Робі здалося, що голос у неї тремтить.

— Чудо, а не Сі. І в прекрасній формі, — сказав Леон.

— І поставила тебе нарешті на місце, — додав Маршал.

— Гадаю, мені краще обрати когось меншого, — Леон усміхнувся до Брайоні, яка сиділа поруч. — А ти сьогодні зробила щось погане через оту спеку? Ти порушила правила? Прошу тебе, скажи, що так, — у жартівливому благанні він узяв її за руку, але вона висмикнула її.

Вона ж іще дитина, думав Робі, і цілком може признатися або вибовкати, що читала його записку, а потім розповісти про те, що вона перервала. Він уважно стежив за нею, поки вона зволікала, взяла серветку, витерла губи, але особливого страху не відчував. Якщо має статися — нехай станеться. Хоч який жахливий, цей обід не триватиме вічно, а пізніше увечері він знайде спосіб знову зустрітися з Сесилією, і вони разом подивляться в очі цьому новому дивовижному факту в їхньому житті — їхньому зміненому житті — і продовжать. Від цієї думки в нього в животі все опустилося. А поки це не станеться, все інше не матиме ніякого значення, і він нічого не боїться. Він добряче ковтнув солодкого теплого вина і чекав.

— Мені дуже жаль, — сказала Брайоні, — але я сьогодні не зробила нічого поганого.

Він недооцінив її. Цей наголос призначався тільки для нього і для її сестри.

Джексон, який сидів біля нього, раптом сказав:

— Якраз зробила. Ти не дала поставити п’єсу. А ми всі хотіли грати в спектаклі. — Хлопчик обвів поглядом стіл, його зелені очі засмучено блищали. — А сама казала, що хочеш, аби ми грали.

— Це правда, — його брат згідно кивав. — Ти сама хотіла, щоб ми брали участь. — Ніхто не знав усього безміру їхнього розчарування.

— Ну, і от вам, — сказав Леон. — От вам рішення Брайоні на гарячу голову. А в прохолодніший день ми б сиділи зараз у бібліотеці й дивилися спектакль.

Ці безневинні балачки, значно приємніші за мовчання, дозволили Робі сховатися за маскою уважної зацікавленості. Сесилія лівою рукою підперла щоку, мабуть, щоб відгородитися й не бачити його навіть краєм ока. Роблячи вигляд, що слухає Леона, який саме детально розповідав, як він бачив короля у вест-ендському театрі, Робі мав змогу розглядати її оголену руку й плече і думав при цьому, що вона відчуває його подих на своїй шкірі — ця думка збуджувала його. На її плечі була невеличка заглибника — в кістці чи між двома кісточками — з ледь помітним пушком по краєчку. Його язик невдовзі оббіжить цей овал, а тоді заглибиться в ямочку. Його збудженість була мало не болючою і ще й загострювалась під тягарем суперечностей: вона була знайомою, як сестра, вона була екзотичною, як коханка; він завжди знав її, він нічого не знав про неї; вона була негарною, вона була прекрасною; вона була меткою — з якою легкістю вона присадила брата, — а двадцять хвилин тому вона плакала; його дурний лист обурив її, але й відімкнув її. Він шкодував, що написав його, і його радувала його помилка. Невдовзі вони опиняться сам на сам, удвох, і буде ще більше суперечностей — бурхлива радість і чуттєвість, бажання і страх перед власною безрозсудністю, благоговіння й нетерплячість почати. В порожній кімнаті десь на третьому поверсі чи далеко від дому, під деревами біля річки. Де? Мати місіс Толліс була зовсім не дурною. Надворі. Їх огорне шовкова темрява, і вони почнуть знову. І це не фантазії, це реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Це ж отой нікчемний Мальволіо так думав, якого він колись грав на лужку в коледжі — «ніщо не стоїть тепер між мною і повним здійсненням моїх надій»^[11].

