— Виходить, ти не підкоряєшся нікому, крім Сапфіри й самого себе?

— Насуадо, хіба я погана людина? Королева заперечно похитала головою.

— Тоді дозволь мені робити те, що я вважаю правильним. Я підкоряюся Сапфірі, Елдунарі, усім Вершникам, які ще повинні прийти, а також тобі, Арії, Орику й усім іншим в Алагезії. Але мені не потрібен хазяїн, який буде карати мене для того, щоб я поводився як слід. У такому разі я був би лише дитиною, яка підкоряється батьківським настановам тільки тому, що боїться батога, а не тому, що так буде правильно.

Насуада ще кілька секунд пильно дивилася на нього.

— Дуже добре,— сказала нарешті королева.— Тоді я довіряю тобі.

Вони знову замовкли. Дзюрчання води у фонтані стало наче сильніше. Високо вгорі над їхніми головами світло призахідного сонця увиразнювало тріщини й проломи у внутрішній частині кам’яного виступу.

— А якщо нам знадобиться твоя допомога? — озвалася Насуада.

— Тоді я допоможу. Я не покину вас, Насуадо. Я поєднаю одне із дзеркал у твоєму кабінеті з моїм власним дзеркалом, і в тебе завжди буде можливість зв’язатися зі мною. Те саме я зроблю для Рорана й Катріни. Якщо виникнуть труднощі, я знайду спосіб надати допомогу. Можливо, я не зроблю це сам, але все одно допоможу.

Насуада кивнула:

— Я знаю, що ти допоможеш.

Після цих слів королева важко зітхнула, а на її обличчі з’явилося щось схоже на розпач.

— Що таке? — спитав Вершник.

— Усе йшло так добре. Галбаторікс помер. Останній заколот придушено. Ми вже збирались нарешті вирішити проблему з чарівниками. Ви із Сапфірою повинні були очолити їх і Вершників. А тепер... Я не знаю, що нам робити.

— Усе владнається, я впевнений. Ти неодмінно знайдеш спосіб.

— З тобою все було б значно легше... Сподіваюсь, ти принаймні погодишся навчити ім’я імен прадавньої мови того, кого ми поставимо на чолі чарівників?

Ерагон був готовий до цього питання, але він трохи помовчав, підшукуючи потрібні слова:

— Звісно, я міг би навчити, та, боюся, згодом ми б пошкодували про це.

— То не навчиш?

Вершник заперечно похитав головою. Насуада була явно розчарована:

— А чому ні? Чому ти так вирішив?

— Ім’я — надто небезпечна річ, щоб ставитись до нього легковажно. Якщо сповнений амбіцій, але безпринципний чарівник буде знати його, він може спричинити неймовірне спустошення. Він може зруйнувати саму прадавню мову. Навіть Галбаторікс не був таким безумцем, щоб зробити це... Але ненавчений чарівник, який прагне влади... Хто знає, на що він здатен? Тепер, окрім мене, тільки Арія, Мертаг і дракони знають ці ім’я імен. Мені здається, що варто залишити все так, як воно є.

— Але коли ти підеш, а в нас виникне потреба, тоді ми будемо цілком залежати від Арії?

— Ти ж знаєш, що Арія завжди допоможе. Коли вже на те пішло, я б остерігався Мертага.

Насуада, здавалось, думала про щось своє:

— У цьому немає жодної потреби. Він не становить для нас загрози. Принаймні тепер.

— Як знаєш... Але якщо ти маєш на меті тримати чарівників під контролем, тоді ім’я імен прадавньої мови — то те, що ліпше нікому не розголошувати.

— Якщо справа в цьому, тоді... я розумію.

— Дякую. Є ще одна річ, про яку тобі варто знати. Насуада насторожилась:

— Що саме?

Ерагон переказав їй свої міркування щодо ургалів.

Королева уважно слухала, а потім деякий час мовчала.

— Ти надто багато береш на себе,— сказала вона після тривалої паузи.

— Я повинен, бо ніхто інший не зможе... То ти згодна? Здається, це один-єдиний спосіб забезпечити мир на тривалий час.

— А ти впевнений, що де розумно?

— Не зовсім, але, гадаю, нам варто спробувати.

-Гноми також? Чи це так необхідно?

— Так буде правильно... і справедливо. Це допоможе утримати рівновагу між расами.

— А якщо вони не погодяться?

— Я впевнений, що погодяться.

— Ну, що ж... Тоді роби так, як вважаєш за потрібне. Мабуть, і справді так буде краще. Інакше через двадцятьтридцять років ми можемо зіткнутися з багатьма проблемами, з якими вже мали справу наші предки, коли прибули до Алагезії.

