Ерагон не квапився з відповіддю. Він досить довго мовчав і нарешті сказав:
— Якщо ти не проти, я б хотів трохи над цим подумати. Крім того, мені треба порадитися із Сапфірою.
— Звичайно. Але не думай надто довго, Ерагоне. Підготовка вже йде, і твоя допомога буде потрібна зовсім скоро.
Вершник попрощався й вийшов. Повертатися відразу до Сапфіри він не став, а ще досить довго блукав вулицями Іліреї, не звертаючи уваги на поклони й вітання людей, які проходили повз нього. Пропозиція Насуади викликала в Ерагона не^ абияку тривогу. Зрештою, останнім часом його непокоїло життя як таке. Мабуть, вони із Сапфірою надто довго були вільні. Прийшов час змін, і обставини більше не дозволять йому чекати. Треба вирішити, що їм робити, але що б вони не обрали, все їхнє життя повинно змінитись.
Так він і провів час аж до обіду, гуляючи містом і роздумуючи про своє призначення та обов’язки. А після обіду Вершник пішов назад до Сапфіри. Не зронивши й слова, він виліз їй на спину й умостився в сідлі. Сапфіра злетіла з двору будівлі, а потім піднялася високо-високо над Іліреєю, так високо, що було видно на сотні миль у всі боки. Там вона й почала літати по колу.
Вони говорили без слів. Сапфіра поділяла збентеженість Ерагона, але сприймала все трохи інакше. Здавалось, для неї ніщо на світі не важило так багато, як дві речі: стосунки зі своїм Вершником та захист яєць драконів і Елдунарі. Тим часом Ерагон знав, що вони не можуть ігнорувати й багато інших обставин, починаючи з політики й закінчуючи особистими стосунками.
«То що ж нам робити?» — зрештою спитав Вершник.
Сапфіра знизилась, і вітер під її крилами стих:
«Будемо робити те, що робили завжди».
Більше вона нічого не сказала, а повернула й почала спускатися до землі. Ерагон оцінив її мовчання. Справді, прийняти рішення слід самому, а значить, йому треба подумати про це на самоті.
Невдовзі вони вже приземлилися на внутрішньому дворі. Сапфіра легенько штовхнула Вершника носом.
«Якщо схочеш поговорити, я тут»,— сказала вона.
Ерагон посміхнувся, погладив її по шиї і повільно пішов до своїх кімнат, опустивши очі вниз.
Була ніч. Восковий місяць тільки-тільки визирнув з-за краю скелі над Іліреєю. Ерагон сидів на своєму ліжку, читаючи книгу про те, як у давнину Вершники виготовляли сідла. Аж раптом краєм ока він побачив якесь мерехтіння, так, наче розвівалась, завіса. Вершник миттю скочив на ноги й оголив Брізінгр — у відчиненому вікні він помітив маленький човник із трьома щоглами, що тихо гойдався над травою.
Вершник посміхнувся, опустив меч. А потім він простягнув руку, і човник проплив через кімнату й опустився на його долоню, нахилившись на один бік.
Цей човник відрізнявся від тих, які Арія виготовила під час їхніх спільних подорожей Імперією після того, як вони з Рораном врятували Катріну в Хелгрінді. На ньому було більше щогл, а ще були вітрила, зроблені зі стеблинок трави. Хоч трава була прив’яла й бура, вона не встигла цілком висохнути, і це наводило на думку, що зірвали її всього лиш день або два тому.
До середини палуби був прив’язаний квадратик згорнутого папірця. Ерагон обережно дістав його. Серце Вершника калатало. Він розгорнув папірець на підлозі. На ньому символами прадавньої мови було написано ось що:
«Ерагоне, нарешті ми розв’язали питання щодо правителя, і я повертаюсь до Іліреї, щоб влаштувати його знайомство з Насуадою. Та спершу я б хотіла поговорити з тобою й Сапфірою. Це послання ти отримаєш за чотири дні до півмісяця. Якщо хочеш, ми можемо зустрітися з тобою наступного дня після того, як ти його отримаєш, на крайньому сході річки Рамр. Приходь сам і нікому не кажи про те, куди ти йдеш. Арія».
Ерагон мимоволі посміхнувся. Її розрахунок був просто бездоганний. Човник прибув саме тоді, коли й мав прибути. Але потім посмішка зникла. Він перечитав листа ще кілька разів. Арія щось приховувала. Це було очевидно. Але що? Чому треба зустрічатися потайки? «Можливо, Арія не дуже любить щойно обраного правителя ельфів»;— подумав він. А може, є ще щось. І хоча Ерагон дуже хотів побачитися з Арією, він не міг забути її тривалої мовчанки. Зрозуміло, з погляду Арії, ті місяці, що минули,— це просто дріб’язково короткий час, але Ерагонові було боляче. Вершник ледь дочекався, доки в небі з’явиться перший натяк на сонячне світло, а потім поспішив униз, розбудив Сапфіру й розповів їй про цю новину. Дракон був так само заінтригований, а може, навіть схвильований. Ерагон осідлав його, і вони залишили місто, прямуючи на північний схід. Вони нікому не сказали про свої плани, навіть Глаедру й іншим Елдунарі.
