У моменти, котрі належали тільки їй, найчастіше в темряві, за декілька хвилин перед тим як заснути, Брайоні роздумувала над тим примарним паралельним життям, у якому вона жила в Ґертоні, читаючи Мільтона. Вона ж могла б зараз бути в коледжі, де вчилася сестра, а не в її госпіталі. Брайоні завжди вважала, що працює заради перемоги у війні. Фактично ж, вона звузила своє життя до спілкування з жінкою, старшою від неї на п’ятнадцять років, яка мала над нею значно більшу владу, ніж влада матері над дитиною.

Це звуження, яке зводилося передовсім до позбавлення ідентичності, почалося задовго до того, як вона вперше почула про сестру Драммонд. Дуже показовим було приниження, якого зазнала Брайоні перед усією групою в перший же день двомісячної попередньої підготовки. Це була демонстрація того, як тепер усе відбуватиметься. Вона підійшла до старшої сестри й ввічливо зазначила, що на картці з її ім’ям зроблено помилку. Вона «Б.Толліс», а не «С.Толліс», як сказано на тому прямокутничку.

Відповідь була незворушною. «Ви називаєтеся і будете називатися саме так, як там сказано. Ваше ім’я мене аж ніяк не цікавить. А зараз сядьте, будь ласка, на місце, сестро Толліс».

Усі інші дівчата розсміялися б, якби насмілилися, бо вони всі мали той самий ініціал, однак дуже точно відчули, що сміятися не дозволено. То були часи лекцій з гігієни, коли вони вправлялися робити вологі обтирання на манекенах у натуральну величину — місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чия злегка підправлена анатомія дозволяла використовувати його і як дівочий манекен. Це був час, коли вони звикали до бездумної слухняності, вчилися носити підкладні судна, поскладавши їх одне на одне, і засвоювали головне правило: ніколи не тинятися відділенням із порожніми руками. Фізичні незручності сприяли звуженню інтелектуальних горизонтів Брайоні. Високі накрохмалені комірці розтирали їй шию. На руках від миття по десять разів на день бруском соди під струменем крижаної води з’явилися перші тріщинки. Черевики, які вона вимушена була купити за власні гроші, жахливо стискали пальці. Форма, як і усі форми, позбавляла особистості, а щоденна увага, якої вона вимагала, — запрасовувати складочки, заколювати шпильками шапочку, розгладжувати зморщечки, начищати черевики, особливо закаблуки, — поклала початок процесу поступового забування всіх інших турбот. На час, коли дівчата готові були розпочати стажування й працювати в палатах (заборонено було говорити «по палатах») під наглядом сестри Драммонд, підкоритися щоденній рутині «між судном і “Боврілом”^[23]», їхні колишні життя вже стали розпливчастими. Їхні голови певною мірою зробилися порожніми, здатність до захисту була подолана, тому їх легко було переконати в абсолютній владі старшої сестри. Тому й не могло бути ніякого опору, коли вона заповнювала їхні випорожнені голови.

Про це ніколи не говорилося, але справжнім зразком для всього цього була армія. Міс Найтінґейл, яку в жодному разі не можна було називати Флоренс, достатньо довго пробула в Криму, аби збагнути значення дисципліни, чітко визначеної ієрархії та досконалої вимуштруваності військ. Тому, лежачи в темряві, дослухаючись, як Фіона, котра спала на спині, починає своє цілонічне хропіння, Брайоні вже відчувала, що оте паралельне життя, яке вона так легко могла собі уявити по своїх дитячих візитах у Кембридж, щоб побачитися з Леоном і Сесилією, почне невдовзі віддалятися від її власного. Ось її студентське життя, ці чотири роки, цей засмоктуючий режим, а в неї не було ні бажання, ні можливості увільнитися. Вона вже змирилася з життям, що визначалося докорами, правилами, покірністю, господарськими роботами й постійним страхом викликати незадоволення. Вона була лиш однією з цілого ряду стажисток — а кожні кілька місяців відбувався новий набір, — і вся її індивідуальність зводилася до картки з прізвищем. Тут не було консультацій із наставниками, ніхто не жертвував своїм сном заради визначення програми її інтелектуального розвитку. Вона випорожнювала й мила підкладні судна, замітала й натирала підлоги, готувала какао і «Бовріл», відносила й приносила — і була увільнена від будь-якого самоаналізу. З розмов практиканток другого року вона знала, що настане такий час, коли вона діставатиме задоволення від власної вправності. Щось подібне вона відчула недавно, коли їй довірили — звичайно, під наглядом старших — виміряти в пацієнта пульс і температуру і занести покази в картку хворого. Щодо власне медичних процедур, то вона вже припікала генціанвіолетом стригучий лишай, порізи — аквофлавіновою емульсією і змащувала синці свинцевою примочкою. Але переважно вона була служницею, «подай-принеси», а у вільний час — зубрилкою, що засвоює найпростіші факти. Вона була рада, що в неї не лишається часу думати про щось інше. Проте увечері, вже перед сном, стоячи біля вікна й дивлячись на затемнене місто за річкою, вона згадувала про тривожний неспокій там, на вулицях, так само, як у палатах, який і сам був, як темрява. І ніщо в її розміреному житті, навіть сестра Драммонд, не могло захистити її від цього неспокою.

