Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.

Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить: «Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета. Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

"Стриптизи осені"

*  *  *

Стриптизи осені,

і дріж святого Вітта,

і самотканий дощ, і сонця лиш на чверть,

І вже дотлів цвітастий ситець літа,

оцим полям набираний на смерть.

Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?

Оцю печаль, покинутість оцю?

Останній пензель літньої майстерні —

тополя зронить краплю багрецю.

Змарніє день, зіщуляться берези,

замре коріння в сизій мерзлоті...

Убоге поле, ми з тобою Крези,

десь наше зерно — гори золоті.

СУВИД

Ми завжди проїжджаєм це село.

Ім’я у нього праслов’янське — Сувид.

Тут навіть хмари особливо сунуть —

сутемна синь на бронзове чоло.

І хоч Стрибог на поїзд пересів,

і вже дахи струсились од соломи, —

тут, за щитом смарагдових лісів,

моїх жар-птиць блакитні космодроми.

Я забуваю сумніви і сум.

Я воду п’ю у Сувиді з криниці.

В країні сосен, сувидських красунь,

зі мною грають в піжмурки суниці.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.

Учора він прокинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

а то як грім гуркоче за Десною.

І хто він — Сувид? Може, бог лісів,

що десь пішов у нетрі й буреломи?

Він, може, чує луни голосів

і хоче теж вгадати собі, хто ми?

Спасибі вам, двори і явори,

що ви лице дали його розгледіть —

у тиші вод, у борознах кори,

у хмарі, що як профіль і як лебідь.

Здригнувся лось. Регоче браконьєр.

 — Який там Сувид? — каже. — Все нормально.

Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.

Його ніде на світі вже немає.

Неправда, є! Бо хто у небесах

на дощ поверне місяця рогами?

Хто після тебе пройде по лісах,

вогонь притопче босими ногами?

Не можна бути, щоб його — ніде.

Без нього людям суєта і сумно.

І я гукаю: — Су-ви-де!.. — ви де?

 — Ви де?.. Ви де?.. — відгукується Сувид.

"Суворий вчитель, розум невблаганний"

*  *  *

Суворий вчитель,

                            розум невблаганний,

немов дитину, серце научає.

Оцінки ставить.

                          Вписує догани.

Найменших помилок не вибачає.

Терпляче викликає на довіру,

читає надто правильні моралі:

— Ти вже доросле.

                               Мусиш знати міру.

Себе в руках тримати.

                                      І так далі.

Ти знову закохалось, як шалене.

Затіяло нерівний поєдинок.

Раніш поради не спитало в мене,

аніж зробити необачний вчинок.

Ось почекай, візьму тебе за вухо,

бо вже терпіння, далебі, немає...

а серце робить вигляд, ніби слуха.

І, як школяр, на вікна поглядає.

«Мандрівки серця», 1961 р.

СУМНА КОЛУМБІАНА

Що, розуме, скептичний мій химернику?

Не прикидайся, ти сумуєш теж.

Любов відкрити важче, ніж Америку.

По-перше, чи до неї допливеш?

А допливеш — то цілий, чи потрощений?

Спустошений, ускладнений чи спрощений?

З якими вантажами, чи збагатими?

З якими міражами й сурогатами?

       Ну, ось доплив. Ти певен, що впізнаєш?

       Ну, ось впізнав. Ти кинешся в прибій?

       Ну, виборов. Ну, вистраждав. Ну, маєш.

       І все-таки — чи ти повіриш їй?

       Не налетять якісь конквістадори,

       Копитом в душу і в обличчя — «плі!»

       І фермери посадять помідори

       На шуканій ошуканій землі.

Як довго не було її в біноклі...

О, море днів,гірка твоя вода!

Просмолені канати із коноплі

Вже натягати в бурю набрида.

Уже собі нічого не пробачиш.

Уже не йдеш наосліп, навмання.

Земля, земля!..Ти вже її не бачиш.

Тобі в очах диявольське ткання.

      Все вже змішалось. Все уже дифузія.

      Земля,земля!..Тепер уже невчас.

      Коли тонула ще одна ілюзія,

      Ти вже й не кидав рятувальний пас.

Хай дальній берег в сонці медом плавиться.

Земля, земля!..Усе ж уже було.

Хай іншому якомусь мореплавцеві

Фазан розстелить пальмове крило.

І хай пливе, і хай собі радіє,

А потім проклинає свій порив.

За Добрим Мисом Доброї Надії

Вже не один той подвиг повторив.

"Сумує хата, бо вона вже пустка"

*  *  *

Сумує хата, бо вона вже пустка.

Сумує сад, бо вже не золотий.

І ніч глухоніма

                           осінніми руками

розмовляє з місяцем на миґах.

А хмари мимо, хмари мимо, мимо.

     Холодна пустка виє у димар.

          І місяць білий, як обличчя міма, —

                трагічна маска під бровами хмар.

СХОДИТЬ СОНЦЕ

Сходить сонце, ясний обагрянок

Заглядає у вічі мені:

А чи добрий у мене ранок,

Чи не плакала я вві сні?

Ранок – добрий.

А ночі, ночі!

Снишся ти і чужі краї…

Плакали сині очі.

Плакали сірі очі.

Плакала чорні очі.

І всі – мої.

«Проміння землі», 1957 р.

СЬОМЕ НЕБО

Благословляю ті сліди,

благословляю ті дороги,

що привели мене сюди –

в мистецтва зоряні чертоги!

Тут сьоме небо,

верх бажань,

мета духовної жадоби,

причина слізних уповань –

сам бог і всі близькі особи.

Пророки, ангели, святі,

секретарки і херувими.

Благословенна мить в житті,

коли сідаєш поруч з ними.

Блаженна мить, священна мить!

Але хай бог мене простить,

що я штовхався якомога,

щоб сісти ближче біля бога.

Щоб воскурити фіміям,

і разом випити сто грам,