Читаючи ці листи під кінець виснажливого дня, Брайоні відчувала якусь невиразну ностальгію, примарну тугу за давно втраченим життям. Навряд чи вона жаліла себе. Адже вона сама обірвала всі зв’язки з домом. Свої тижневі канікули після підготовчого курсу перед річним стажуванням вона провела у дядька з тіткою в Примроз-Гілл і противилася матері, розмовляючи з нею по телефону. Ну чому Брайоні не хоче приїхати хоча б на день, якщо всі будуть такі раді бачити її і прагнуть почути розповіді про її нове життя? І чому вона так рідко пише? Важко було дати якусь зрозумілу відповідь. Просто зараз слід було триматися далі від дому.

У шухлядці її тумбочки лежав великий зошит у картонній обкладинці, розмальованій під мармур. До нього була прикріплена тасьмочка з олівцем. Користуватися в ліжку чорнильною ручкою не дозволялося. Вона почала писати щоденник у перший же вечір підготовчого курсу і щодня відводила для цього хоча б десять хвилин перед тим, як гасили світло. Її записи складалися з художніх маніфестів, банальних скарг, замальовок характерів і нехитромудрих описів її щоденних занять, які все частіше переходили у фантазії. Вона дуже рідко перечитувала написане, але любила гортати заповнені сторінки. Саме тут, криючись за прямокутничком з іменем і сестринською формою, було її справжнє «я», надійно сховане, поступово накопичуване. Вона так і не втратила дитячого ще задоволення переглядати сторінки, списані її рукою. Її майже не обходило, що саме було там написано. Оскільки шухлядка не замикалася, вона ретельно замасковувала свої описи сестри Драммонд. Змінювала також імена пацієнтів. А коли імена змінені, тоді легше було змінювати й обставини, вигадувати. Вона любила записувати те, що в її уяві поставало як їхні хаотичні думки. Вона не вважала, що зобов’язана писати правду, вона ж нікому не обіцяла хроніку. Це було те єдине місце, де вона могла почуватися вільною. Вона складала невеличкі історії — не дуже переконливі, трішки багатослівні, — пов’язані з різними людьми у відділенні. Якийсь час вона уявляла себе свого роду медичним Чосером, чиї палати заповнені яскравими типами, молодиками, п’яницями, старими відьмами, гарненькими любасками, і в кожного є якась похмура таємниця. У наступні роки вона ще пошкодує, що не трималася фактів більшою мірою, не накопичила, так би мовити, «сирцю». Варто було б знати, що діялося, як воно виглядало, хто там був, що сказав. Але в даний час щоденник сприяв збереженню гідності: вона могла виглядати й поводитися, як сестра-стажисгка, і навіть жити її життям, але насправді була замаскованою видатною письменницею. І в час, коли вона була відірвана від усього, що знала, — родини, дому, друзів, — писання було тією ниточкою, яка не давала обірватися цим зв’язкам. Це було те, що вона робила завжди.

Не часто траплялися в ті дні моменти, коли вона могла дати волю думкам. Часом її посилали за чимось в аптеку, і треба було чекати фармацевта. Тоді вона йшла коридором до сходової клітки, де з вікна відкривався вид на річку. Вона непомітно переносила центр ваги на праву ногу й дивилася в бік будинків парламенту на тому березі, не помічаючи їх, і думала не про свій щоденник, а про повість, яку вона написала й відіслала в журнал. Перебуваючи у Примроз-Гілл, вона позичила дядькову друкарську машинку, окупувала їдальню й двома пальцями видрукувала остаточний варіант. На це пішов увесь тиждень, і вона друкувала більш ніж по вісім годин на день, поки не починали боліти спина й шия, а в очах пливли якісь химерні друкарські значки. Але ніколи вона не відчувала більшого задоволення, аніж коли, завершивши все, вирівняла стосик аркушів — сто три! — і відчула на кінчиках розбитих пальців вагу свого витвору. Власного витвору. Ніхто інший не міг би цього написати. Залишивши собі другий екземпляр, вона загорнула свою повість (яке недоладне слово) в темний папір, сіла в автобус, що йшов у Блумзбері, там дійшла до будинку на Лендздон-Терес, де містилася редакція нового часопису «Горизонт», і віддала пакунок симпатичній молодій жінці, яка вийшла до дверей.

