розстроїла. Ціла-м ся сплакала.
Коли вони йшли назад у напрямку Парламентської площі, у Брайоні злегка шуміло в голові й підгиналися коліна, так вона насміялася. Вона сама собі дивувалася, як легко міняється в неї настрій. Турботи її не зникли, але відступили кудись на задній план і втратили свою емоційну гостроту. Взявшись під руки, дівчата йшли Вестмінстерським мостом. Був час відпливу, і вкриті лілуватим мулом обмілини, зриті тисячами земляних хробаків, блищали в яскравому світлі. Повернувши праворуч на Ламбет-Пелес-роуд, Брайоні з Фіоною побачили колону військових вантажівок біля головного входу. Дівчата удавано застогнали, що знову доведеться розпаковувати й розкладати усе привезене.
А тоді вони побачили серед вантажівок санітарні машини, а підійшовши ближче, побачили ноші, десятки нош, безладно звалених на землю, і купи брудних зелених польових форм і закривавлених бинтів. Ще там групками стояли солдати, приголомшені, непорушні й перев’язані такими ж брудними бинтами, як ті, що лежали на землі. Санітар витягав із кузова вантажівки гвинтівки. Ще десятки два санітарів, медсестер і лікарів снували в натовпі. До виходу підвезли п’ять чи шість каталок — явно недостатньо. Якусь мить Брайоні з Фіоною, зупинившись, дивилися на все це, а тоді, не змовляючись, кинулися бігти.
Не минуло й хвилини, як вони вже приєдналися до всіх інших. Свіже весняне повітря не розвіяло смороду мазуту й гнійних ран. Обличчя й руки в солдатів були чорними, а зі своїм заростом, брудним скуйовдженим волоссям, прив’язаними до одягу бирками, виданими на санітарних пунктах, вони всі виглядали однаково — дика чоловіча раса з якогось страшного світу. Ті, котрі стояли, немов поснули. З дверей вибігало дедалі більше лікарів і сестер. Розпоряджався всім головний лікар, почалося якесь попереднє сортування. Найважчих поранених клали на каталки. До Брайоні вперше за все її навчання звернувся якийсь лікар, ординатор, якого вона раніше не бачила.
— Ану, беріть ноші з того боку.
Сам лікар узявся за ноші з другого кінця. Вона раніше ніколи не мала справи з ношами, і її здивувало, які вони важкі. Вони пройшли у двері і ще метрів десять по коридору, і вона відчула, що ліва рука не витримує. Вона тримала ноші зі сторони ніг. У пораненого були нашивки сержанта. Він був без черевиків, і його синюваті пальці смерділи. На голові була пов’язка, вся в червоних і чорних плямах. Краї розірваних штанів були впресовані в рану на стегні. Їй здалося, що вона бачить білий уламок кістки. Кожен їхній крок завдавав йому болю. Очі в нього були міцно заплющені, а рот відкривався й закривався в беззвучних муках. Якщо її ліва рука не витримає, ноші обов’язково перекинуться. Пальці в неї вже розтискалися, коли вони дійшли до ліфта, увійшли всередину й поставили, ноші. Поки вони повільно піднімалися, лікар рахував пораненому пульс, важко дихаючи носом. Присутності Брайоні він наче й не помічав. Коли перед очима з’явився третій поверх, вона думала тільки про ті тридцять метрів, які треба пройти коридором до палати, і чи вона зможе це зробити. Вона просто зобов’язана сказати лікарю, що не зможе. Але він стояв до неї спиною, коли розсунув двері ліфта, й сказав їй братися за ноші. Вона б хотіла, щоб ліва рука в неї була сильнішою, і хотіла, щоб лікар ішов швидше. Якщо вона не витримає, то не переживе ганьби. Солдат із чорним обличчям відкривав і закривав рота, наче щось жував. Язик у нього був вкритий білими плямами. Адамове яблуко ходило вверх-вниз, і вона примушувала себе дивитися на нього. Вони увійшли в палату, і, на щастя, чергове ліжко стояло біля самих дверей. Пальці вже зісковзували з держака. Біля ліжка чекали сестра й досвідчена санітарка. Поки ноші розвертали паралельно до ліжка, пальці у Брайоні розтиснулися, вона втратила владу над ними й встигла лиш підставити ліве коліно, щоб якось втримати ту вагу. Дерев’яний держак садонув її по нозі. Ноші захиталися, і тоді сестра нахилилася й підхопила їх. Поранений сержант голосно охнув із якимось здивуванням, наче ніколи не думав, що буває аж такий біль.
