— М-м-м. І ще одне: спробуй не дозволити собі надто закрутитись, де б ти не був. Не забувай якомога частіше виходити на сонце.
— Я так і зроблю. А як же ви із Солембумом? Ви залишитесь тут, щоб наглядати за Елвою? Ти колись про це казала...
Знахарка пирхнула зовсім не так, як роблять чемні леді.
— Залишусь? Як же я можу залишитись, коли Насуада, здається, хоче шпигувати за кожним чарівником у країні?
— Про це теж уже кажуть? Анжела зиркнула на Вершника:
— Я не схвалюю. І не схвалюю дуже-дуже. Зі мною не можна поводитись, як з малою дитиною, котра наробила шкоди. Ні, настав час нам із Солембумом переселитися кудись у більш привітні краї: у Беорські гори або в Ду Вельденварден.
Ерагон якусь мить вагався, а потім спитав:
— А ти не хотіла б поїхати зі мною й Сапфірою?
Солембум розплющив одне око й пильно глянув на Ерагона, перш ніж знову його заплющити.
— Це надзвичайно приваблива пропозиція,— сказала Анжела,— але я гадаю, що ми відхилимо її. Принаймні зараз. Охороняти Елдунарі й навчати нових Вершників — нудна річ... хоча вирощувати виводок драконів, напевно, досить цікаво. Але ні, на цей час ми із Солембумом залишимося в Алагезії. Крім того, кілька наступних років я й справді хочу наглядати за Елвою, навіть якщо не зможу робити це особисто.
— Хіба тобі ще не набридли всілякі пригоди?
— Ніколи такого не буде. Вони надають смак життю,— Анжела підняла свій майже завершений капелюх.— Як він тобі, подобається?
— Він гарний. Чудово виглядає. А що означають руни?
— Раксакорі?.. А, не звертай уваги. Це все одно не матиме для тебе жодного значення. Щасливої подорожі тобі й Сапфірі, Ерагоне! І не забувай наглядати за щипавками й дикими хом’яками! Жорстокі тварини ці дикі хом’яки.
Вершник посміхнувся, хоча й не мав наміру того робити:
— Щасливої подорожі й тобі також, і тобі, Солембуме!
Кіт-перевертень знову розплющив одне око:
«Щасливої подорожі, Убивце Короля!»
***
Ерагон нарешті вийшов з будівлі й попрямував через місто, аж поки не дійшов до будинку, де тепер мешкав Джоуд зі своєю дружиною Геленою. Це був величний будинок з високими стінами, чималим садом і слугами, які заклякли в поклоні біля входу. Гелена почувалася дуже добре. Забезпечуючи спершу варденів, а тепер усе королівство Насуади надзвичайно потрібними припасами, вона швидко побудувала торгівельну компанію значно більшу за ту, що її Джоуд тримав колись у Тейрмі.
Ерагон застав Джоуда, коли той умивався, готуючись до вечері. Вершник чемно подякував за пропозицію повечеряти з ними разом, але відмовився, бо заскочив усього на кілька хвилин. Потім він повідомив Джоуда про те, що невдовзі покидає Алагезію. Спершу Джоуд був і здивований, і засмучений, але зрештою він погодився, що Ерагонові й Сапфірі таки треба залишити країну разом з іншими драконами. Тоді Вершник спитав, чи не хотів би Джоуд супроводжувати їх.
— Це дуже спокусливо для мене,— трохи подумавши, відповів Джоуд.— Але моє місце тут. У мене є моя робота, а Гелена вперше за тривалий час, здається, щаслива. Ілірея стала нам рідною домівкою, і ніхто з нас не хоче покидати її й знову переїжджати бозна-куди.
Ерагон кивнув.
— Але ти... ти маєш намір їхати туди, де мало хто з. драконів і Вершників коли-небудь бував. Скажи мені: ти знаєш, що лежить на сході? Чи є там іще одне море?
— Є, якщо проїхати досить далеко.
— А до того?
Ерагон знизав плечима:
— Здебільшого порожні землі. Принаймні так мені казали Елдунарі, а в мене немає причин думати, що бодай щось змінилося там за минулі століття.
Джоуд підійшов до Ерагона майже впритул і понизив голос:
— Оскільки ти від’їжджаєш... Я скажу тобі це... Пам’ятаєш, я казав тобі колись про «Аркаена» — орден, присвячений збереженню знання по всій Алагезії?
Ерагон ствердно кивнув:
— Так, ти казав, що Геслант належав до нього.
