Гімназійний вулик щороку на початку березня гудів і дзвенів голосистіше, бо незмінною традицією стало проводити  урочисті академії, присвячені пам’яті Тараса Шевченка. Навіть звично статечніші старшокласники забували свій поважний статус  і метушились та бігали коридором як першачки -одному доповідь треба готувати, інший пісні розучує,  хтось декламувати буде, інсценівки, звісно, також обов’язкові. Шевченківські академії ставали подією не тільки гімназійною, а й всього міста. А ще вони привертали увагу до гімназистів з малозабезпечених сімей – в дитини аж очі світяться до науки, а платити за навчання нічим, бо в батька з віддаленого поліського села, затиснутого зусібіч болотами, тої землиці, що кіт перестрибне. То ж міські пані вишивали рушники і різні серветки для благодійного продажу, а ще вельми в нагоді ставав фестиваль-лотерея, який охрестили гучним і романтичним йменням «Ельдорадо». На фестивалі грав духовий оркестр, влаштовувалася лотерея, де серед подарунків доброчинних картина чи птиця, вівця чи теля. Потіха й веселощі для всього міста, а неімущим гімназистам серйозна поміч. Бувало і по півтори тисяч злотих приносила така лотерея – це при тому, що плата найманого косаря на цілісінький пекучий у косовицю день становила два злотих.

   Модест Пилипович не раз подумки дивувався, яким тільки чудом тримається освіта і вся українська справа у краї, тримається на подвижництві окремих людей. Недавній сенатор польського сейму Михайло Черкавський, щотижня трясучись на тарантасі з Кременця до Луцька, видає тут тижневик «Українська Громада».  Перший директор їхньої української гімназії Іван Власовський зумів зорганізувати товариства «Просвіта» в Рожищі, Лаврові, Тростянці, Підгайцях, Воротневі, Полонці, Коршеві, згодом у Боратині, Заборолі, Хорлупах та інших селах і містечках. Все більшим стає авторитет і пошанування  Уласа Самчука – вже перший том роману «Волинь» вводить його в один ряд з Кнутом Гамсуном і Раймонтом, публікації Самчука у «Літературно-науковому віснику» та «Дзвоні», що надходять зі Львова, жваво обговорюються в освіченому тутешньому товаристві. Найменшу можливість, в тім числі і сенатську трибуну, використовують для доброго діла. До Модеста Пилиповича також доходила віддрукована на машинці, під вже бляклу копірку, промова Черкавського в сеймі: «Україна є тільки одна на цілому просторі українських земель, під усіма займанщинами, під усіма владами. І лише за таку Україну, Україну соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі». То вже через кілька  десятиліть Улас Самчук опише завершення подвижницької і трагічної долі родини Черкавських у своїх споминах «На білому коні. На коні вороному» .

«А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем`янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста, і вже того самого дня в годині п`ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавським. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців – Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебединська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.

Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем`янця трудом невільників.

Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували, і вона загинула в тюрмі, і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька, 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки... Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини – Черкавських і Рощинських перестали існувати. До цього спричинилося три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім`я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейнляндії – буде навіки прокляте».

  …Між тим, до шевченківської академії в гімназії лишалися лічені дні, остаточно утверджувався порядок декламації творів: Модест Пилипович порадив почати з «Посланія…»

   І ось урочистий шевченківський вечір, зі сцени у напівосвітлений зал   звучить «І мертвим, і живим…» Докором, від якого холод стягує шкіру на спині, падають гіркі Тарасові слова…

    Все розберіть… та й спитайте

    Тойді себе: що ми?

    Чиї сини? яких батьків?

    Ким? за що закуті?

    То й побачите, що ось що

    Ваші славні Брути:

    Раби, подножки, грязь Москви,

    Варшавське сміття –ваші пани,

    Ясновельможнії гетьмани.

   Несподівана завірюха мести-крутити почала наступного дня, вже з самісінького ранку- директора гімназії викликали у староство.

   -Там ваші декламатори  про варшавське сміття вчора читали, що є наші пани гряззю московською… Що те має значити? - Не вельми чемно обійшлися з директором, навіть не запросивши присісти.

    «Дідько б ухопив твою матір разом з вашим вельми чутливим гонором,- вилаявся в думці директор.- Прийшли сюди зайди, люд, що споконвічно тут жив, ні за цапову душу мають – навіть найменшу посаду, посаду водолія на залізниці, що воду у паровози помпує, тепер українець не має права зайняти, тільки поляк. Але що ж тут подіяти – чия сила, того й правда. Більше ніж дулю з кишені йому не покажеш…»

   -То є внутрішнє українське питання,- взявся виправдовуватися директор.- Наш  знаменитий поет, такий як для поляків Адам Міцкевич, говорив, аби українські гетьмани ніде за сміття не вважались, мали гордість свою … То до польських справ  ніякого стосунку…

   Урядовець довго ще дивився на директора, підозріло мружачи очі, навіть не в обличчя дивився, а погляд чомусь тримав на рівні грудей, мов директор міг там заховати за пазухою щось недозволене чи кримінальне. »Десь стукач завівся, -подумав директор.- Треба все розказати нашому вчительству».

   Коли ж Модестові Пилиповичу розповіли про цей виклик директора, то він не став гадати, хто  виносить «варшавське сміття» з їх гімназійної хати. Нишпорки від влади  никають скрізь, тим паче, не бракує їх в нашій гімназії, невеличкому острівцеві українства посеред обширу тутешнього  краю, що чимдуж полонізували. Проте Левицький був переконаний, що однаково шило колись вилізе з цього мішка, нишпорка засвітиться, Але треба щось робити на противагу, бо інакше постережуть, воду на нас возитимуть та ще й шпаркіше поганятимуть. Випадок з Ангеліною Кабайдою  теж не спадав із пам’яті,  лише порадою та заспокоюванням дитини тут гріх обмежитися йому, слід захистити ученицю. Тому обидва випадки в думці Модеста Пилиповича складалися в одну справу – і захист від нав’язування неприйнятного для дитини, і випередження можливих наступних «наїздів».