Вершник легко схилив голову:

— Тоді я піду готуватися.

— Коли ти плануєш залишити країну?

— Коли поїде Арія.

— Так швидко?

— Не бачу причин, щоб чекати довше. Насуада обперлася об перила.

— Ти хоч повернешся, щоб відвідати нас? — королева, здавалось, не могла відвести очей від фонтана.

— Я спробую, але... Навряд чи. Коли Анжела пророкувала мені майбутнє, вона сказала, що я більше ніколи не повернуся.

— Ах! — голос Насуади звучав так, наче вона охрипла. Королева глянула йому прямо в очі.— Я буду сумувати за тобою.

— Я теж буду сумувати за тобою.

Вона міцно зціпила зуби, немов намагалася стримати сльози, а потім зробила крок уперед і обняла його. Він обняв її у відповідь. Так вони й стояли кілька секунд.

Час було прощатися.

— Насуадо,— сказав Ерагон,— якщо ти коли-небудь втомишся від своїх королівських обов’язків або раптом тобі потрібне буде місце, щоб жити в спокої, приєднуйся до нас. Я завжди буду тобі радий... Я не зможу зробити тебе безсмертною, зате зможу продовжити твої роки на значно довший строк, ніж живуть люди, і вони пройдуть у доброму здоров’ї.

— Дякую тобі. Я ціную твою пропозицію й не забуду про неї.

Слова Насуади западали Вершникові в душу, але чомусь йому здавалося, що вона ніколи не зможе залишити Алагезію — надто вже сильним було в неї почуття обов’язку.

— То ти даси мені своє благословення? — спитав Ерагон.

— Звісно,— королева обхопила його обличчя долонями, поцілувала в лоб і сказала: — Моє благословення тобі й Сапфірі. Нехай мир і удача будуть з вами, куди б ви не пішли.

— Нехай вони будуть і з тобою,— відповів Вершник. Насуада ще якусь мить тримала в долонях обличчя Ерагона, а потім відпустила його. Вершник відчинив двері зі скляними вставками й пішов через кабінет королеви, залишивши її одну на балконі.

КРИВАВА ЦІНА

Ерагон ішов сходами, які вели до головного входу будівлі, коли раптом побачив знахарку Анжелу. Вона сиділа, схрестивши ноги, у темній ніші дверей і в’язала щось схоже на синьо-білий капелюх, помережаний уздовж нижнього краю дивними рунами, чиє значення несила було зрозуміти. Поруч із нею лежав Солембум. Голова кота впиралася знахарці в коліна, а на правому коліні лежала ще й одна з його важких лап.

Ерагон з подивом зупинився. Він не бачив ні Анжелу, ні Солембума аж відтоді, як вони зустрілися одразу ж після битви в Урубейні. Потім обоє кудись зникли.

— Здрастуй,— сказала Анжела, не підводячи очей.

— Здрастуй,— відповів Ерагон.— Що ти тут робиш?

— В’яжу капелюх.

— Це я бачу. Але чому саме тут?

— Тому що хотіла побачити тебе,— її спиці клацали дуже жваво й безугавно, і дивитись на них було майже те саме, що споглядати язики вогню.— Я чула, ніби ви із Сапфірою залишаєте Алагезію.

— Як ти й напророчила,— сказав він, трохи збентежений тим, що знахарка вже змогла дізнатися про цю величезну таємницю. Звідки? Вона не могла підслухати їхню розмову з Насуадою, бо його закляття не дозволили б цього, і, наскільки він знав, ніхто не казав чи їй, чи Солембумові про існування яєць та Елдунарі.

— Коли так, то я сподіваюся, що буду проводжати тебе.

— Як ти дізналась? Від Арії?

— Від неї? Ха! Невже це можливо? Ні. У мене є власні способи збирання інформації,— вона припинила в’язати й глянула на Вершника — її очі виблискували.— І я не маю жодного наміру ділитися ними з тобою. Мушу ж я притримати урешті-решт хоч деякі таємниці!

— Гм.

— Гмукай на здоров’я. Тільки якщо ти й далі будеш так поводитись, то я, чого доброго, подумаю, що мені взагалі не варто було сюди приходити.

— Вибач. Я тільки почуваюся трохи... незручно,— Ерагон помовчав і додав: — А навіщо ти хотіла мене бачити?

— Хотіла попрощатись і побажати тобі удачі у твоїх мандрах.

— Дякую тобі.