*  *  *

Усе змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

"У селі одному на Поділлі..."

*  *  *

У селі одному на Поділлі —

все життя, а й досі не знайшов —

дід Карпенко ходить щонеділі

у степу шукати бозна й що.

Бо якийсь там гетьман чи отаман

закопав нечувані скарби —

біля груші дикої, отам он,

через довжик до тії верби.

Правда, груша двісті літ як всохла,

зарівняла й місце борона.

Та була могила там висока,

тільки ж там могила не одна.

Десять кроків од тії могили,

тихі трави... гайворон кричить...

Сірий ідол, витесаний з брили,

от хто знає, але він мовчить.

Був тоді там, кажуть, кущик глоду.

Кущик є, та — терен, а не глід.

І дурний в очах всього народу —

вже вкотре! — йде додому дід.

І сміються люди вже у вічі:

треба ж так от збутися ума,

щоб оце в двадцятому сторіччі

та шукати те, чого нема!

Смійтесь, люди. А діди зникають.

Сивий сон у вічність однесе...

Є скарби, допоки їх шукають.

Перестануть — от тоді вже все.

"Усі вже звикли: геніїв немає"

*  *  *

Усі вже звикли: геніїв немає.

Поснулим душам звелено хропти.

Епоха несприятлива – ламає

іще в колисці геніям хребти.

Колись, давно, були якісь гіганти.

Тепер зручніші виміри – пігмей.

Напівнездари чи напівталанти,

в космічний вік – дремучий Птолемей.

І живемо. Земля ще нас тримає.

А вже мистецтво ждать перестає.

Усі вже звикли: геніїв немає.

А що, як є? Зацькований, а є?!

А що як він між нами ходить, геній?

Вивозить з бруду цей потворний час.

Що, як за це вже зараз в наших генах

нащадки наші зневажають нас?!

"У чашу дня упав кристалик вечора"

*  *  *

У чашу дня упав кристалик вечора

і розчинився. Майже чорна синь.

Сміється вулиця побіленим парканом.

Хтось десь іде, обгавканий Полканом.

І світяться крізь віття яворів

янтарні очі стомлених дворів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Над полем ніч. І над лісами праніч.

Добраніч людям. І лісам добраніч.

19.06.1998

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Учора в дощ зайшов до мене Блок"

*  *  *

Учора в дощ зайшов до мене Блок.

Волосся мокре, на щоках росинки.

Блідий од смутку, тихий од думок,

близький до сліз, реальний до ворсинки.

Постояв трохи, слів не говорив,

поусміхався дивними очима.

І ніч у зламах врубелівських крил

стояла довго в нього за плечима...

"Учора все було зелене"

* * *

Учора все було зелене,

сьогодні білим зацвіло.

В часи прекрасної Гелени

ще не літало НЛО.

Були Геракли і Перикли,

і не порнуха, а Парнас.

Навіщо ми до всього звикли?

Навіщо звикло все до нас?

Життя ж коротке і шалене.

Летить, як цифри на табло.

Учора все було зелене.

Учора все іще було.

"Фанерні журавлі не полетять у вирій"

*  *  *

Фанерні журавлі не полетять у вирій.

Хіба що оживуть... але коли, коли?

Над ними ключ летить, і щось у небі квилить:

а ми ж вас, ми ж вас, ми —

                                               а ми вас кли-ка-ли!

І дощик моросить. Гніздо прибите криво.

І струшується ліс над трасою вві млі.

Де небо? Де земля? І як підняти крила?

Фанерні журавлі… Фанерні журавлі…

ФЛЕЙТА АФІНИ

Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?

Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.

Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,

бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.

Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.

А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.

Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.

І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.

ФОТО У ДАЛЕКИЙ ВИРІЙ

Він приїздив щоліта на канікули.

У нього були дивні очі —

кольору повільної грозової хмари.

Дівчата переглядали свій гардероб

і починали носити прюнелеві туфельки.

А ми з Володькою стрибали з шовковиці,

мчали йому назустріч.

Він кидав свої конспекти і йшов з нами у поле,

Ми з ним облазили всі кручі і всі байраки.

Ґрунтознавство осипалося під ногами,

орнітологія каркала на тополях.

Такий великий і такий дорослий,

він з нами чесно поділяв, однак,

всі наші кроси крізь тунелі проса

і всі наскоки на сусідський мак.

Він нам дивився просто в самі душі,

і, як Батий очоливши орду,

з розбійним свистом разом з нами груші

колись обніс у власному саду.

Він був, як ми, блакитний від ожини.

І через те ми дуже з ним дружили.

Уже й сусіди дивувались: чом це

він цілий день вовтузиться з дітьми?

Такі ж дівчата виросли, як сонце,

там рушників тих вишито до тьми!

Тут що не двір, то квітне по Наталці.

І кожна хоче у кіно й на танці.

Наталки шепотіли до Катрусь:

— Він, може, мае в городі котрусь?

А він, мабуть, і в городі не мав її.

І не кажіть, що це інфантилізм.

І не шукайте в цьому аномалії, —

то, може, був р о з у м н и й ф а т а л із м.