Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.
І той сусід сказав тоді у тиші:
— Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.
У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!
Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?
Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.
Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.
Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.
"Комусь – щоб хліба скибка"
* * *
Комусь – щоб хліба скибка.
Комусь – щоб тільки лаври.
Одна душа – як скрипка,
а друга – як літавра.
А тут не все так чітко.
То крила, то вериги.
Від Баха – до чечітки.
Від "чижика" – до Ґріґа.
Від ніжного ноктюрна –
до громових симфоній.
Від буйного обурення –
до сміху саксофонів.
Всі голоси природи,
всі види й різновиди,
від голосу народу –
до писку індивіда.
Все в душу входить вперто.
Ввійшло – навік зосталось.
Оце такі концерти.
Аж серце надірвалось.
"Літературна газета", 26 січня 1962
КОНЦЕРТ ЛІСТА
Я вперше в Києві. Це місто —
прекрасне, як усмішка долі.
Але тут мер не знає Ліста.
Я буду грати на Подолі.
Ну, що ж, я згоден. Все готово.
Я їх презирством покараю.
Це зветься площа Контрактова.
Вони торгують. Я їм граю.
Які зачовгані антракти!
Панки долонь тут не шкодують.
Вони підписують контракти,
а потім шумно аплодують.
Я знаю: їде з Відня шулер.
О, так, рулетки тут хороші.
Йому байдуже —
Ліст чи Шуберт,
Йому хоч Моцарт —
аби гроші.
Я задихаюсь, я вмираю.
Товар лицем, лице — товаром.
Я й те, що виграю, програю.
Я запущу в них гонораром!
Я грав уже й перед царями,
я й перед цими граю щедро,
аж склади скла і порцеляни
задеренчать їм од крещендо.
Ці торгаші і їхні кралі!
Ці фіжми, фраки у кареті.
О болю мій, я бачу в залі
одне обличчя, друге, трете!
О люди, хто ви? Хто ви? Хто ви?!
Ви є? Ви тут? Я вас не втратив?!
Це зветься площа Контрактова,
а ви прийшли не для контрактів.
Я граю вам, а не тій решті.
І я кажу: «Спасибі долі!» —
в Парижі, в Римі, в Будапешті.
І тут так само. На Подолі.
КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,–
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.
Спортивна форма – гарне відчуття.
Марудна справа – жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.
Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі –
то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
«КОРОТКО — ЯК ДІАГНОЗ»
Цикл, уривки
* * *
Дерева хитаються. Дохитують XX століття.
Підбиті народи в огонь випадають із гнізд.
Кружляє планета. І штучні її сателіти
виносять у космос свій чорний зачаєний вміст.
Куди одлетіло крило самобраної скатерті?
Іще й не поблякло народного взору шитво.
Всі люди як люди. Слов’янство стоїть як на паперті, —
а мо’ хто гостинця підкине їм на Різдво?
* * *
І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
* * *
Ми у просторі чи в прострації?
Деградуємо чи грядем?
У нас уже солов’ї хрипнуть від радіації.
У нас уже розікрадений наш Едем.
Світ ще не відкрив нас, як Колумб Америку.
Всі цивілізації будуть вже старі, —
А ми іще раз відродимось, і затанцюєм по телеку.
І сюрчатиме коник на кожному пустирі.
* * *
Перегорюєм ще раз — і вперед.
В апофеоз витійства і крутійства.
Допасувавши слово до потреб
горілкою налитого суспільства.
І все про волю будем гомоніть.
Будити мисль затуркану і кволу.
А вже ж нема попереду століть,
щоб триста років знов іти по колу.
* * *
Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.
