Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.

Горить ліхтар — ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я тобі скажу словами,

Що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать!

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

і насіння у вузликах лежать!

Ну, космос, ну, комп’ютер, нуклеїни,

А ті казки, те слово, ті сади, —

І так по крихті, крихті Україна

іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!

Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!

Зверни додому з білої доріжки,

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім’я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.

"Старої казки пісня лебедина..."

*  *  *

Старої казки пісня лебедина,

нема-нема, а раптом запече.

Ішла людина, просто йшла людина,

закинувши шарманку за плече.

Гули мости, двигтіли автостради,

машини мчали наче навмання.

І явори просили христа ради

хоч жменьку тиші у долоні дня.

І так щодня, щовечора, щоранку,

так щодуші! — мигтить у всі кінці.

А він ішов, насвистував. Шарманку

підтягував щораз на ремінці.

Стара гравюра, вицвіла картинка,

зворушливий чудний анахронізм.

Колись вона ще звалась "катеринка", —

з якої казки він її приніс?

Крути шарманку, пожалій нас трохи.

У нас ще є і зорі он, і клен.

Великі вуха нашої епохи

нехай хоч мить побудуть без антен!

В його волоссі заблудився вітер.

Фонтаном бив асфальт, як риба-кит.

То, може, був звичайний реквізитор

і йшов на склад здавати реквізит.

А всі були вже трішечки поети,

і розпливались посмішки до вух,

і вечір сипав золоті монети

в його потертий сірий капелюх...

СТЕПИ

Зелений степ — ні дерева, ні нивки.

Блакитний степ — ні хмар, ні голубів.

Червоне сонце

                         незастиглим зливком

пливе повільно поміж двох степів.

А ти за ним

                    до вечора мандруєш.

Втомився? — ляж горілиць у траві

і слухай-слухай,

                           поки не почуєш,

як тихо дишуть квіти степові.

«Вітрила», 1958 р.

"Стихії смутку і любові"

*  *  *

Стихії смутку і любові.

Великий сон душі, не втілений у слові.

Гіркий міраж іллюзій і обман.

Силуети лицарів крізб туман...

"Стоїть у ружах золота колиска"

*  *  *

Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив’язані до слова,

от просто так — пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є.

"Стояла груша, зеленів лісочок"

*  *  *

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.

Ні з чим не крились, не хотіли йти.

Вона боялась осені холодної,

а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.

І хмари йшли, як нетутешній дим.

Сізіф курив свою гіркущу люльку,

йому хотілось бути молодим.

"Стоять жоржини мокрі-мокрі"

*  *  *

Стоять жоржини мокрі-мокрі.

Сплять діамантові жуки.

Під грушею у дикій моркві

до ранку ходять їжаки.

А в сні далекому, туманному,

не похилячи траву —

Дюймовочка в листочку капустяному, —

я у життя із вічності пливу.

"Стоять хатинки набурмосені"

*  *  *

Стоять хатинки набурмосені.

Береться памороззю брук.

Люмінісцентні барви осені.

По ниві ходить чорний крук.

"Страшні корчі вербових ікебан"

*  *  *

Страшні корчі вербових ікебан.

Зникаєм, як етруски і ацтеки.

Недавно в Чорнобилі дикий кабан

переходив вулицю біля аптеки.

Людей нема, а яблуні цвітуть.

І мертва річка зблискує, як ртуть.

"Страшні слова, коли вони мовчать"

*  *  *

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

"Страшний калейдоскоп"

*  *  *

Страшний калейдоскоп:

                            в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель. Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.