коли спартанка Києва, не Спарти,

лиш я світила вікнами в бульвар, -

тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,

де зіп'ялася вежа на котурн,

мені хтось душу тихо взяв за плечі -

заговорив шопенівський ноктюрн.

А то були якісь магічні пальці.

Вони німіли на якомусь "фа".

І прислухались...

І боялись фальші.

Так, як боїться і моя строфа.

Вони вертались, мучились, питали.

Вони відклали славу на колись.

Вони ту фальш роздерли, розтоптали,

і аж збіліли, так вони сплелись.

Ніхто не знав. Цього й не треба знати,

як десь ламає пальці віртуоз...

Щасливий той, хто ще не вміє грати.

Він сам собі Шопен і Берліоз.

"Коли ганяли голку патефони"

*  *  *

Коли ганяли голку патефони

у затишку тодішніх рукоділь,

я змалку чула «Корневільські дзвони»,

хоча й не знала, де той Корневіль.

А потім, потім...Потім, як усі ми,

почула раптом дзвони Хіросіми.

А потім — дзвін Чорнобиля. І зону.

І серце дзвону в попелі руїн.

І Фукусіму, де вже й не до дзвону.

Який він буде, наш наступний дзвін?!

14.04.2011

«Мадонна перехресть», 2011

"Коли гончар спускає з круга"

*  *  *

Коли гончар спускає з круга

по-людськи зроблене горня, —

його стрічають, наче друга,

і все село йому — рідня.

А у неділю край базару,

серед зеленої трави,

ростуть гарячі, прямо з жару,

смугляві глиняні гриби.

І майстер тут же сивобровий,

не осторонь, не крадькома.

Чого там, глечики здорові,

горнят надтріснутих нема.

Дають їм люди щигля в боки.

Вони гудуть на всі лади.

Оце так глечики, нівроку!

Оце горнята, хоч куди!

Сміється майстер. Він багатий.

Не так тим виторгом, мабуть,

як тим, що всі його горнята

отак малиново гудуть!

Ну, а цікаво, що б за вигляд

тут дехто із поетів мав,

якби при них такого щигля

хто-небудь їхнім віршам дав?

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Коли замовкли менуети"

*  *  *

Коли замовкли менуети

і звук божественних терцин,

були й музики, і поети,

але не так, як перед цим.

Ішли віки, мінялись люди.

Адреси змінював Парнас.

Було все так, як вже не буде,

як вже при них, а не при нас.

О ради Господа святого!

Усі ж бувають молоді.

А все не так, як після того,

і все не так, як при тоді.

16.04.2010

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Коли народжується вітер"

*  *  *

Коли народжується вітер,

то бурею його не зву.

А що, як він не зломить віти,

а тільки здійме куряву?

Притрусить пилом трави, листя,

та так, що трудно буде змить,

що потім з них і злива чиста

брудною цівкою збіжить….

Коли народжується вітер,

то бурею його не зву.

Дивлюсь, як оживають віти.

І просто слухаю траву.

Тремтіння, шелест, наростання —

і вітер бурею вже став…

А я повірю в це остання —

після садів і після трав.

«Проміння землі», 1957 р.

"Коли поетів буде, як машин"

*  *  *

Коли поетів буде, як машин,

вони вже не ходитимуть ногами.

Тоді старі критерії вершин

покриються навіки вже снігами.

І буде форма, буде навіть зміст,

шасі, таксі, готелі і мотелі...

Благословен останній альпініст,

що буде вгору дертися по скелі!

"Коли прибуває смуток"

*  *  *

Коли прибуває смуток,

як повінь,

                 зваливши загати, —

темнішають хмари й тіні,

тьмяніє річна глибінь...

Коли прибуває щастя,

коли починаєш кохати, —

здається, на землю від тебе

лягає світліша тінь.

«Вітрила», 1958 р.

"Колись давно, в сумних біженських мандрах..."

*  *  *

Колись давно, в сумних біженських мандрах,

коли дитям я ледве вже брела,

старі хатки в солом’яних скафандрах

стояли в чорних кратерах села.

Дроти бриніли арфою Ерделі.

Гострила вухо темрява у шклі.

Як тяжко стукать у чужі оселі,

бездомним бувши на своїй землі!

Чужі оселі... Темний отвір хати.

Ласкавий блиск жіночої коси.

А потім довго будуть затихати

десь на печі дитячі голоси.

Уже сидиш зі жменькою насіння.

Уже привітно блима каганець.

Уже в такому запашному сіні

в твій сон запрігся коник-стрибунець!

І ніч глуха. І пес надворі виє.

І світ кривавий, матінко свята!

Чужа бабуся ковдрою укриє,

своє розкаже, ваше розпита.

І ні копійки ж, бо не візьме зроду,

бо що ви, люди, на чужій біді?!.

А може, то в душі свого народу

я прихилила голову тоді?

"Коли у тузі вічної розлуки..."

*  *  *

Коли у тузі вічної розлуки

супутник людям голос подає, —

я думаю — у точності науки

яке мистецтво і натхнення є!

Ані строфи сумнівної, ні слова,

ані одного зайвого рядка...

А скільки в нас поезій випадкових

з нічого й ні для чого виника!

Байдужих слів металу нетривкого,

думок затертих

і порожніх слів...

Зроби супутник із добра такого, —

напевно, вище носа б не злетів.

«Мандрівки серця», 1961 р.

КОЛЬОРОВІ МИШІ

Давно, іще в шістсот якомусь році,

ну, цебто більш як три віки тому,

коли носили шпаги ще при боці

і розважали стратами юрму,

коли відьом палили при народі,

коли наук не знали ще ладом, —

кажу, давно, кажу, у Вишгороді

підсудна Анна стала пред судом.