ФІРНЕН
Невдовзі по обіді Ерагон і Сапфіра прибули на місце, вказане Арією. Спокійний закрут ріки Рамр указував на те, що їхня найдовша подорож на схід добігає кінця.
Ерагон пильно дивився з-за Сапфіриної шиї вниз, чи не промайне там бува чия-небудь постать; На землі було порожньо, якщо не брати до уваги стада диких биків, які, побачивши Сапфіру, кинулися тікати, здійнявши хмари куряви. Вони та ще якісь менші тварини, що так само розбіглися навсібіч, були єдиними живими істотами, яких зміг відчути Ерагон. Розчарований, він перевів погляд на горизонт, але й там не побачив жодної ознаки присутності Арії.
Тим часом Сапфіра приземлилась на невеликий пагорб ярдів за п’ятдесят від берега річки. Вона сіла. Ерагон і собі примостився біля неї, обіпершись спиною об її бік.
На вершині пагорба був м’який, схожий на сланець, камінь. Щоб хоч якось згаяти час, Вершник заходився кришити цей камінь на пластинки розміром з великий палець і надавати їм форму наконечника. Ясна річ, пластинки були надто м’які для вістря стріли й могли виконувати роль хіба ще якоїсь прикраси, але треба ж було щось робити. Коли Ерагонові набридло бавитись простою трикутною формою, він сів трохи осторонь і почав обробляти більший шматок, намагаючись надати йому форму кинджала, подібного до тих, які носили ельфи. За цим заняттям час потроху й спливав. Зрештою, їм не довелося чекати аж так довго, як спершу подумав Вершник. Десь за годину Сапфіра підняла голову із землі й почала пильно вдивлятися через долину вбік не такої вже й далекої Хадарацької пустелі.
Ерагон відчув, що Сапфіру опанувало якесь дивне збудження.
«Поглянь!» — нарешті сказала вона.
Так і тримаючи в руках свій наполовину зроблений кинджал, Вершник звівся на ноги й подивився на схід. Але там не було нічого, крім трави, землі, безкінечного горизонту й кількох одиноких, незахищених від вітру дерев на його тлі. Він спробував придивитися ще пильніше, але так-таки й не побачив нічого вартого уваги. Ерагон уже хотів був спитати в Сапфіри, що вона там побачила, як раптом високовисоко в небі на сході помітив мерехтіння зеленого вогню, схоже на переливи смарагду на сонці. Промінь світла вигинався дугою через блакитну мантію небес, швидко наближаючись. Він був яскравий, немов зірка на нічному небі.
Тоді Ерагон кинув свій кам’яний кинджал і, не зводячи очей з мерехтливого вогню, швидко виліз на спину Сапфіри й умостився в сідлі. Він хотів спитати її, що то воно за промінь, чи це бува не те, про що він думає, але змовчав. А Сапфіра, попри те що вже розправила свої крила й готова була ось-ось злетіти, так і завмерла на місці.
Тим часом промінь усе збільшувався й збільшувався, розділяючись спершу на десятки, потім на сотні, а потім на тисячі крихітних цяток світла. Ще кілька хвилин — і його обрис стало добре видно. Це був дракон.
Сапфіра не могла більше зволікати. Вона гучно ревнула, змахнула крилами й почала стрімко набирати висоту. Ерагон щосили вхопився за шип на її шиї. Він розумів: Сапфіра злітає майже вертикально, щоб якомога швидше опинитися вище за того невідомого дракона. Вони обоє були збуджені й схвильовані. Зрештою, так бувало завжди, коли на них чатувала якась небезпека. На їхнє щастя, сонце світило в них за спинами.
Сапфіра так і продовжувала набирати висоту, аж доки нарешті не злетіла трішки вище за зеленого дракона. Тоді вона рушила йому назустріч. Коли вони підлетіли ближче, Ерагон помітив, що невідомий дракон, попри те що мав міцне тіло, був усе-таки надто юний його лапи аж ніяк не могли зрівнятися з могутніми лапами Гла?дра чи Торнака, та й загалом він був менший за Сапфіру. Луска на його боках та на спині була темного лісового кольору, а на животі й на подушечках ніг — трохи світліша. На тлі тіла його крила набували кольору падуба, але коли крізь них проходило сонячне проміння, вони ставали схожі на весняне дубове листя.
