Було вогко й дуже душно в лісі, оглядати не було чого більше, і я надумав піти в тубільне селище, яке, за словами радьї, було недалеко; я був, проте, неприємно здивований тим, що нам довелося пройти три чверті години, щоб дістатись до нього. Спочатку треба було йти через струмок, далі вгору на крутий пагорок, де була невелика плантація бананів та солодкої картоплі.

Сонце страшенно пекло, а навколо не було ані найменшого холодка, і я, змучений, спустився до двох хатин, дуже вбогих, але розміщених у затінку й коло самого моря. Ці хатини були пристановищем радьї Айдуми після навали людей Телок-Камрау. Невелике піддашшя перед хатиною правило за спальню для почту радьї Айдуми. Дід знову завів своєї і сказав мені, що бажає оселитись зі своїми пілданцнми там, де лишуся я. На це я не сказав йому «ні», бо й сам був не від того, щоб завжди мати об'єкти для моїх антропологічних спостережень. Розуміється, люди Айдуми, якщо оселяться біля моєї хатини, стануть незабаром моїми слугами й зможуть бути мені провідниками по довколишніх горах і лісах. Я побачив тут двох, так званих вуоу-сірау, жителів гір Камака. Вони були зовсім подібні до бережан, і тільки один з них був світліший від усіх інших, що оточували його, папуасів.

О шостій годині вечора я повернувся на урумбай, і ми рушили в дальшу путь.

3 березня

Із затоки Ленгуру ми виїхали у великий спокійний басейн, потім через протоку в другий, далі в третій. Праворуч лежав суходіл Нової Гвінеї, ліворуч архіпелаг гарних, але безлюдних скелястих острівців. Це одна з найкращих місцевостей Ост-Індського архіпелагу. Вапнякові скелі найрізноманітніших форм, розбиті прибоєм, утворили довгі печери до двох метрів завглибшки. В багатьох місцях підмиті скелі завалюються і, утворюючи серед зеленого лісу білі та жовті плями, різноманітять краєвид пейзажу. Трапляються також обвали й на самісіньких верхогір'ях, і сліди їх помітно у вигляді довгих смуг поламаних та вирваних дерев.

О десятій годині ми вже доїхали до селища Мавари, що складалося з двох хатин. Мені й цей острівець не подобався. Ввечері переправилися на протилежний берег, у місцевість, яку тубільці звуть Айва. Тут, можливо, я лишусь, бо Айва — на суходолі, а це щодо фауни для мене багато важить.

4 березня

Не бажаючи далі витрачати часу, я вибрав місце для хатини на прискалку з гарним краєвидом на море. Зважаючи на те, що вибране місце було вкрите лісом, я наказав розчистити майданчик, де позначив місце майбутньої хатини. Сьогодні ми обмежилися тим, що розчистили майданчик та проклали до нього стежку.

7 березня

На четвертий день мої люди скінчили хатину. Вона поділяється на дві половини, або кімнати, й складається з сіней, моєї кімнати з двома комірчинами та дверима і другої, майже вдвоє більшої, — для моїх людей. У цій кімнаті люди вважали за зайве для себе мати вікна, тож світло до неї проходить через двері. Моя кімната чотири з половиною метри завдовжки та три з половиною метри завширшки. Віконниці й двері спускаються згори. Сьогодні перенесли всі речі з урумбаю. Мої люди вивантажували, а тубільці носили, випрохавши собі за це дві пляшки джину, що я мусив був їм дати, бо вони відмовлялися від усього іншого. Вони так старанно допомагали моїм людям будувати хатину, що мені конче треба було дати їм що-небудь, хоч я й шкодував, що довелося дати джин, який я привіз консервувати зоологічні об'єкти, а не потурати кепським звичкам тубільців. Вони випили одну пляшку перед моєю хатиною, спочатку кривлячись, а потім з помітним задоволенням, і так повеселішали, так галасували, співали й танцювали, що мені довелося запропонувати їм піти до своїх бараків, які вони зробили на піщаному березі коло самого моря. Але й відтіля голоси їх долітали до мене, і до цього гамору вони долучили ще постріли з своїх кремнівок, так що я послав спитати, що сталося, зовсім не думаючи, що ці постріли були тільки виявом їхнього доброго настрою.

