Литмир - Электронная Библиотека

Дракон задоволено пирхнув, а потім нахилив голову й торкнувся кінчика шолома Ерагона.

«Нехай сонце й вітер завжди будуть у тебе за спиною»,— мовив він.

— І в тебе також.

Та Ерагон ледь устиг вимовити ці слова, як на нього накотилася хвиля якихось змішаних, та однаково гірких почуттів — лють, горе, розгубленість. Це свідомість Глаедра охопила його душу. Мертаг і Торнак, здавалося, теж напружились, ніби в передчутті битви. Розмовлячи з ними, Ерагон геть забув, що Глаедр та інші Елдунарі, сховані в невидимій складці простору, чують їхню розмову.

«А от я не можу побажати тобі цього,— сказав Глаедр, і його слова були гіркі, мов полин,— бо ти вбив моє тіло й мого Вершника». Слова Глаедра були прості й зрозумілі, а від того ще страшніші.

Мертаг щось відповів йому подумки, але Ерагон не знав, що саме, адже слова були адресовані лиш Глаедру.

«Так, не можу,— сказав золотий дракон.— Але я розумію, Мертагу, що зробити це змусив тебе Галбаторікс, що це він водив твоєю рукою... Тепер Галбаторікс мертвий, а з ним — і моя жага помсти. Ваш шлях був дуже важкий від народження. Та сьогодні ви показали, що нещастя не зламали вас. Ви стали проти Галбаторікса тоді, коли це могло принести вам один лиш біль, і це дозволило Ерагонові вбити його. Сьогодні ви з Торнаком довели, що гідні ймення Шуртугал. Я... пишаюся вами».

У відповідь Мертаг кивнув головою, а Торнак сказав:

«Дякую, Ебрітхілю».

Те, що Торнак ужив оце шанобливе звертання, здавалось, справило на Мертага неабияке враження — він озирнувся на дракона, ніби хотів щось сказати, але його випередив Умарот.

«Ми добре знаємо про ті труднощі, які випали на вашу долю,— мовив він,— бо ми спостерігали за вами здалеку багато літ. Є багато речей, яких ми хотіли б навчити вас, коли ви будете до цього готові. А зараз скажемо вам ось що: у своїх мандрах уникайте гір Ангхельма, де виставлене для прощання тіло єдиного короля ургалів Кулкарвека. Уникайте також руїн Вройнгарду й Ель-Харіма. Стережіться глибин — не йдіть туди, де земля стає чорна й ламка, а повітря пахне сіркою, тому що там живе зло. І якщо ви прислухаєтесь до наших пересторог, на вашому шляху ніколи не стрінеться небезпека, якої вам несила буде здолати. Хіба що вам дуже не пощастить».

Мертаг і Торнак подякували Умаротові. Вони постояли ще трохи. Мертаг кинув погляд убік Урубейна, ніби прощаючись із містом.

— Ну, що ж,— сказав він,— нам час вирушати... Ерагоне, а ти нарешті запам’ятав ім’я імен чи чари Галбаторікса й досі затьмарюють твій розум?

— Здається, запам’ятав, але...— Ерагон розчаровано похитав головою.

Мертаг двічі промовив ім’я імен: перший раз — щоб зняти чари забуття, які Галбаторікс наклав на Ерагона, другий — щоб Ерагон і Сапфіра могли твердо запам’ятати його.

— Я не ділюся ним з ким завгодно,— посміхнувся Мертаг.— Якщо кожен чарівник буде знати ім’я імен прадавньої мови, тоді навіщо воно потрібне?

Ерагон кивнув на знак згоди. Якусь мить вони стояли мовчки. Потім подали один одному руки.

— Бережи себе,— сказав Ерагон.

— І ти також... брате.

Ерагон трохи помовчав і знову кивнув:

— Гаразд, брате.

Мертаг іще раз перевірив ремені на упряжі Торнака, сів у сідло. А коли Торнак уже розправив крила й рушив, він крикнув:

— Бережи Насуаду! У Галбаторікса було багато слуг, більше, ніж я можу їх знати. І не всіх їх тримала сама лиш магія. Вони спробують помститися за смерть свого хазяїна. Будь обережний! Серед них є такі, що небезпечніші за разака!

Мертаг підняв руку на знак прощання. Трьома стрибками Торнак відірвався від моря кропиви й полинув у небо, залишивши на землі доріжку слідів.

Яскраво-червоний дракон зробив над ними одне коло, потім друге, потім третє, розвернувся й рушив на північ, повільно й рівномірно змахуючи крилами.

