Він був крутий, він був гора горою,
він був магніт, котрий мене притяг.
І те, що зранку починалось грою,
під вечір стало справою життя.
Узять трамплін! І з’їхати, як Сольвейг.
Як з крижаними крилами Ікар.
Для себе. Для снігів оцих. Для сосен.
Для того, щоби страх не виникав.
Розбитися. Згоріть, мов єретичка.
В огні ангін ковтати анальгін.
Підожде час. Підожде електричка.
Підожде потяг. Я візьму трамплін!
І я взяла. Була цим вельми горда.
У хуртовини виграла парі.
Є строга радість — взять трамплін рекордний.
Без публіки. Без премій. Без жюрі.
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
Ти думаєш: сум за горами,
немає ніяких тривог,
ніхто не стоїть між нами,
ми разом,
ми поруч,
ми вдвох.
Незгоди навіки стерті,
осіла в душі каламуть...
А знаєш, з’явився третій,
той третій,
що зайвим звуть.
Він дуже схожий на тебе.
Твій голос.
Обличчя твоє...
Не треба вдивлятись, не треба!
Можливо, це ти і є.
Не той, котрого любила,
а той, що немилим стає.
«Вітрила», 1958 р.
ТРИ ПРИНЦЕСИ
Немов чарівні декорації —
жасмин, троянди і бузок.
Кузини мамині, три грації,
як три принцеси із казок.
Які ж вони були вродливі,
три Лади-Лебеді тоді!
І трішки-трішки вередливі,
і дуже-дуже молоді.
До них у гості ми приходили,
вони жили через город.
О тихий сад мойого подиву,
де сливи звалися ренклод!
Де шпак літає,
сойка літує,
принцеси ходять серед клумб...
А їх давно вже переслідує
страшний безжалісний чаклун.
Він поселився в домі їхньому,
під зорепадом жолудів.
Колись я ввечері приїхала
і чула, як він шарудів.
В тому годиннику з зозулькою
він причаївся у кутку.
Вона з віконечка вигулькує,
ніяк не вимовить:
«Ку-ку!»
Над тою гиркою деркучою
вже й не ворушиться вона,
бо хтось підкручує, підкручує
залізні вуса чаклуна...
Стоять садів квітучі повені.
А я зайти туди боюсь.
Там три принцеси зачаровані
у сивих зморщених бабусь.
ТУНГУЗЬКИЙ БОГ
Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято… Діти мої повмирали…
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров’ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись тебе тут під ногами,
а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум’я?
Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров’ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!!!
"Тут обелісків ціла рота"
* * *
Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
"У анти-світі, там, де анти-я"
* * *
У анти-світі,
там, де анти-я
на все дивлюся іншими очима,
мені моя малесенька Земля
всього лише у Космосі мачина.
Кассіопея просвіщає зорі.
Альдебаран п’є ночі із Ковша.
І над землею хмари непрозорі
розсунуть хоче крилами душа.
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"У драмі людській небагато дій..."
* * *
У драмі людській небагато дій:
дитинство, юність, молодість і старість.
Роби що хоч, ридай або радій.
Неси свій хрест. Все інше - позосталість.
Настане час - і піде всве в архів.
Уламки долі винесе на сушу.
Життя - спокута не своїх гріхів.
Життя - це оббирання з реп'яхів,
що пазурами уп'ялися в душу.
Кричи, благай - епоха та глуха.
Поет припав до папиних пантофель.
Страшний суфлер підказує: ха-ха!
Мені не смішно. Я ж не Мефістофель.
"У жадобі ідейної висі..."
* * *
У жадобі ідейної висі
зіп’ялись на словесні котурни
і шпурляють недокурки мислі
у невпізнані прірви, як в урни.
Бідні лицарі коньюнктури!
Ви ж забули істину просту,
що найвищі у світі котурни
не замінять власного зросту.
"Літературна газета", 26 січня 1962
"У запічку гномик плямкає"
* * *
У запічку гномик плямкає.
Цвіркунчик завів руладу.
Тихенько цокнула клямка —
Бабуся іде із саду.
Глуха сінешна акустика.
За лиштву чіпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала біла, як айсберг.
А я, діждавшися мужньо,
Не зводжу з неї очей.
А хатка, як біла мушля,