Туй хворий, і вечерю для родини й мене готували дружина з невісткою[32]. Стежачи уважно, як тубільці готували, розподіляли та споживали страву, я дивувався, як багато їдять папуаси. Не зажерливість, а справжня потреба змушує їсти так багато в країнах з недостатньою тваринною їжею. Тубільці, а надто діти, наїдаються до того, що їм просто-таки важко рухатися.

21 лютого

Почував себе дуже недобре, але побоювання за здоров'я Туя змусило мене піти до Горенду. Учорашні припарки допомогли: пухлина була менша й ще зменшилася, коли я притиснув її пальцями, причому з рани вилилося багато рідини. Повернувшись додому, я мусив пролежати весь день.

Сьогодні, коли я прийшов до Горенду, жінок не було. Впевнившись, що Тую краще, вони пішли працювати на плантації, куди йдуть звичайно на весь день.

Для дикунів жінки далеко потрібніші, ніж у нашому цивілізованому світі. У них жінки більше працюють на чоловіків, а в нас навпаки, з цим зв'язана і відсутність незаміжніх жінок поміж дикунами і багато старих дів у нас. Тут кожна дівчина знає, що матиме чоловіка: вони порівняно мало турбуються за свою зовнішність.

Повернувшись додому, я змушений був пролежати весь день.

22 лютого

Сьогодні я зробив цікаве відкриття. Проходячи повз хатину одного тубільця, я звернув увагу на те, що він робить. Перед ним стояли горнятка з великого кокосового горіха; дно одного з отвором посередині було вкрите шаром тонкої трави. Поставивши друге горнятко на перше, він з третього налив туди якусь темно-зелену густу рідину, що профільтровувалася через траву в нижнє горнятко. Коли я спитав його, що це таке, він відповів мені, подаючи шматок кореня: «Кеу»[33], — і показав мені, що, випивши цю рідину, він засне.

Хоч я не бачив листя цього «кеу», але я гадаю, що це не що інше, як полінезійська кава. Оскільки я знаю, досі було невідомо, щоб тубільці Нової Гвінеї вживали кави.

24 лютого

Не знайшовши Туя в Горенду, я подався на плантації, гадаючи знайти його там, і не помилився. Він сидів, незважаючи на палюче сонце, коло членів своєї родини, що працювали. Спровадивши його до селища, я лишився деякий час на плантації подивитись на спосіб обробітку землі. Я вже казав, що плантації папуасів дуже добре оброблені й що земля на круглих високих клумбах ретельно роздрібнена. Цього вони досягають, як я побачив, дуже простою, але важкою працею при допомозі двох найпримітивніших знарядь — звичайного загостреного кілка, понад два метри завдовжки, який тубільці звуть «удя», та вузької лопати завдовжки один метр. Процес обробітку полягає ось у чому: двоє, троє або й більше чоловіків стають у ряд і разом встромляють свої кілки по змозі глибше в землю, потім так само разом підіймають довгасту брилу землі, а після цього йдуть далі й вивертають цілі ряди таких брил. Кілька чоловіків кілками розбивають ці брили на дрібніші, за ними йдуть жінки, озброєні «удя сабами» — вузькими лопатами, розбивають більші грудки землі, роблять клумби й навіть розтирають землю руками.

27 лютого

Встав удосвіта. Припас собі живності, варених бобів і таро на цілий день і подався до Горенду, де, як умовились, я мусив найти Бонема та Дігу, які згодилися супроводити мене. Перев'язавши рану Тую, якому стало далеко краще, я спитав про Бонема. Туй відповів, що той пішов до Теньгум-мана.

— Де Дігу?

— Пішов з Бонемом.

— Тамо бор лея, — сказав я. Мені було тим більше прикро, що я не знав дороги до Коліку-мана. Напрям був мені відомий за компасом, але стежки тут такі примхливі, що, бажаючи потрапити на південь, ідеш, виявляється, часто на північ, потім, ідучи закрутами то на захід, то на схід, дістаєшся кінець кінцем до справжнього напряму. Бувають навіть такі випадки: стежка раптом кінчається, перед тобою розлягається вузький, але глибокий яр, унизу струмок, на другому боці суцільна стіна зелені. Куди йти, щоб вийти на дорогу? Стежка добре протоптана, багато людей нею пройшло, але тут їй кінець. Що ж виявляється? Треба, взявшись за дерево, що звисає над яром, спуститися до струмка, там знайти друге дерево, видертись на гілку, майже сховану в зелені, перейти на інше дерево й потім пройти до певного повороту та стрибнути на пень, що вже на другому боці яру, де стежка йде далі. Буває й так, що треба піднятись або спуститись за течією струмка, йдучи у воді, кроків на сто або двісті, щоб знову вийти на стежку. Такі загадки, які трапляються на дорогах, змусили мене зараз ще більше ремствувати на зрадників.