8 березня

Аж ось коли я можу сказати, що я знову житель Нової Гвінеї. Цілий день я давав лад хатині й бачу, що моє приміщення досить комфортабельне. Тубільці, прийшовши до мене, розповіли, що п'ять днів тому, саме того дня, коли я вибрав цю місцевість для моєї хатини, жителі Телок-Камрау забили одного чоловіка з острова Наматоте з дружиною й дітьми. Це сталося дуже недалеко відціля — в Телок-Бічару. Тут треба бути обережним.

9 березня

Вночі мене збудили крики, які скидалися на собаче виття. А втім, мені пояснили, що це голоси тубільців, які оселилися на піщаному березі в Айві і які, боячись наскоку аліфуру («оран-аліфуру» — назва жителів Сераму, дуже поширена в малайців і перейнята також тутешніми жителями; взагалі вона означає тубільців з гір або з суходолу на відміну від бережан), перегукуються або показують, що вони насторожі. Лив великий дощ. Нарешті, крики збільшилися, почулося багато голосів. Трохи згодом пролунав постріл. Я встав і дістав з ящика рушницю. Проте цієї ночі нічого більше не сталося. Ранком мені сказали, що оран-аліфуру блукали всю ніч в околицях і один з моїх серамських матросів вистрілив з рушниці, щоб трохи заспокоїти наляканих жителів Айдуми, які ще більше перелякалися, побачивши чужого собаку, — певну ознаку, на їх думку, того, що аліфуру десь недалеко й чекають тільки нагоди та часу, щоб напасти на Айдуму. Прийшли радья Наматоте та інші старшини, просячи відпустити їх на кілька днів. Я погодився. П'ять пірог подалися в різні напрями. Почуваю велику кволість у ногах; ліва рука дуже болить. Вона зовсім безсила.

10 березня

Записував слова діалектів Сераму та Айдуми. Багато слів спільних. Переважну більшість папуаських слів я не міг правильно вимовити. Я чув різницю, але не міг володіти горлом та язиком так, щоб добре вимовити папуаські слова. Капітан Ройєр, командир пароплава «Етна», каже, що жителі Наматоте та Лакахії дуже непевні люди (мабуть, зі слів його супутників, тидорського принца Аміра та інших), і разом з тим вихваляє людей Камрау та Кайману. А тепер навпаки: всі папуаси, а за ними й серамці називають людей Камрау та Кайману розбійниками. А я певний, що всі вони ненадійні. Тубільці кажуть тут самі, що «оран-папуа» забивають людей, щоб заволодіти їхніми речами. І той-таки ж радья Айдуми, який так скаржився на наскоки людей Карас та Камрау, супроводив тидорські «хонгії» («хонгіями» звуться морські експедиції, які споряджають султани Тидору та Тернате — володарі невеликих малайських князівств — збирати по берегах Нової Гвінеї данину, бо ці султани вважають, що вони мають право її брати), щоб забивати людей Лакахії, палити їхні хатини й руйнувати плантації. Цього там ще не забули, тому Сангіль та радья Наматоте не радять мені брати з собою радью Айдуми до Лакахії, бо там тубільці побоюватимуться мене або нападатимуть на нас, бажаючи, власне, помститися старому радьї.

Останніми днями дощ ішов по кілька разів щодня.

11 березня

Нездужаю, пропасниця.

13 березня

Ахмат захворів на тяжку пропасницю; гарячка майже не зменшувалася всю ніч та протягом дня, дарма що він прийняв каломель і хіну.

Полювання досить вдале: крім трьох птахів, Давид приніс мені великого кенгуру — старого самця.

14 березня

Пішов подивитися, відкіля мої люди беруть воду. Я прийшов до невеликого озера, оточеного лісом, а з двох боків ще й високими скелями. Місцевість була дуже мальовнича, але не зовсім безпечна. Матрос і Давид, які супроводили мене, сказали, що в озері багато крокодилів, і не встигли вони це вимовити, як коло протилежного берега ми почули плюскіт води й побачили голову великого крокодила, який допіру спустився з берега у воду. Я був зовсім без зброї, але мої люди мали в руках по великому малайському парангу. Посуваючись уперед, ми почали уважніше оглядати краї стежки. Невеликий струмок впадав в озеро, і в цьому місці мої люди брали воду, яка, хоч і була прісна, та не могла бути доброю, бо протікала в болотяній місцевості. А воду з озера не можна пити, бо під час припливу воно сполучається з одною з численних морських заток.