XI
Незважаючи на подрібнену м’яту, додану до суміші з розтопленого шоколаду, яєчного жовтка, рому, джину, розтертого банана й цукрової пудри, коктейль зовсім не освіжав. Апетит, вже й так зіпсований вечірньою духотою, тепер зовсім пропав. Майже всі дорослі, входячи до задушливої їдальні, відчували нудоту від самої думки про печеню чи навіть холодне м’ясо з салатом і задовольнилися б скляночкою холодної води. Але вода була призначена тільки для дітей, усі інші повинні були відновлювати сили за допомогою десертного вина кімнатної температури. Три відкорковані пляшки вже стояли на столі — за відсутності Джека Толліса, Бетті, як правило, керувалася власним натхненням. Жодне з трьох високих вікон не було відчинене, бо їх рами давним-давно розсохлися й деформувалися, і запах перегрітого пилу з перського килима зустрічав усіх, хто входив до кімнати. Єдиною втіхою було те, що фургон торгівця рибою, який повинен був привезти крабове м’ясо, зламався, і першої страви не було.
Відчуття задухи посилювалося темними панелями, які піднімалися від підлоги й покривали всю стелю, і великим полотном, що висіло над каміном, який ніколи не розпалювали, — помилка в проекті не передбачила для нього ні димоходу, ні комина. Картина в стилі Ґейнсборо зображала аристократичну родину — батьки, двоє дівчаток-підлітків і немовля, усі з тонкими губами й бліді, наче привиди — на тлі невиразного тосканського пейзажу. Ніхто не знав, ким були ці люди, але схоже було, ніби Гаррі Толліс вважав, що вони додадуть домові відчуття солідності.
Стоячи в головах столу, Емілі вказувала гостям по мірі надходження, куди їм сідати. Праворуч від себе вона посадила Леона, ліворуч — Пола Маршала. Справа від Леона сиділа Брайоні і близнюки, зліва від Маршала — Сесилія, потім Робі, потім Лола. Робі стояв позаду свого стільця, міцно тримаючись за нього й дивуючись, що ніхто, схоже, не чує, як калатає його серце. Він зумів уникнути коктейлю, але апетиту в нього теж не було. Він злегка відвернувся, щоб не дивитися на Сесилію, і коли всі зайняли свої місця, з полегшенням виявив, що опинився серед дітей.
Коли мати кивнула Леонові, той пробурмотів коротку молитву — за все, що нам було даровано, — а рипіння стільців замінило традиційне «амінь». Тишу, яка настала після того, як вони посідали й розгорнули свої серветки, легко б розвіяв Джек Толліс, запропонувавши якусь необов’язкову тему, поки Бетті обходила гостей, розносячи, м’ясо. Тепер же вони просто спостерігали за нею і слухали, як вона бурмоче, нахиляючись біля кожного з них і шкрябаючи ложкою і виделкою по срібній тарелі. А чому ще могли вони приділити увагу, якщо єдиним іншим заняттям у кімнаті було їхнє мовчання? Емілі Толліс ніколи не вміла вести невимушену бесіду та й не дуже старалася. Леон, повністю вірний собі, розгойдувався разом зі стільцем, розглядаючи етикетку на пляшці з вином, яку тримав у руці. Сесилія все ще переживала події, що сталися десять хвилин тому, і не могла б скласти навіть найпростішого речення. Робі добре знав усіх домашніх і міг би почати якусь розмову, але він теж був сильно збентежений. Він і без того робив вигляд, що не помічає оголеної руки Сесилії коло себе — він відчував жар, який ішов від неї, — і ворожого погляду Брайоні, яка сиділа по діагоналі від нього. І навіть якби вирішили, що діти також можуть запропонувати якусь тему, вони б теж не зуміли цього зробити: Брайоні могла думати тільки про те, свідком чого вона стала, Лола була пригнічена тим, що її побили, і розмаїттям суперечливих почуттів, а близнюки були поглинені власним планом.
Більш ніж трихвилинну паузу гнітючої тиші розірвав Пол Маршал. Відкинувшись на стільці назад, він за спиною Сесилії заговорив із Робі.
— Послухайте, так ми граємо завтра в теніс?
