- Окуляри свої поміняйте, колего, бо якісь вони не такі, злі чомусь і ненависні… Польська література в гімназії, не мені вам говорити, у повазі нарівні з українською. Тільки хто заспіває «моя ліпша від твоя»,  то нехай порозуміння не виглядає.

   Вони ще постояли отак один супроти одного, Вось на мовлене Левицьким все гороїжився, як раптово вихоплений з води жерш, що жадібно ковтає повітря, розчепірує гребінь колючий на спині і марне викручується у руці та судорожно б’є хвостом. Поступово, однак, він якось холонув, мов від утоми – може й взяв щось на віру з того, що й так міг не раз почути від Модеста Пилиповича.

   …А біль, як приспаний звір, час від часу прокидався, його відразу ж підгодовували знеболюючим і він знову дрімав заспокоєно й умиротворено, та тільки закінчувалася дія ліків, як хижа паща починала рвати тіло  дошкульно, щемко і немилосердно.

   Пізно ввечері, коли впевнились лікарі, що години Модеста Пилиповича вже на пальцях одної руки можна порахувати, перепитали, як споконвіку ведеться, що б він хотів наостанок ще побажати.

   - Посадіть на могилі явір,- відказав, остерігаючись не встигнути вимовити, впасти у темінь забуття, з якого він то виринав, то пірнав як в пізньоосінню, густу і захмарену ніч. – А як опускатимете домовину, хай заспівають  «Видиш, брате мій», пісню славного нашого побратима Богдана Лепкого. Я почую, повірте, почую…

  Таких похорон Луцьк, певне, досі не знав. Зійшовся і з’їхався люд звідусіль, домовину від Хрестовоздвиженської церкви до кладовища несли на руках, йшли гімназисти з Луцької і Рівненської гімназій, люд з Луцька і Ківерець, Жидичина і Крупи, Княгинівки і Боголюб, з Варшави і Львова, Кременця й Ковеля, прибули побратими будівництва української державності урядовці УНР професор Смаль-Стоцький, фінансист і урядовець, професор  Лебідь-Юрчик, посол Хруцький, правив єпископ Полікарп і шістнадцять священників, на алеї Болеслава Хороброго на кладовищі вінкам біля могили бракуватиме місця…А кому не випало на той час прибути, то відгукнеться з різних країн сумними рядками, як напише прем’єр УНР В’ячеслав Прокопович: «Останніми часами повелося мало не сім смертних гріхів закидати нашій старій інтелігенції. А ми, згадуючи сьогодні одного з найяскравіших її представників, можемо тільки побажати: дай Боже, щоб серед того покоління, яке йде нам на зміну і яке має з наших плечей перейняти тягар недовершеного, дай Боже, щоб серед тієї молоді було якнайбільше Модестів Левицьких».

   Спливали літа, чергові брати-визволителі кладовище пустили під бульдозерний ніж, та небайдужі люди не дали поглумитися над могилою, перевезли домовину на кладовище у Гараджу. Волинські письменники пам’ятали заповіт Модеста Пилиповича і посадили на новій могилі явора. Та от біда, як підросло деревце  то невідомий по нерозумінню чи незнанню обкарнав молоді гілки і дерево всохло. Але знову хтось посадив біля могили молоденького явірця, за предковічним народним повір’ям символ козацтва і вічної пам’яті, те деревце ще тендітне, ще кора на ньому тонка й делікатна, аж просвічується зелена шкірочка, та минатиме час і мужнітиме явір, у силі братися буде, як береться наперекір усьому незнищенне дерево української інтелігенції, корені могутні якого йдуть в неймовірну товщу століть і тисячоліть, пружнітиме і тужавітиме стовбур, гілля нестримно тягнутиме ввись – там, у голубіні небесній, пролітатимуть щоосені журавлі  з сумовитою піснею, мов виконуватимуть останній заповіт Модеста Пилиповича:

   Видиш, брате мій,

   Товаришу мій,

   Відлітають сірим шнуром

   Журавлі у вирій.

   Кличуть: кру! кру! кру!

   В чужині умру,

   Заки море перелечу,

   Крилоньки зітру…

   Уже не в чужині, вже у своїй державі, на своїй землі, заради чого й приходив у цей світ Модест Левицький.

                                                               Іван Корсак

=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=