20 лютого

Писав листи в Європу, в Батавію та на Амбоїну й проводив довгі переговори про урумбай, людей та живність для них. З'їхав на берег, щоб оглянути знову урумбай. Розмір каюти мені подобався, люди мої вважали, що для них усіх приміщення досить вигідне, що судно добряче й надійне для переїзду. Одною з вигод було те, що в разі штилю веслувати могли б одразу чоловік десять. Урумбай мав дві щогли із звичайним шлюпочним спорядженням. Через те що урумбай, витягнутий на берег на досить довгий час, міг розсохнутися, ухвалено спустити його негайно на воду. Рушив у селище Кдльвару, на острів тої ж назви. Мене зустрів мій новий друг Мохаммед, радья Муда-Кільвару. Селище було досить цікаве, але опис його я відкладаю до іншого випадку. Я дізнався, що мені треба буде взяти близько п'ятнадцяти, тисяч шматків саго, потім чимало риби та сушеної яловичини, яку звуть тут «турумонгі». Доручив Сангілеві, майорові Гесіра, Мохаммедові та моїм двом амбоїнцям купити, прийняти й порахувати живність, покласти її у відповідне місце урумбаю, і все це зробити не гаючись. Ухвалили прийняти провізію другого дня.

22 лютого

Урумбай підійшов до кутера, і мої люди заходилися переносити речі в моє нове приміщення. Я писав далі мої листи, потім запитав імена людей, яких я беру відціля.

Взагалі команда урумбаю досить мішана: між моїми слугами були люди з Амбоїни, бугіси, які народилися, проте, на островах Сарам-Лаут, полукровні малайо-папуаси та два чистокровні папуаси.

23 лютого

Кінчив листа до Російського Географічного товариства та приватні листи в Європу й Батавію і, вклавши їх з рештою грошей у пакунок на ім'я резидента Амбоїни, передав його анакоді кутера, додавши, що мені більше не треба його й що він може повернутися в Амбоїну. А сам, упевнившись з переклику, що всі люди наявні, підняв якоря. На ніч кину якір близько острова Горам.

25 лютого

Острів Ватабелла. Навіть той, хто має тільки зародки почуття прекрасного, мусить визнати, що деякі місцевості цього острівця являють собою дуже приємні групи скель та тропічної рослинності. Кокосові пальми, банани, пандануси, різні ароїдні рослини[55], ліани вкривають майже всі стрімкі скелі й ростуть у межигір'ях, спускаючись до моря.

Коли ми підходили до острова, був цілковитий штиль. З моря витягли майже без опору велику черепаху. Жителів у селищі небагато. Між жінками з малайським типом є дуже високі, з прекрасним, трохи кучерявим волоссям, але, на жаль, із зовсім чорними зубами та ротами внаслідок жування бетелю. Є також багато папуаських жінок. Між чоловіками я помітив кількох з довгим закучерявленим у кільця волоссям, дуже схожих на таїтян і взагалі на полінезійців. У багатьох були браслети з золота й срібла.

Коли спека почала спадати, тобто близько четвертої години, я пішов у гірське селище. Стежка була мальовнича, але важко було нею йти. Довелося майже рачкувати стрімкою стіною з прискалками; кінець кінцем коло самого селища треба ^було дертися вгору старою, поламаною драбиною. З верхнього майданчика краєвид на море був чарівний. Відціля я вже міг бачити високі гори Папуа-Ковіай. Навколо майданчика стояло шість хатин. Кілька гробниць були на краю стрімкої стіни, що спускалася високим урвищем просто в море.