Робі помітив, що від куточка Маршалового ока паралельно до носа бігла невеличка подряпина, привертаючи увагу до того, як усі його риси були розташовані у верхній частині обличчя, зібравшись навколо очей. Не вистачало якоїсь дещиці, щоб він постав мужнім красенем. А так він мав якийсь глупий вигляд — гладеньке масивне підборіддя контрастувало зі стурбованим, вкритим зморшками чолом. З ввічливості Робі теж відкинувся на стільці, щоб відповісти на запитання, але навіть у тому стані, в якому він перебував, його аж пересмикнуло. Негоже було Маршалу на самому початку обіду відвернутися від господині й почати приватну бесіду.
— Гадаю, що так, — стисло відповів Робі, а потім, щоб згладити його невихованість, додав, звертаючись до всіх: — Чи була хоч колись в Англії така спека?
Сталося так, що, відхилившись від того жару, який випромінювала Сесилія, і уникаючи погляду Брайоні, він скерував питання до П’єро, який сидів навскіс від нього й дивився на нього переляканими очима. Хлопчик широко роззявив рота і гарячково шукав відповідь, наче в класі на контрольному опитуванні з історії. Чи це була географія? Чи природознавство?
Брайоні перехилилася через Джексона й торкнулася плеча П’єро, ні на мить не відводячи очей від Робі.
— Лиши його будь ласка, в спокої, — сказала вона гучним шепотом, а потім лагідно звернулася до хлопчика: — Можеш йому не відповідати.
Зі свого кінця столу втрутилася Емілі:
— Брайоні, це було найзвичайнісіньке зауваження про погоду.
Або ти негайно вибачишся, або зараз же відправишся до себе в кімнату.
Щоразу, коли місіс Толліс демонструвала батьківський авторитет за відсутності свого чоловіка, діти вважали своїм обов’язком поводитися так, щоб марність цих зусиль не була помітною. Брайоні, яка в жодному разі не залишила б сестру без захисту, похилила голову й сказала, втупившись у скатертину:
— Прошу мені вибачити. Мені дуже жаль, що я так сказала.
Овочі в накритих салатницях чи на вицвілих споудівських блюдах передавали з одного кінця столу на інший, і такою була загальна неуважність, а чи ввічливе бажання приховати відсутність апетиту, що всі врешті-решт наклали собі і печеної картоплі, і картопляного салату, і брюссельської капусти з бурячками, і зеленого салату під соусом.
— Наш старий буде не дуже задоволений, — сказав, підводячись, Леон. — Це «барсак» 1921 року, але пляшка все одно вже відкрита. — Він наповнив келих матері, потім сестрі й Маршалу, а коли стояв біля Робі, додав: — І цілющий ковток для майбутнього лікаря. Я б хотів почути про цей новий план.
Але відповіді чекати не став. Повертаючись на своє місце, він сказав:
— Я люблю Англію, коли настає спека. Це зовсім інша країна. Змінюються всі правила.
Емілі Толліс узяла в руки виделку й ніж, і всі інші зробили те саме.
— Дурниці, — сказав Пол Маршал. — Назви хоч одне правило, яке б змінилося.
— Добре. Єдине місце в клубі, де дозволено знімати піджаки, це більярдна. Але коли температура до третьої години сягає дев’яноста градусів[10], то наступного дня піджаки вже можна знімати в барі нагорі
— Наступного дня! Дійсно зовсім інша країна.
— Ти ж розумієш, про що я говорю. Люди почуваються невимушеніше — кілька сонячних днів, і ми стаємо італійцями. Минулого тижня на вулиці Шарлотти вже навіть обідали за столиками на тротуарах.
— Мої батьки завжди вважали, — сказала Емілі, — що спекотна погода сприяє падінню моралі серед молоді. Менше одягу, значно більше місць, де можна зустрічатися. Поза домом, поза наглядом. Особливо непокоїлася твоя бабуся, коли наставало літо. Вона вигадувала тисячі причин, щоб втримати моїх сестер і мене вдома.
— Отакої, — сказав Леон. — А ти що скажеш, Сі? Ти поводилася сьогодні ще гірше, ніж зазвичай?
Усі очі звернулися до неї, а братове кепкування було безжальним.
— Сили небесні, вона почервоніла. Отже, відповідь ствердна.
Відчуваючи, що повинен втрутитися, Робі почав говорити:
— Власне кажучи…
Але Сесилія перебила його.
— Мені страшенно жарко, от і все. А відповідь ствердна. Я поводилася дуже погано. Я переконала Емілі — проти її бажання, — щоб у нас на твою честь була печеня на обід, без огляду на погоду. А ти тепер наминаєш салат, а всі інші через тебе страждають. Тому передай йому овочі, Брайоні, і може, він нарешті закриє рота.
