Литмир - Электронная Библиотека

— Куди це вони?..

— Подалі звідси,— підборіддя Насуади тремтіло. Потім вона глибоко зітхнула й більше не зронила ні слова.

Ерагон знову лайнувся. Він розв’язав торби. Там було кілька невеликих Елдунарі в оббитих коробках.

— Аріє! Блодхгарме! — закричав Вершник, показуючи на Елдунарі.

Ельфи кивнули.

Тоді Ерагон, не гаючи й секунди, побіг до Сапфіри. Йому не довелося нічого пояснювати. Дракон усе й так розумів. Він розправив крила, і тільки-но Вершник умостився в сідлі, злетів у небо. Радісні крики залунали над містом, коли вардени побачили Сапфіру. Та зараз було не до цього — Сапфіра швидко-швидко махала крилами, прямуючи за шлейфом мускусного запаху Торнака. Цей слід вів спершу на південь, огинаючи навислу над містом скелю, потім піднімався вгору повз величезний кам’яний виступ і нарешті повертав до ріки Рамр.

Упродовж кількох миль слід був прямий, а коли широка ріка, обабіч якої росли дерева, опинилася майже під ними, повів їх униз. Ерагон пильно вдивлявся в землю. Аж раптом біля підніжжя одного з пагорбів на другому боці ріки він побачив щось схоже на червоний спалах.

«Туди»,— сказав він Сапфірі, хоч та вже й сама помітила Торнака.

Вона спустилася по спіралі й м’яко сіла на верхівку пагорба. Повітря біля води було прохолодне й вологе. Воно пахло мохом, мулом і соком рослин. А між пагорбом і рікою лежало ціле море кропиви. Її було так багато, і вона росла так густо, що пройти крізь неї можна було, хіба що прорубавши собі шлях. Темне зубчасте листя легко шелестіло, і цей шелест зливався зі звуком стрімкої води.

На краю заростей кропиви сидів Торнак. Мертаг стояв поряд із ним і підтягував ремені сідла.

Ерагон поклав руку на Брізінгр й обережно рушив до них.

— Ви прийшли, щоб зупинити нас? — не обертаючись, спитав Мертаг.

— Буде видно. А куди це ти зібрався?

— Не знаю. Мабуть, на північ... кудись якомога далі від людей.

— Ти можеш залишитись.

Мертаг тихо засміявся, хрипло й безрадісно.

— Ти ж чудово все розумієш. Через мене Насуаді не буде спокою. До того ж, гноми ніколи цього не дозволять. Хіба не я вбив Ротгара? — він глянув через плече на Ерагона.— Галбаторікс називав мене Вбивцею Короля. А тепер і ти Вбивця Короля.

— Здається, це в нас сімейне.

— Тоді тобі треба наглядати за Рораном... А от Арія — вбивця дракона. Мабуть, для неї це нелегко — ельф, який убив дракона. Ти повинен поговорити з нею і впевнитись, що все гаразд.

Ерагон дивувався, як тонко розуміє все Мертаг:

— Добре, я так і зроблю.

— Ну ось,— сказав Мертаг, до кінця затягнувши ремінь. Якусь мить він помовчав, а потім повернувся до Ерагона. Зарок він тримав близько до тіла. Меч був оголений і готовий до бою.— То я ще раз питаю тебе: ти прийшов, щоб зупинити нас?

— Ні.

Мертаг ледь помітно всміхнувся й засунув Зарок у піхви.

— Це добре. Інакше мені знову довелося б битися з тобою.

Ерагон нічого на те не відповів, а натомість спитав:

— А як ти зміг звільнитись від Галбаторікса? Це все твоє справжнє ім’я, чи не так?

Мертаг кивнув:

— Я вже казав тобі, що я... тобто ми,— він торкнувся боку Торнака,— уже не ті, якими були раніше. Просто потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти це.

— Час і... Насуада.

Мертаг спохмурнів. Він мовчки повернувся й почав дивитися кудись далеко-далеко, за море, високої кропиви. Ерагон підійшов до нього.

— Пам’ятаєш,— тихо спитав Мертаг,— коли ми востаннє були біля цієї ріки?

— Таке важко забути. Я й досі чую іржання коней.

— Ти, Сапфіра, Арія та я... Ми були тоді разом... Ми були впевнені, що нас ніщо не зупинить...

Краєм свідомості Ерагон відчував, що Сапфіра й Торнак так само розмовляють одне з одним. Про що вони говорять? Зрештою, Вершник добре знав, що Сапфіра неодмінно розкаже йому про це.

— А що ти робитимеш? — спитав він Мертага.

— Буду сидіти й думати. А може, збудую собі замок.

Тепер у мене багато часу.