Півгодини тому він ні на що не смів надіятися. Після того, як Брайоні зникла в будинку з листом, він ще гуляв якийсь час, панічно думаючи про те, щоб повернутися. Навіть підійшовши до вхідних дверей, він ще нічого не вирішив і декілька хвилин тупцювався під ґанковою лампою, навколо якої вірно кружляв один-єдиний нічний метелик, і намагався вирішити, який із двох поганих виборів матиме менш згубні наслідки. Усе зводилося до того, щоб увійти зараз, зіткнутися з її гнівом і презирством, дати пояснення, які не будуть прийняті, і найімовірніше бути вигнаним — такого приниження він не витримає; або повернутися зараз додому, без слова, витворивши враження, що саме такого листа він і хотів написати, промучитися всю ніч, а потім ще багато днів у роздумах, нічого не знаючи про її реакцію, — це було ще нестерпніше. І боягузливо. Він ще раз усе обдумав — і нічого не змінилося. Виходу не було, доведеться з нею говорити. Він поклав руку на дзвінок. І все-таки навіть зараз кортіло розвернутися й піти геть. Боягуз! Вказівний палець лежав на холодній кнопці, і перш ніж знову почнеться розважування всіх «за» і «проти», він примусив себе натиснути її. Відступив від дверей, почуваючи себе як людина, котра щойно випила смертельну отруту, — не залишається нічого, окрім як чекати. За дверима почулися кроки, швидкий цокіт жіночих каблучків по плитках вестибюля.

Коли вона відчинила двері, він побачив у неї в руці згорнутого листа. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Через свої сумніви він так і не придумав ніяких слів. Єдина думка в голові — це що вона ще прекрасніша, ніж він уявляв. Шовкова сукня, яка була на ній, немовби освячувала всі виступи й заглибини її невеличкого тіла, але маленький рот був міцно стиснутий, виражаючи чи то несхвалення, чи, може, навіть презирство. Лампи в домі за її спиною засліплювали його, не даючи можливості точно прочитати вираз її обличчя.

Нарешті він сказав:

— Сі, це була помилка.

— Помилка?

До нього долинали голоси з відчинених дверей вітальні. Він почув голос Леона, потім Маршала. Можливо, страх, що хтось втрутиться, примусив її зробити крок назад і ширше відчинити двері. Він пішов за нею через хол у бібліотеку, в якій було темно, і почекав біля дверей, поки вона намацає вимикач настільної лампи. Коли та загорілася, він зачинив за собою двері. Він гадав, що через декілька хвилин ітиме назад, через парк, до свого котеджу.

— Це не та версія, яку я хотів послати.

— Не та.

— Я поклав у конверт не той аркуш.

— Так.

Ці короткі відповіді нічого йому не говорили, і він усе ще не бачив як слід виразу її обличчя. Вона рухалася за межею світла, відступаючи вздовж полиць. Він пройшов далі в кімнату, не так слідуючи за нею, як не бажаючи, щоб вона відійшла надто далеко. Вона ж могла прогнати його ще від вхідних дверей, а зараз він принаймні має шанс усе пояснити, перш ніж піде.

Вона сказала:

— Брайоні прочитала його.

— О Господи! Пробач мені.

Він уже збирався задурити їй голову розповіддю про суто приватний момент напливу почуттів, про минучий стан забуття всіх умовностей, про прочитаного «Коханця леді Чаттерлей» видавництва «Оріолі», якого він купив з-під ляди у Сого. Але цей новий елемент — невинна дитина — позбавив його ляпсус будь-якого виправдання. Він лиш спромігся повторити, цього разу пошепки:

— Пробач мені…

Вона продовжувала відступати, аж у кут, у найглибшу тінь. І хоча він думав, що вона робить це від огиди до нього, проте наблизився ще на кілька кроків.

— Це була жахлива дурниця. Ти ніколи не повинна була цього читати. Ніхто не повинен був.

Вона продовжувала задкувати. Один лікоть спирався на полиці, вона немов ковзала вздовж них, немов хотіла розчинитися між книжками. Він почув тихий, плямкаючий звук, як коли хтось збирається заговорити й відриває язик від піднебіння. Вона, однак, не сказала нічого. І тільки тоді до нього дійшло, що вона, можливо, зовсім не відступає від нього, а тягне його за собою, глибше у темряву. Відколи він натиснув дзвінок, йому вже нічого було втрачати. Тож він повільно пішов до неї, а вона все відходила, аж опинилася в самому кутку, де зупинилася й дивилася, як він наближається. Він теж зупинився, у якомусь метрі від неї. Тепер він стояв достатньо близько, а світла якраз вистачало, аби побачити, що очі в неї повні сліз, і вона намагається щось сказати. Наразі не спромоглася і похитала головою, показуючи, щоб він почекав. Відвернула голову й прикрила складеними руками нижню частину обличчя, втуливши пальці в куточки очей.