— І я також,— сором’язливо мовив Джоуд і провів рукою по волоссю, піймавши на собі здивований погляд Вершника.— Я приєднався до них багато років тому, іще коли був молодий... Я надавав їм інформацію й рукописи впродовж багатьох років, а вони, у свою чергу, допомагали мені... Я гадаю, що тобі треба це знати. Бром був єдиною людиною, якій я розповів про це.
— Навіть Гелена не знає?
— Навіть вона... Так чи інакше, коли я закінчу писати свій звіт про тебе й Сапфіру та про піднесення варденів, я відішлю його до монастиря на Хребті, і він буде включений у вигляді нових розділів до «Доміа абр Вірда». Твою історію ніколи не забудуть, Ерагоне. Принаймні це я можу обіцяти тобі напевно.
Ерагонові дивно було чути все це.
— Дякую тобі,— тільки й сказав він і потис Джоудові руку.
— І я тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.
***
Після цього Ерагон вирушив назад до зали, де вони жили разом із Сапфірою і де на нього вже чекали Роран та Катріна, щоб повечеряти разом.
За вечерею вони розмовляли здебільшого про Арію й Фірнена. Ерагон не хотів починати розмову Про свій від’їзд, аж поки з їжею не було покінчено й усі троє не пішли в кімнату, вікна якої виходили на двір, де, дрімаючи, лежали Сапфіра та Фірнен. Там вони сиділи, пили вино та чай і дивилися, як сонце спускалося до далекого обрію.
Пройшло досить багато часу, поки Ерагон нарешті не розпочав розмову про від’їзд. Як він і чекав, Катріна та Роран були вкрай збентежені цією новиною й щосили намагалися змусити його змінити власну думку. Ерагонові знадобилася ледь не година для того, щоб пояснити їм причини свого рішення, бо спершу вони навіть чути нічого про це не хотіли й завзято сперечалися щодо кожної дрібниці.
Нарешті Роран не витримав.
— Прокляття!— скрикнув він.— Ти — наша родина! Ти не можеш поїхати!
— Я мушу. І ти знаєш це так само добре, як і я.
Ти просто не хочеш цього визнавати.
Роран грюкнув кулаком по столу, а потім рвучко встав і підійшов до відчиненого вікна — м’язи на його обличчі закам’яніли.
Немовля заплакало.
— Цить, цить, моє маленьке,— сказала Катріна й погладила його по спинці.
Ерагон теж звівся й підійшов до Рорана:
— Я знаю, що це не те, чого б тобі хотілось. Мені теж ця мандрівка не дуже гріє душу, але в мене немає вибору.
— Ні! У тебе є вибір. Як і всі люди, ти маєш вибір.
— Так, і це те, що мені належить зробити.
Роран буркнув щось невиразне й схрестив руки на грудях.
— Якщо ти поїдеш,— озвалась Катріна,— то не зможеш бути дядьком Ізміри. Невже вона повинна зростати, навіть не знаючи тебе?
— Ні,— сказав Ерагон, повертаючись до жінки.— Я завжди зможу розмовляти з нею, слідкувати, щоб вона була добре захищена, можливо, мені навіть вдасться надсилати їй час від часу дарунки.
Він став на коліно й простягнув до дитини палець, який вона досить міцно схопила своєю ручкою.
— Але тебе не буде поруч.
— Так... Мене не буде поруч,— Ерагон м’яко звільнив палець із ручки Ізміри, звівся і став поруч із Рораном.— Але я ж вам кажу: ви можете приєднатись до мене.
М’язи на обличчі Рорана ожили.
— І покинути Паланкарську долину?! — він струснув головою.— Хорст та інші вже готуються до повернення назад. Ми відбудуємо Карвахол, і це буде найчудовіше містечко на всьому Хребті. Ти міг би нам допомогти. І все стало б так, як було раніше.
— Я б теж цього хотів.
Внизу Сапфіра тихо ревнула й тицьнулась носом у шию Фірнена. Зелений дракон пригорнувся ближче до неї.
— А чи немає іншого шляху, Ерагоне? — сумно спитав Роран.
— Якщо і є, то ми із Сапфірою не змогли його знайти.
— Будь воно прокляте!.. Це неправильно! Ти не мусиш жити сам-один у тій дикій місцині.
— Я не буду зовсім один. Блодхгарм і деякі інші ельфи поїдуть з нами.
Роран нетерпляче махнув рукою:
— Ти знаєш, що я маю на думці!
Міцний Молот посмикав кінчики вусів і обіперся руками об кам’яний виступ під вікном. Ерагон міг бачити, як м’язи на його могутніх плечах напружились. Роран помовчав, а потім глянув на Вершника:
