У самісінький розпал зими, коли схожі на мечі льодяні бурульки звисали з уступів над Іліреєю, коли навкруги лежали глибокі сніги, коли дороги стали майже непрохідними, а їжа на столах — пісною, на життя Насуади було вчинено три замахи. Сталося те, про що й попереджав Мертаг.

Замахи були дуже розумно й ретельно сплановані. Останній із них, коли над Насуадою раптом розкрилася наповнена камінням сітка, був майже вдалий. Тільки завдяки захисту Ерагона та Елви Насуада лишилась живою, хоч кілька кісток їй таки зламало.

Під час третього замаху Ерагонові та Нічним Яструбам вдалося вбити двох нападників. Скільки їх було насправді, так і залишилося таємницею, бо решта втекла.

Після цього Ерагон та Джормандер, щоб гарантувати безпеку Насуади, змушені були вдатися до надзвичайних заходів. Вони ще раз збільшили число охоронців. Відтепер, куди б вона не йшла, її супроводжувало щонайменше троє чарівників. Та й сама Насуада стала якась надто недовірлива. Крім того, Ерагон помітив у ній жорсткість, якої раніше не помічав. Більше замахів на Насуаду не було, але десь через місяць після того, як зима нарешті відступила й дороги знов стали чисті, усунутий з посади граф на ім’я Гамлін зібрав кілька сотень колишніх солдатів Імперії й розпочав набіги на Джилід та напади на мандрівників, які прямували навколишніми дорогами.

І в той же час іще одне, трішки більше, повстання почало назрівати на півдні. Його очолив Тарос Швидкий із Аруфса. Попри те що ці повстання не становили для держави якоїсь надто серйозної загрози, знадобилося кілька місяців, щоб їх придушити. Бої видались напрочуд жорстокі, хоч Ерагон та Сапфіра й пробували розв’язати все мирним шляхом. Після тих численних битв, у яких їм довелося взяти участь, ані у Вершника, ані в дракона не було більше жодного бажання проливати чужу кров.

А невдовзі після того, як повстання були придушені, Катріна народила нарешті чималу й цілком здорову дівчинку з пасмом рудого волосся на голові, такого самого, як і в її матері. Дівчинка галасувала значно голосніше, ніж будь-яка інша дитина, яку Ерагон чув раніше, і мала просто залізну хватку. Роран і Катріна назвали її Ізмірою, на честь матері Катріни. І щоразу, як молоді батьки дивились на своє дитя, їхні обличчя розцвітали такою радістю, що Ерагон мимоволі посміхався.

На другий день після народження Ізміри Насуада покликала Рорана до тронної зали. Вона, нагородила його титулом графа та ще й віддала в довічне володіння всю Паланкарську долину.

— Доки ти та твої нащадки,— сказала Насуада,— будете гідно управляти, доти Паланкарська долина буде вашою власністю.

Роран поклонився й коротко відповів:

— Дякую, ваша величносте.

Ерагон бачив, що цей подарунок важить для Рорана аж ніяк не менше ніж народження донечки, бо найбільшою нагородою після сім’ї був для Рорана його дім. Насуада не раз пропонувала різні титули та землі й Ерагонові, але він увесь час відмовлявся від них, говорячи: «З мене досить бути Вершником. Мені більше нічого не треба»...

Через кілька днів після цієї події Ерагон стояв поруч із Насуадою в її робочому кабінеті. Обоє пильно дивились на мапу Алагезії. Мова йшла про деякі проблеми, які час від часу виникали в королівстві.

— Я гадаю,— сказала Насуада,— що тепер, коли ми більш-менш владнали свої основні справи, настав час повернутися до питання щодо ролі та місця чарівників у Сурді, Тейрмі й моєму власному королівстві.

— Так?

— Так. Я багато часу міркувала про це, і ось що я вирішила. Треба сформувати групу, чимось схожу на Вершників, але призначену тільки для чарівників.

— І чим же буде займатися ця група?

Насуада взяла зі столу перо й покрутила його між пальцями:

— Тим, чим займаються й Вершники, тобто подорожувати країною, підтримувати мир, розв’язувати на підставі закону всілякі суперечки... Але головне для них — наглядати за чарівниками, щоб напевно знати, що ті використовують власні здібності так, як належить.

Ерагон трохи насупився:

— А чому б не доручити це Вершникам?

— Тому що минуть роки й роки, поки їх стане більше. Та навіть тоді їх навряд чи вистачить для того, щоб наглядати за кожним непримітним чаклуном і за кожною лісовою ворожкою...— Насуада трохи помовчала й ніби між іншим спитала: — Ти все іце не знайшов місця для розведення драконів, чи He так?