Найбільше у власному творі їй подобалася композиція, геометрична точність і водночас первинна невизначеність, що відтворювала, як їй здавалося, сучасну чуттєвість. Час чітких відповідей минув. Так само, як і час характерів та сюжетів. Незважаючи на замальовки в щоденнику, вона насправді не вірила більше в характери. То були химерні вигадки, які належали дев’ятнадцятому сторіччю. Саме поняття характеру ґрунтувалося на помилках, які викрила сучасна психологія. Сюжети — це теж іржаві механізми, колеса яких вже не обертаються. Сучасний романіст не більшою мірою може створювати сюжети й характери, ніж сучасний композитор — Моцартові симфонії. Її цікавили думки, відчуття, емоції, цікавив свідомий розум, що плине рікою крізь час, і те, як відтворити цей плин, а також усі притоки, які роблять цю ріку повноводнішою, і всі перепони, що змушують її міняти курс. Ах, якби вона могла передати прозоре світло літнього ранку, почуття дитини, яка стоїть біля вікна, в’юнкий лет ластівки над озером. Роман майбутнього буде несхожим на все, що було в минулому. Вона тричі перечитала «Хвилі» Вірджинії Вулф і вважала, що в самій людській природі відбулися великі зміни і що тільки художня література, нова література здатна вловити сутність цих змін. Увійти в свідомість і показати, як вона працює або формується, і зробити це в рамках чітко виваженої композиції — ось був би творчий здобуток. Так думала сестра Толліс, вичікуючи під аптекою повернення фармацевта, розглядаючи протилежний берег Темзи, забувши про небезпеку, що могла підстерігати її, якби сестра Драммонд помітила, як вона стоїть, спираючись на одну ногу.

Минуло три місяці, а «Горизонт» не давав про себе знати.

І на другий її письмовий витвір теж не було жодної відповіді. Брайоні пішла в канцелярію і попросила адресу Сесилії. На початку травня написала сестрі листа. Тепер вона почала думати, що мовчання і є відповіддю Сесилії.

***

В останні дні травня постачання медикаментів і нового обладнання зросло ще більше. І ще більше хворих, які не викликали серйозних побоювань, були відправлені додому. Більшість палат зовсім би спорожніла, якби в госпіталь не поступили сорок матросів — якась рідкісна форма жовтухи охопила королівський флот. У Брайоні вже не було часу для записів у щоденнику. Почалися нові курси — догляд за хворими й початковий курс анатомії. Першокурсниці спішили з чергувань на лекції, потім їсти, потім самопідготовка. Після трьох сторінок читання починали заплющуватися очі. Куранти Біґ Бена позначали всі ці зміни протягом дня, і бувало, що патетична нота, яка відміряла чверті години, супроводжувалась панічними стогонами, коли дівчата усвідомлювали, що їм вже належить бути деінде.

Суворий постільний режим сам по собі вважався медичною процедурою. Більшості пацієнтів, незалежно від їхнього стану, не дозволялося пройти навіть кілька кроків до клозету. Тож усі дні починалися з підкладних суден. Старшій сестрі не подобалося, коли їх носили по палаті, «наче тенісні ракетки». Їх слід було нести «во славу Господа», а потім чистити, мити й розкладати на місця, і все це до пів на восьму, коли починався ранковий прийом ліків. І так весь день — підкладні судна, вологе обтирання, прибирання приміщень. Дівчата жалілися, що від застеляння ліжок у них болять спини, що ноги аж гудуть від цілоденного стояння. Ще одним обов’язком сестер було завішування величезних вікон у палатах світломаскувальними шторами. А під кінець дня знову підкладні судна, випорожнення плювальниць, приготування какао. Між кінцем чергування і початком занять ледь-що вистачало часу заскочити в гуртожиток за конспектами й підручниками. Одного дня старша сестра двічі висловила Брайоні незадоволення, що та біжить коридором, і обидва рази нагана робилася абсолютно безбарвним тоном. Лише кровотечі й пожежі вважалися достатнім виправданням, щоб сестра бігла.

Однак головним місцем перебування молодших стажисток була мийка. Ходили, щоправда, розмови про встановлення автоматичних мийок суден і пляшок, але це було схоже на чутки про обітовану землю. А тим часом вони повинні були робити те, що до них робили інші. Того дня, коли її двічі висварили за те, що вона бігає, Брайоні поза чергою відправили до мийки. Можливо, сталася якась неув’язка з неписаним графіком, але вона не дуже в це вірила. Зачинивши за собою двері мийки, вона обв’язалася великим ґумовим фартухом. Уся штука з випорожненням — а для Брайоні, фактично, єдиний можливий спосіб — полягала в тому, щоб заплющити очі, затримати подих і відвернутися. Потім промити розчином карболки. Якби вона забула пересвідчитись, що порожнисті ручки теж вичищені й витерті, її б чекала ще більша неприємність з боку старшої сестри.