Не бажаючи показати, що мене можна дурити, я сказав, що сам знайду дорогу, й вийняв компаса. Тубільці відступили на два кроки, але все ж могли помітити рухливу компасну стрілку. Я подивився на компас більше для ефекту, дуже самовпевнено вибрав дорогу, на превеликий подив папуасів, і рушив. Я надумав піти до Бонгу і там знайти собі супутника. Пройшовши вже півдороги, я почув за собою голоси знайомих, що кликали мене. Жителі Горенду отямилися, побоялися розсердити мене й прислали двох чоловіків. Але ці люди прийшли більше для того, щоб умовити мене не йти до Коліку-мана, а не щоб показати дорогу. Після довгих розмов вони повернулися до Горенду, а я пішов уперед. Знов почулися кроки. Це був Лако, озброєний списом і сокирою; він сказав мені, що піде зо мною до Коліку-мана.

Більше я нічого не бажав і весело подався стежкою. Я часто звертав набік. Лако, який ішов за мною (папуаси такі недовірливі, що не допускають, щоб я йшов за ними), показував мені справжню стежку. Якби я був сам, я б уже багато разів збився з дороги.

З лісу ми вийшли нарешті до стрімкого морського берега. Внизу, футів на тридцять або сорок нижче, лежала гарненька бухта. Треба було зійти вниз. Якби я йшов один, ця бухта стала б для мене задачею, подібною до згаданих уже вище. Стежка, підійшовши до кручі, звертала і йшла на південь углиб лісу, а мені треба було йти на південний захід. Лако підійшов до дерева й махнув рукою, щоб я йшов за ним. Коли я наблизився, він показав мені напрям, а сам швидко, проте обережно, почав спускатися по коренях дерева до морського берега. Я поліз цією повітряною драбиною, яка, хоч і видалася карколомною, та насправді була не дуже складна. Доводилося, розуміється, триматись на руках і, висячи в просторі, шукати ногами дальшої опори; якби я обірвався, то, напевно, розтрощив би собі череп.

Внизу, пройшовши хвилин з п'ять берегом, ми знову ввійшли в ліс. Здалека знову почувся крик. То були ті ж самі люди з Бонгу. Ми почекали трохи, поки вони приєдналися до нас, сказавши, що підуть зо мною до Коліку-мана. Спочатку йшли лісом, потім убрід через два струмки, далі через невелику річку Теньгум, якою спустилися до морського берега; згодом перейшли ще дві ріки. Вода річок була досить холодна (25,5 градуса вище нуля) і контрастувала дуже неприємно до температури гарячого берегового піску, вже розпеченого сонцем до 39 градусів, дарма що було тільки на дев'яту ранку.

Пройшовши ще з півгодини берегом, ми спинилися коло двох дерев, відкіля стежка йшла до лісу; це місце, як виявилося, правило за постоянку подорожнім до Коліку-мана. Та незабаром його замінила галявина, вкрита високою травою, заввишки з людський зріст. Ця трава вкриває всі рівні та пологі місця в околицях і зветься в тубільців «унан». Вона була така густа й цупка, що без стежки через неї годі було продертися.

Сонце вже давалося взнаки. Ділянки лісу, пересічені подекуди галявинами, приємно відживляли своєю прохолодою. Ми непомітно підіймалися вгору, але потім довелося знову зійти в глибокий яр, де внизу стрімголов бігла річка. Навислі з обох боків дерева утворили над нею склепіння. Дно річки було немовби вибруковане камінням, і вода, не більше як фут заввишки, своєрідно буркочучи, мчала до моря. Всі річки цього берега мають гірський характер, з дуже крутим спадом. Це й пояснює їх швидку течію; під час дощу вони швидко стають непрохідні, котять з шумом та піною велике каміння, риють береги й несуть відірвані або поламані дерева.