Ерагон заперечно похитав головою. І він, і Сапфіра весь час думали про це, але й досі ніяк не могли визначити належне місце. Це питання набувало ще більшої ваги тому, що маленькі дракони мали вже ось-ось вилупитись.

— Ми повинні це зробити, Ерагоне,— продовжила Насуада,— і в нас немає часу чекати. Подивись на ті спустошення, які спричинив Галбаторікс. Чарівники — це найнебезпечніші створіння у всьому світі. Вони навіть більш небезпечні, ніж дракони. Їх треба поставити під контроль. Якщо ні, тоді ми завжди будемо залежати від їхньої ласки.

— І ти справді віриш у те,— спитав Ерагон,— . що зможеш зібрати стільки чарівників, що їх вистачить, аби спостерігати за всіма магами і тут і в Сурді?

— Вірю. Якщо, звісно, ти запросиш їх приєднатися. Це — одна з причин, чому я хочу, щоб саме Ти очолив цю групу.

— Я?

Насуада кивнула головою:

— А х:то ж іще? Тріанна? Я не зовсім довіряю їй, та в неї й сили не вистачить. Хтось із ельфів? Ні, це повинен бути хтось із нас. Ти знаєш ім’я імен прадавньої мови, ти — Вершник, у тебе є мудрість і сила драконів. Мені не спадає на думку хтось інший, хто міг би очолити цей загін. Я радилась про це з Орином — він погодився.

— Не думаю, що ця ідея припала йому до душі.

— Звісно, ні. Але він розуміє її необхідність.

— Справді? — трохи збентежено пробурчав Ерагон, сидячи на краю стола.— А як ти збираєшся стежити за чарівниками, які не належать до цієї групи?

— Точно не знаю. Можливо, у тебе є якісь пропозиції. А я гадала, що за допомогою відповідних заклинань і магічних дзеркал ми могли б слідкувати, де вони перебувають, а також стежити за тим, щоб вони не використовували магію на зло іншим.

— А якщо вони зроблять це?

— Тоді ми повинні змусити їх загладити свою вину й присягнути прадавньою мовою, що вони більше ніколи не будуть використовувати магію.

— Боюсь} що клятва прадавньою мовою зупинить далеко не всіх.

— Знаю, але це найкраще, що ми можемо зробити. Вершник кивнув і трохи помовчав.

— А що, коли заклинателі не схочуть, щоб за ними стежили? — спитав він за якусь мить.— Що тоді? Мені важко уявити, що більшість із них погодиться на такий контроль.

Насуада зітхнула й опустила перо.

— Це дійсно непроста справа,— відповіла вона,— А що б ти, Ерагоне, зробив на моєму місці?

Вершник мовчав. Жодне з рішень, що спадали йому на думку, не було прийнятне.

— Не знаю...— нарешті сказав він. Обличчя Насуади стало сумне:

— Я теж. Це — важка, болюча, брудна справа, що б я не вибрала. Але ж хтось повинен покласти край болю. Якщо нічого не робити, чарівники будуть вільно маніпулювати іншими за допомогою своїх заклять. Ясна річ, якщо я змушу їх підкоритися, багато з них будуть ненавидіти мене. Однак, я гадаю, ти зі мною погодишся: треба захищати інтереси переважної більшості моїх підлеглих від зазіхань небагатьох.

— Мені це все одно не подобається,— прошепотів Вершник.

— Мені теж це не подобається.

. — Ти хочеш підкорити своїй волі кожного чарівника, безвідносно до того, хто він такий?

— Це ж для добра переважної більшості!

— А як бути з тими, хто може тільки чути чужі думки й більш нічого? Це також магія...

— їх так само треба контролювати, бо можливість того, що вони, будуть зловживати своїм знанням, дуже велика. Насуада зітхнула: — Я знаю, Ерагоне, це важко. Та важко чи не важко, ми повинні за це взятися. Галбаторікс був несамовитий і злий, але в одному він мав рацію: чарівників треба тримати в шорах. Звісно, не так, як планував Галбаторікс... але треба щось робити. І мені здаєть ся, що мій план — найкраще з усіх можливих рішень... Якщо ти придумаєш інакший, кращий спосіб встановити між чарівниками владу закону, я буду дуже рада. А ні, тоді це єдиний шлях, який у нас є. І мені потрібна твоя допомога, щоб це зробити... То я питаю прямо: чи згоден ти очолити цю групу задля добра нашої країни й усієї нашої раси?