26 лютого

При попутному західному вітрі ми рушили сьогодні о сьомій ранку до берегів Нової Гвінеї. Обрій навколо був укритий сірими хмарами, часто йшов дощ. Вітер подужчав опівдні, потім, після зливи, настав штиль. Велика хитавиця була дуже неприємна. Течією нас несло на північ. Під час заходу сонця острів Ватабелла було дуже чітко видно. О восьмій годині вітер з північного заходу знову подужчав; довелось у парусів узяти по рифу[56]. Вітер і хвиля збільшувалися. Вода вливалась у мою каюту навіть через вікна. Вітер став попутний нам. Налетів шквал, розірвав на шматки клівер; хвилею залило маленьку шлюпку, яку я купив у Гесіра; вона відірвалась і була віднесена або потонула. Кожної хвилини можна було сподіватися, що бурун вкотиться з корми й затопить урумбай. Вітер чимраз дужчав; доводилося засвічувати кожної хвилини ліхтар, щоб дивитись на компас. У цей критичний час я помітив, що стернові зовсім розгубилися від жаху, і при відблиску ліхтаря, який одразу ж погас, я помітив, що один з них лежить на колінах іг сховавши лице в руки, молиться, замість того, щоб робити своє діло. Схопивши револьвера, я продерся до нього, підняв його-голову й, приклавши револьвер до вуха, сказав: «Завтра можеш молитись, а тепер, якщо не будеш правити як слід, я всаджу тобі кулю в лоба…» Коли пролунав постріл біля самого вуха, стерновий збагнув, що мій револьвер може бути для нього небезпечнішим за вітер та хвилі, й почав просити, щоб я не гнівався. О дванадцятій годині великий шквал з дощем знову кинув урумбай в дуже скрутне становище. Крім дощу, що лився зливою, хвилі часто заливали урумбай. Довелося тримати постійно кілька чоловік, щоб відливати воду. Я не був певний, що яка-небудь хвиля не заллє нас вкрай. Розуміється, я не спав усю ніч: я не міг довіряти стерновим. Усе небо було вкрите темними хмарами, доводилося плисти за компасом.

27 лютого

На світанку — новий шквал, але не такий великий. До сходу сонця я мав задоволення переконатися, що, незважаючи на кепську ніч, ми все ж таки були дуже недалеко, тільки трохи на північ від мису Боша. Потім о дев'ятій годині показався острів Аді. Близько десятої години небо розпогодилось, і свіжий східний вітер почав швидко посувати нас уперед. Близько третьої години при сильному попутному вітрі та хвилі ми пройшли через протоку мису Наутілус, і нас мало не залило хвилею. Зайшовши за острів Аді, ми опинилися немовби у великому озері. Кинули якір. Жителів на березі не було видно. Ввечері чути було людські крики, але я не певний, що це були люди, а не пташині голоси. Вночі пішов дощ.

28 лютого

Рушив до острова Наматоте. Було душно, і вітер спочатку був дуже незначний, північний, але, коли ми відійшли до острова Аді, він перемінився на західний та південно-західний, і в повітрі посвіжішало. Гори коло бухти Тритона були вкриті хмарками, а навколо висіло багато дощових хмар. Надвечір ми підійшли до Наматоте. На березі здалека показався вогник, який одразу ж зник.

Мабуть, жителі перелякалися звуків барабана та пісень на урумбаї, якими мої люди підбадьорюють один одного, коли гребуть. При місячному світлі можна було бачити скелі, вкриті вгорі рослинністю. Подекуди вони були стрімкі. Часом напрочуд гучна луна повторювала звуки гонга та голоси людей. Групи скель, вкриті рослинністю, були сполучені піщаними перешийками, і невеликі бухточки врізалися між скелі, являючи собою зручне пристановище для невеликих суден; і справді, серамські прау часто кидають тут якір. Нас гукнули з невеликої піроги. Сангіль відгукнувся в свою чергу, крикнувши своє ім'я, та люди довго не пізнавали його голосу, проте, чуючи зрозумілу мову, пірога трохи наблизилася. Потім друга, більша, з просторою платформою, на якій сиділо кілька озброєних людей, вийшла з-за другої скелі. Почалися переговори, і, нарешті, переконані словами Сангіля та двох інших матросів-папуасів, вони підійшли до урумбаю, і кілька чорних постатей, голосно розмовляючи, влізли до нас, лишивши зброю в пірозі. Поки точилася тут жвава розмова, на пірозі почулося кілька пострілів: папуаси розряджували свої кремнівки, які вони набили на всякий випадок. Дві рушниці вистрілили, а третя, незважаючи на всі старання, не послухалася.