Сапфіра так і сиділа на верхівці невисокого пагорба. Ерагон підійшов до неї, і вони разом дивились, як Торнак і Мертаг ставали все меншими й меншими, аж доки не перетворились на маленьку-маленьку, схожу на зорю, цяточку біля самого горизонту.

їх обох огорнув сум. Не кажучи ані слова, Ерагон умостився на спині Сапфіри. Вони злетіли з пагорба й повернули вбік Урубейна.

СЛАВА ІМПЕРІЇ

Ерагон повільно підіймався стертими сходами зеленої вежі. Сонце вже починало заходити. Крізь вікна в округлій стіні зліва Вершник бачив будівлі Урубейна, на які поволі лягали тіні, широкі поля десь далеко-далеко на горизонті, а коли кидав погляд трохи назад,— перед ним зринало темне громаддя кам’яного пагорба, яке височіло над містом.

Вежа була висока, і Ерагон трохи втомився. Він навіть жалкував, що не може злетіти нагору на Сапфірі. День видався довгий, і тепер Вершник хотів лиш одного: сісти біля Сапфіри й, дивлячись, як на небі згасає світло, випити чашку гарячого чаю.

Але справи є справи, і від них нікуди не дінешся.

Відтоді як вони після відльоту Мертага й Торнака повернулись назад у фортецю, Ерагон бачив Сапфіру тільки двічі. Дракон був дуже заклопотаний, допомагаючи варденам долати опір залишків війська Імперії. Трохи пізніше він збирав у табори ті сім’ї, які покинули свої домівки й розбіглися довкола міста, боячись, що кам’яний пагорб не витримає і впаде.

Утім ельфи сказали Ерагонові, що цього не трапиться, оскільки колись давним-давно, коли Урубейн іще був відомий як Ілірея, вони наклали на пагорб спеціальне заклинання. Крім того, він був надто великий і міг витримати будь-який вибух без значної для себе шкоди.

До речі, саме пагорб допоміг трохи зменшити згубні наслідки вибуху, хоч багато хто з тих, кому вдалося втекти через вхід до фортеці, і майже всі, хто перебував в Урубейні чи навколо міста, потребували магічного лікування. Інакше вони швидко б померли. Хворіло багато людей, тому Ерагон, як міг, допомагав ельфам їх лікувати. Завдяки силі Елдунарі Вершникові вдалося врятувати багатьох варденів і мешканців міста.

Якраз у цей час ельфи та гноми спробували захистити передню частину фортеці так, щоб якось зупинити викид смертоносної енергії. Перед цим вони якомога ретельніше обшукали всі будівлі, перевіряючи, чи не залишилося там бува тих, хто вижив. Таких було чимало: солдати, слуги, сотні в’язнів підземель під фортецею... Величезні скарби Галбаторікса, включно з його розкішною бібліотекою, вирішили забрати трохи пізніше. Ясна річ, зробити це буде нелегко — стіни в багатьох кімнатах обвалились, а інші, хоч і встояли, були так сильно пошкоджені, що в будь-який момент могли впасти. Крім того, треба було за допомогою магії очистити від отрути геть усе, що перебувало у заплутаному лабіринті фортеці,— навіть повітря. Та й будь-які предмети, які вони хотіли винести звідти, підлягали магічній обробці.

Коли фортецю було, врешті-решт, зачинено, ельфи зайнялися очисткою міста й навколишніх земель. Вони хотіли зробити все можливе, щоб у цій місцевості знову було безпечно жити. Ерагон знав, що й там йому доведеться допомагати ельфійським чарівникам.

Та перш ніж приєднатися до тих, хто зцілював і накладав захисні чари на Урубейн та його околиці, Ерагон близько години витратив на те, щоб за допомогою ім’я імен прадавньої мови знайти й знешкодити закляття, які Галбаторікс наклав на місто та його мешканців. Деякі чари короля на перший погляд здавалися добрими й навіть корисними — наприклад, закляття, яке мало на меті зробити так, щоб дверні завіси не скрипіли. Джерелом сили цього закляття був шматок кристала розміром з яйце, встановлений на зовнішньому боці дверей. Та все ж таки Ерагон не наважився залишити жодного із заклять короля, якими б безпечними вони не виглядали, а особливо коли йшлося про ті, що були накладені на чоловіків і жінок — підлеглих Галбаторікса. Серед них найбільш розповсюдженою була клятва вірності. Крім того, були чари, які дарували людям надприродні здібності тощо. І коли Ерагон звільняв і вельмож, і простолюд від цих заклять, йому не раз доводилось чути крик болю, так, наче він забирав у цих людей щось найдорожче для них. .

162
{"b":"262599","o":1}