Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в повітках.

І чаділи у небо обвуглені ідоли.

Хто гасив, хто гасав. Кіявчали галки і круки.

По землі хтось качався, студив своє тіло травою.

Палахтіло волосся, пухирями бралися руки,

наче вжалені кропивою.

Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах,

хто хапався за меч, хто орудував ломом здоровим,

хто безтямно кричав, хто шукав свого скарбу попідрах.

А один сподаряка обкопував хату ровом.

      Де відро? Де лопата?—

                                              отака тарапата.

      За макітри, кочерги!—

                                       і на той світ без черги.

      Той наткнувся на того, а інша упала,

      той вогонь перескочив, як на Йвана Купала.

      А той обкопує хлів, де треба іншому бігти з водою.

      Той кричить: не там! А той кричить: не тудою!

Ох же ж і насміялися вої княгині Ольги!

Нащо тих древлян і вбивати? — самі себе перетопчуть.

Знай лови на льоту смажених гусей з древлянського полум’я.

Але ще ж яку помсту надумала мудра Ольга!

Привели їй дочку деревлянського князя Мала.

Десь зняли те дівчатко на вже обгорілій драбині,

і вона ту князівну взяла собі у рабині.

І забрала у Київ оту нещасну Малушу,

щоб і рід той пощез, щоб і спогад про нього вимер.

Але син її, княжич, полюбив ту рабиню — як душу.

Народився в них хлопчик.

                                      І це був князь Володимир.

*

А чого я це все згадала? Не Батия чомусь, не Баторія.

Шелестіли дуби, і смарагдова тиша була.

У древлянському лісі на пні сиділа Історія.

А я шукала опеньки, на неї там набрела.

ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ

Гей, виїжджає козак молоденький

у чисте поле,

в першу дорогу.

Очі рукою прикривши від сонця,

дивиться вслід йому ненька з порога.

Кінь вороний виграє, басує.

Гей, у коня ще й копита не збиті!

Сивий полин огортається пилом,

перепелиця ховається в житі.

Їде козак,

підганяє коня

в чистому полі

три дні навмання.

Вже й пшениці відшуміли, і жито.

Трави буяють на перелозі.

Раптом урвалась дорога бита —

камені три стоять на дорозі.

Чорний, та білий, та ще й рожевий.

Так, як звичайно у казці буває.

Скочив козак з вороного на землю,

напис на чорному пильно читає:

«Підеш ліворуч, загинеш нізащо.

Зірвешся з кручі у прірву юначе.

Хоч і загинеш, ніхто не згадає —

нічим згадати буде, козаче».

У козака мурахи за плечима.

Камінь рожевий знайшов очима:

«Підеш праворуч — не пошкодуєш.

Рівна дорога,

спокійна дорога.

Всякі удачі на кожному кроці.

Щастя без сліз. Без борні — перемога».

Що ж, це вже краще, це друге діло.

Дивиться хлопець на камінь білий:

«Прямо поїдеш — дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір’я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір’я,

ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

це невідомо...

Це невідомо».

Тихо у полі шемріє вітер.

Чорний чорніє похмурістю літер.

Камінь рожевий кличе, здається,

кожною літерою сміється.

В білого тільки спокійне обличчя.

Він не відштовхує і не кличе.

— Хочеш? — іди.

Не хочеш? — не йди.

Різні є люди у сивих віках.

Доля твоя у твоїх руках.

Більше не їде козак навмання —

справив на білий камінь коня.

Із книжки "Вітрила", Київ, 1958

ДУМА ПРО ШЛЯХ

Мій дикий коню, норовистий коню!

Все так би і іржав, все так би ти й летів.

А я тебе спиню і розсупоню

на роздоріжжі всіх оцих світів.

А от постій. А от не бий копитом.

Закинем геть хомут і остроги.

Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.

А чайка все кричатиме: киги!

           А ми з тобою обминемо торжища,

           де гендлярі вимахують пером.

           Не дам тебе плескати і которгати.

           Ходім, я напою тебе Дніпром.

           Я нагодую очі твої степом.

           Могили України покажу.

           Ніяких віжок на тобі не стерплю,

           в Чумацький Віз — і то не запряжу.

Правічний шлях ковтатимуть яруги,

чіпкі примари схоплять з-за плечей.

Пахуче сіно скошеної туги

жуватимеш із рептуха ночей.

А потім я візьму тебе за повід

та й поведу по зоряній соші.

Самі до себе прийдемо на сповідь

і всі дрібниці витрусим з душі.

           Гривастий грім, лоша моє невкоськане! —

           цвістиме в зорях ніч, як бульденеж.

           І що нам шум і всі оті стовковиська?

           Отишимо ходу. Не вийдем на манеж.

Хай там без нас гуде азартом траса.

Це все — рекорди втоптаних орбіт.

Реве глядач. І ставить на Пегаса.

Поет стає жокеєм — і привіт.

Замкнулось коло. Вихід замурований.

Квапливий старт, і в мислях метушня —

чи сам себе жокей пронумерований

пережене, умиливши коня?

          А що від того у віках зостанеться?

          Хто наше поле вивершить в стоги?

          У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.

          А чайка все кричатиме: киги!..

"Душа вертає на свої руїни"

*  *  *

Душа вертає на свої руїни.

Тим часом там уже виросла квітка.

Я слухаю нечутні голоси

                 серед німої музики мозаїк.

Усе було на світі позавчора.

В зіницях часу предковічний лід.

"Душа моя, знайдибіда"

* * *

Душа моя, знайдибіда!

Знайди біду, не вернешся.

Яку біду надибала?

Стоїш і не одвернешся.

Душа моя обпалена,

І, як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, –

слова, слова, слова!

Оголеними нервами

         угадуєш словам

нестачу мікровольта

         і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера

в трагічній німоті,

здається, що вже знайдено.

І знову — ні, не ті!

У легкості вітрила

у попелі згорань

ти знаєш слово-брилу

і слово-філігрань.

Ти дома — тільки в невідомості,

Ще кожен вірш, як перше «ма».

І десь над гранями свідомості

є те, чого іще нема.

"Душа у вирій проводжає птиць"