***

У ті останні півгодини перед тим як вимикали світло, вже після вечірнього какао, дівчата ходили по кімнатах одна до одної, сиділи на ліжках, писали листи додому чи своїм любасам. Деякі все ще потрошку плакали з туги за домом, і в такі хвилини часто доводилося заспокоювати, обіймати, шептати втішні слова. Брайоні здавалося смішним і штучним, що дорослі молоді жінки ллють сльози за своїми мамусями і, як сказала, схлипуючи, одна з них, за запахом татової люльки. А тим, котрі втішали, це, схоже, явно подобалося. У цій пересиченій сентиментами атмосфері Брайоні теж часом писала додому короткі листи, в яких сповіщала лише, що вона не хвора, не нещасна, що гроші їй не потрібні й вона не збирається міняти своїх намірів, всупереч тому, що передрікала мама. Інші дівчата з гордістю описували в усіх подробицях свою роботу і навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні звіряла ці справи тільки власному щоденнику, та й тут була достатньо стриманою. Вона не хотіла, аби мама знала, яку вбогу роботу вона виконує. Певною мірою її намір стати медсестрою був продиктований бажанням працювати, щоб стати незалежною. Для неї було важливо, щоб її батьки, особливо мама, якнайменше знали про її життя.

Окрім низки постійно повторюваних запитань, які залишалися без відповіді, листи Емілі сповіщали переважно про евакуйованих. У будинку Толлісів були розквартировані три матері з сімома дітьми, усі з лондонської дільниці Гекні. Одна з них ославила себе в сільському пабі, і тепер її туди не пускали. Інша жінка була побожною католичкою і ходила пішки з трьома дітьми за чотири милі в сусіднє містечко на недільну службу. Проте Бетті, яка сама була католичкою, не зважала на ці відмінності між жінками. Вона ненавиділа їх усіх і всіх їхніх дітей. Вони в перший же день заявили, що їм не подобається, як вона готує. Вона твердила, що бачила, як ота побожна плювала на підлогу в холі. Найстарший серед дітей, тринадцятирічний хлопець, який виглядав років на вісім, заліз у фонтан, видерся на статую й відірвав Тритонів ріжок разом із рукою, аж по лікоть. Джек казав, що це легко можна буде полагодити. Але тепер та рука, яку віднесли в дім і сховали в буфетній, загубилася. Бетті, спираючись на слова старого Гардмена, звинуватила хлопця, що той вкинув її в озеро. Хлопець твердив, що нічого не знає. Велися навіть розмови, щоб спустити воду з озера, але пожаліли пару лебедів, що там гніздилися. Мати запекло захищала хлопця й заявила, що небезпечно мати фонтан, коли поряд є діти, і що вона напише скаргу членові парламенту. Сер Артур Рідлі був хрещеним батьком Брайоні.

І все ж Емілі вважала, що їм пощастило зі скеруванням евакуйованих, бо якийсь час скидалося на те, що весь будинок реквізують для потреб армії. Потім усе ж перевагу віддали будинку Г’ю ван Влаєта, бо там був стіл для гри в снукер. Серед інших новин вона сповіщала, що її сестра Герміона все ще в Парижі, але подумує перебратися в Ніццу, а корів відігнали на оті три поля з північного боку, щоб можна було зорати парк і засіяти його пшеницею. Зняли також півтори милі залізної огорожі, встановленої ще в 1750-ті роки, й відправили на переплавку для виготовлення «спітфайрів». Навіть робітники, які знімали її, казали, що метал для цього не годиться. Біля річки, якраз на закруті, з цегли й цементу вибудували дот, просто серед осоки, зруйнувавши гнізда чирків і сірих трясогузок. Ще один дот будують у тому місці, де шосе входить у село. Всі крихкі речі, зокрема й клавесин, вони тримають у підвалах. Бідолашна Бетті впустила на сходах вазу дядька Клема, коли зносила її згори, і та розлетілася на друзки. Бетті казала, що краєчок сам відломився в неї між пальцями, але в це важко повірити. Денні Гардмен пішов у матроси, а всі інші хлопці з села служать у Східносуррейському полку. Джек надто багато працює. Він брав участь у якійсь особливій конференції, а коли повернувся додому, худий і втомлений, то не мав навіть права сказати їй, де він був. Він страшенно розлютився через вазу й навіть кричав на Бетті, що так не схоже на нього. А до всього, вона ще й загубила продуктові картки, і вони два тижні вимушені були сидіти без цукру. Ота матір, яку вигнали з «Червоного Лева», приїхала без протигаза, а тут немає де взяти. Уповноважений з цивільної оборони, брат констебля Вокінса, вже тричі приходив перевіряти світломаскування. Він перетворюється на якогось маленького диктатора. Ніхто його не любить.