Медове сонце вигріли дуплянки
у жовтих лапах сутозлотих лип.
Ліси в лісах.
Утоплена дорога
лоскоче боки мертвих яворів.
Слов’янські борті з профілем Стрибога
стоять в густому павітті дворів.
Замшілих сосон таємничі капища.
Димлять росою срібні спориші.
Ідуть волхви у стуманілих каптурах.
Ліси правічні, госпіталь душі!
Не хочу я в рай, і не заздрю я Крезові.
Заб’юся в глухий оцей кут.
Тут сосни соснові, берези березові,
і люди людяні тут.
Зелені коси русальних великоднів
верби порозвішували на сонці,
У криницях вибухають відра,
склепані з половинок бомби.
А поза тим — тиша. І я добуваю з неї істину.
Приватний атом — істина розщеплена.
У ці ліси, в це небо голубе,
за два ікси історії зачеплена,
на сто віків розмотую себе.
Тут вітер мені до серця прикладе древлянські тужаночки.
Тут вранці закукурікають тесові такі кружганочки.
Хай прадідам згадається легенько,—
пасуться коней вільні табуни,
і вічністю розпороті легенда
несуть на іклах дикі кабани.
Тут вечір пахне емалевою гумою,
щоб дик не вліз у картоплянки рай.
Щаслива я. І ні про що не думаю.
І мозок мій здивований украй.
Що я сміюсь. Що говорю дурниці.
Що чую голос вимерлих племен.
Що у сучасність ґонти і драниці
не закидають вудлища антен.
Що тут нема транзисторної музики,
лише пташки щебечуть лісові
і маслючків брунатні карапузики
з дощами в шахи грають у траві.
Цікава білка струшує лушпинки,
несуть моріжки, що у кого є.
Я входжу в ліс — трава стає навшпиньки,
кошлатий морок лапу подає.
Люблю хати древлянського Полісся,
ті старовинні рублені хати —
кремезні, довгі, сірі од сльоти,
де кущ туману, як бузок, розрісся.
Де літо маки стеле килимами,
дитя в городі ходить коло мами.
І на верстатах різьблених воріт
тче лабіринти вулиць живопліт.
Печаль моя — ріка без переправи,
на тому боці спогади живуть.
Хати древлянські — трохи пароплави,
що по зелених пагорбах пливуть...
Але, не дай Бог, іскорка десь бликне!
Дахи тесові, дерево, сушник.
Переморгнуться відблисками вікна,
і двір о двір черкнеться, мов сірник.
І як гасити полум’я несите,
в такій біді на кого уповать,
хто має воду відрами носити,
хто має чим те полум’я збивать?!
Тому — як герб,
як знак нагрудний хати,
неодривний настінний календар,—
портрет відра, драбини чи лопати,
щоб кожен знав, з чим бігти на пожар.
Тут я живу. Світаю дні за днями.
Мовчу. Дивлюсь. Записую пісні.
Синета-ліс з обвугленими пнями
в сутемряві пугутькае мені.
Лляний дідок пряде усмішку вусами,
цвіте ромен кружчатими обрусами,
і поки не горгуснули громи, —
сплять оксамитно у корчах соми.
Вночі в садах тут світять груші бери.
А молодик зійшов — оторопів,
бо, перш ніж виплисти під місяцем на берег,
русалки дивляться в дзеркальних коропів...
II
А де ті дерева, що роздерли князя Ігоря?
Такий же князь був плохенький,
в колінцях йому скрипіло.
А вони ж його як схопили, аж кості в кольчузі хруснули.
Чи ці, чи не ці дерева, а десь на оцьому ж місці.
Та я ж вдихаю повітря, яке болить його криком.
Які ж вони дикі, древляни,— вони ж його били граблями!
Та в нього ж був ревматизм і грижа,
та він же не чув на одне вухо,
та він же був чоловік тонкої п’ясті, —
а вони його взяли та й роздерли!
Та вони ж вдесятьох крутили одну корбу, —
нагинали дуби, як буйволам роги.
Прив’язали князя за руки й за ноги.
Таж ті дуби могли роздерти контейнер!
Та з того ж князя кров’ю заморосило!..
А чого ж він прийшов у вільну древлянську землю?
І яким це він правом брав із древлян данину?
Та він же їх так примучив, що сил не було терпіти!
Набрав і хутра, і меду, — аж коні йому втяжіли.
Чого ж він ще повернувся, правцем би його поставило!
Казали ж йому: — Навіщо
ти знов ідеш до нас, князю?
Годі, відай же честі, ти нічого в нас не забувся. —
Ну, та він же був глухий на одне вухо,
а другим чув тільки те, що йому хотілось.
Ну, то нахилили два дерева,
та й прив’язали його до вершечків.
Ну, то й роздерли, так йому й треба.
Але ж була у нього жона Ольга.
Та так побивалася за своїм мужем!
І синочок маленький, сиротою лишився, княжич.
То що ж вона мала робити, то вона їм помстилася.
Ціле літо держала в облозі.
А що не могла їх взяти силою, то надумала взяти хитрістю.
Та й послала сказати, що відступить від їхнього міста,
Тільки й візьме данини —
по три голуби з кожного двору.
Ну, та ще там по три горобчики,
це ж така вже легка данина!
А вони, клаповухі, розпустили гемби та й повірили.
А вона роздала тих птахів своїм ратникам,
а вони їм до лап прив’язали ганчірочки з сіркою.
Підпалили — та й гайда,
та й летіть додому, у гнізда.
Ой, горіли ж древляни, аж гуготіло!
Ото щоб знали, як роздирати князя.
Отак помстилася мудра княгиня Ольга.
Але що ж воно винне, оте древлянське немовляточко,
що згоріло в лозовій колисці?
І ота бабуня — рятуйточки! —
що за димом у двері не втрапила?
І ота дівочка, що горіла на ній сорочка,
а вона бігла, а сорочка ще більше горіла,
а вони її повалили, княжі месники,
та й заходились гасити...
І оті бджоли, що розтопилась вощина,
і їх заливало гарячим медом.
І ота вагітна молодиця, що впала,
і поперек їй перебило кроквою.
І коні, коні,
що сахнулися тяжко у стайнях!
І той голуб, що приніс своїй голубці
у лапах полум’я...
III
А було це увечері, як земля древлянська вже спала.
Пахло смаленим пір’ям, од вогню одбивалися крильми.
А воно ж горобець — кричати з болю не вміє,
то й летить у гніздо, щоб йому горобчиха на лапи подула.
А древляни хропуть, обнявши своїх древлянок.
Сплять лошата і мальви, корови, і бджоли, і оси.
Коли пес як завиє! То один у спідніх — на ґанок.
А вже земля деревлянська рве на собі вогненні коси!
А вже язик пурпуровий у миснику лиже тарілку.
А вже оранжеве небо у чорно-ятряних віхтях.
Вогонь зміївся між пнями, обертавсь на вогненну білку,
дерся вгору по стовбуру на іскристих кігтях.
Сичала сита соснина. Падали печені яблука з яблунь.
Люди товклися лобами і що до чого не відали.