— Невже тобі конче треба йти? Я знаю, це буде... важко. Але ж тут у тебе родина: я, Роран... Він — твій двоюрідний брат, а ти навіть ніколи не бачив його... Ти ж належиш Карвахолу й Паланкарській долині так само, як і Урубейну. Може, навіть більше...

Мертаг заперечно похитав головою. Він усе ще дивився на безмежне море кропиви:

— Ні-ні. Нам із Торнаком треба якийсь час побути на самоті. Нам потрібен час, щоб зцілитись. А якщо ми залишимось, то будемо надто заклопотані, щоб зробити для себе бодай щось.

— Але ж добра компанія і постійна заклопотаність — це, може, найкращі ліки для душі.

— Так. Але не від того, що з нами зробив Галбаторікс... А ще... І Насуаді, і мені буде боляче, якщо я залишусь. Ні, ми повинні піти.

— І доки ж вас не буде?

— Доти, доки світ перестане здаватися нам таким ненависним, що викликає бажання руйнувати гори й напувати моря кров’ю.

Ерагон не знав, що на це відповісти. Вони стояли мовчки й дивились на ріку, яка текла ген-ген, за разочком низьких верб. Під подувом західного вітру шелест кропиви став сильніший.

— Коли ти більше не захочеш бути один,— нарешті сказав Ерагон, — знайди нас. Ми завжди будемо раді бачити тебе біля нашого вогнища.

— Гаразд. Обіцяю.

Ерагон з подивом побачив, як очі Мертага на якусь мить волого зблиснули.

— Знаєш,— сказав Мертаг,— я ніколи не думав, що тобі це вдасться... Але я радий, що так сталося.

— Мені пощастило. І без твоєї допомоги я б цього не зробив.

— Навіть коли так... Ти знайшов Елдунарі в торбинках?

Ерагон ствердно кивнув.

— Добре — сумно сказав Мертаг.

«Як ти гадаєш,— спитав Ерагон у Сапфіри, сподіваючись, що вона підтримає його,— вони повинні знати?»

Сапфіра на мить замислилась:

«Мені здається, так... Ти скажи йому, а я скажу Торнакові».

«Як хочеш»,— відповів Ерагон, а звертаючись до Мертага, мовив:

— Є одна річ, про яку ти повинен знати.

Мертаг скоса глянув на нього, але нічого не відповів.

— Яйце дракона, яке було в Галбаторікса — не єдине в Алагезії. Є й інші. Вони сховані там, де ми знайшли Елдунарі, які принесли із собою.

Мертаг повернувся й недовірливо глянув на Ерагона. Та в цю мить Торнак вигнув шию й радісно ревнув, злякавши зграю ластівок, що сиділи на сусідніх деревах.

— Багато?

— Сотні.

Якийсь час Мертаг, здавалося, не міг сказати й слова.

— І що ти хочеш з ними зробити? — нарешті спитав він.

— Я?.. Гадаю, Сапфіра й Елдунарі допоможуть мені вирішити це питання... Мабуть, ми знайдемо якесь безпечне місце, де дракони могли б вилупитись. А тоді почнемо відновлювати Вершників.

— Ви із Сапфірою будете їх навчати?

Ерагон знизав плечима:

— Мабуть. Я певен, що й ельфи нам допоможуть. Ти теж міг би допомогти, якби залишився.

Мертаг закинув голову назад і полегшено зітхнув.

— Дракони повернуться, а разом з ними повернуться й Вершники,— він тихо засміявся.— Світ зміниться.

— Він уже змінився..

— Так. І ви із Сапфірою очолите Вершників, поки ми з Торнаком будемо далеко від людей.

Ерагон хотів сказати щось втішне, але Мертаг зупинив його поглядом:

— Ні-ні. Усе так, як і має бути. Ви із Сапфірою будете куди кращими вчителями, ніж були б ми.

— Я в цьому не впевнений.

— Гмм... Тільки пообіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Навчи їх не боятися. Страх корисний лише тоді, коли його небагато. Та якщо він стає твоїм постійним супутником, тоді він рано чи пізно змусить тебе забути, хто ти такий, і не дозволить робити те, що ти вважаєш за потрібне.

— Гаразд, я спробую.

Ерагон помітив, що Сапфіра й Торнак уже закінчили свою розмову. Торнак зрушив з місця й обійшов Сапфіру так, щоб мати змогу бачити Ерагона. «Дякую тобі,— подумки сказав йому червоний дракон на диво мелодійним голосом,— що ти не вбив мого Вершника, Ерагоне, брате Мертага».

— Я теж дякую,— сухо додав Мертаг.

— А я страшенно радий, що мені випало щастя не робити цього,— відповів Ерагон, дивлячись в осяйне криваво-червоне око Торнака.

161
{"b":"262599","o":1}