ніж 10-літній стаж архітектурно-мистецького проектування.

До стор. 3: У статті сказано, що «...Васильків- ському було доручено внутрішню декорацію...». Насправді ж внутрішня декорація Полтавського земського будинку також була розроблена В. Кри- чевським і, в більшій своїй частині, виконана згід- но з його проектом. Частина ж оздоблення була виконана С. Васильківським та іншими, всупереч загальному задумові архіт. В. Кричевського, після того, як останній, через різні неприємності, зрікся мистецького нагляду над виконанням його проек- ту і покинув Полтаву.

В. Кричевський не одержував ні від кого стипен- дії на вивчення старих українських будівель; він студіював українську народну архітектуру і на- родне мистецтво, починаючи ще з 1892 року, що й дало йому матеріал для створення проекту будин- ку Земства в Полтаві тоді, коли ще не було ні одної друкованої розвідки про українську архітектуру.

Для доповнення треба зазначити також, що архіт. В. Кричевський ще до закінчення будування цього будинку одержав низку замовлень на проек- тування інших будинків у створеному стилі. Він спроектував «Народний дім» для м. Лохвиці в 1904 р., будинки для дідичів Дмитрієва в с. Яреськи, на Полтавщині, та Д. Милорадовича в с. Веселий По- діл, на Полтавщині ж, у 1905 р., фасад і внутрішню декорацію будинку для Ів. Пітліковського, в Києві, на Полтавській вул., у 1907 році, будинок Школи ім. Сергія Грушевського в Києві, на Куренівці, в 1910 р., три типових проекти для ряду сільських шкіл на замовлення Чернігівського земства, в 1912 р., літній будинок С. Лаврентьєва, під Києвом, у 1913 р., лі-

карню д-ра Стаховського у Винниці, в тому само- му році, будинок для Терещенка, під Старокостян- тиновим, і міську бібліотеку, в Лебедині, – обидва в 1914 році, і церкву для військового табору під Прилуками в 1916 році, всі в українському модерно- му стилі. По революції він зробив проект у тому ж таки стилі для будинку Чубуна-Подульського, в Переяславі – в 1923 р., хату-читальню та лабо- раторію ім. Акад. Заболотного, в с. Чеботарка, на Поділлі, в 1931 р. та виставки «Україна гостем у Грузії», в 1931 р., окрім уже згаданих у статті Ол. Тимошенка, не говорив про проекти, виконані в ін- ших стилях…

Далеко не всіх свідомих українців – професорів було усунено від педагогічної праці в архітекту- рі; на архітектурних факультетах Будівельного інституту та Художнього інституту в Києві ви- кладали проф. М. Дамиловський (з 1931-го чи 1932 р. і аж до останньої війни), проф. В. Заболотний, проф. В. Кричевський та асистенти й доценти П. Костирко, В. Онащенко, О. Смик, П. Юрченко та ряд інших. Вина обставин, а не їхня, що українська національна архітектура не змогла останніми ро- ками розвиватися.

Дерев’яна греко-католицька церковця на Ново- Павлівській вул. у Києві (не на Павлівській) була знищена большевиками не на самому початку їх- нього планування, а за Павла Постишева, десь коло 1935 року, одночасно з рядом зразків давнього укра- їнського будівництва.

Будинок Лісового інституту, під Києвом, був не єдиною спорудою архіт. Д. Дяченка в стилі баро- ко за большевиків; він також обробив у бароково- му стилі фасад будинку для наукових робітників

у Києві, на Пушкінській вул.,. десь у 1926–1927 рр. Готель на березі Дніпра, коло могили Шевченка, по- будований в 1929 р.

До стор. 5: Будинок Універмагу в Києві, на Хре- щатику (проект арх. Л. Мецаяна та Д. Фрідмана), не був зруйнований за Другої світової війни і сто- їть там і досі. Те саме стосується і «будинку нар- коматів», тепер – «будинку міністерств», архіт. Фоміна та Абросимова на кол. Олександрівській вул. в Києві (тепер вул. Кірова).

Ім’я автора проекту укр. Павільйону в Києві 1939–1940 рр. не Тоздій, а Тацій.

З повагою…»

Спасибі тобі, чоловіче добрий, подумалося Олек- сандрові Сергійовичу, як пробіг останні рядки листа в редакцію. Культура наша в силу історії кривобо- кої нагадує високохудожню фреску, розбиту злими руками, і тепер від тої досконалої фрески хіба купка камінців різноколірних розлетілася вусібіч: тож ма- ємо отак, по камінчику, збирати розсипане, розсіяне і забуте та занехаяне, аби відтворити знову прекрас- ні образи, аби зазвучала наново велич цього народу. Шкода, звісно, що й самому тобі так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу і Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк, вельми шкода, що батьків потужний талан далеко не весь йому відданий, і славетних також дядьків, Володимира та Степана; та склалося вже, як склалося, кожен з нас свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, складе в висліді поле загальнолюд- ське, вічне й невимірне. Істотно тепер, аби тільки оці імена (лиш з одної родини четверо!) не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обши-

рами, не привласнювалися нетрудним…

----- 35

Б оже, скільки води утекло в сивому Дніпрі, скільки разів зацвітали каштани і осипали той

цвіт під нечутну байдужому вухові музику, відко- ли останній раз ішов він цією київською вулицею… Навіть вимовити, здається, жаско – сорок три роки. І ось він врешті має можливість побувати на рід- ній землі. Степан Прокопович неспішно піднімав- ся угору колишньою Фундуклеївською, яка носила тепер ім’я самонареченого «вождя пролетаріату». Тимошенко з якимось щемом у серці наближався до їхнього родинного будинку, купленого колись бать- ком, в якому низку років і сам Степан Прокопович жив, викладаючи в Політехнічному інституті.

Будинок зберігся, от тільки в ньому тепер не три нормальні квартири, а в під’їзді висить величезний список нових мешканців. Від квітника, якого матір так залюбки доглядала, не лишилося й сліду, все за- топтано навкруги, запльовано та засмічено…

Зустріч з краєм, де на світ ти явився, – завше є святом, а для нього воно – подвійне, якби лиш на душі не гірчило. Так співпало, що в Київ черговим авіарейсом він прилетів на Трійцю. Тож від ро- динного будинку Степан Прокопович направився до Володимирського собору, куди люд прошкував: дзвонам, навіть у таке рокове свято, влада наказала бути глухонімими.

Але й тут не було чим серце потішити… Народу зібралось немало, судячи з усього, найбільш прибу- ло з передмість. Свіже око вражала бідняцька одіж вірян, траплялися навіть босі, що щулили пальці ніг

на камінні, багато були в найдешевших парусинових туфлях, бачив навіть взутих, на подив, у валянках.

Ще колись, за часів УНР, коли прем’єром був Голу- бович, як ходив Тимошенко на засідання Української Ради, то зробив він для себе твердий висновок: біль- шовизм тужиться Україну проковтнути усю; і ось ста- лося те, проковтнув, і що? Йому, людині російсько- мовній, вихованій здебільшого на російській культурі, невтямки зовсім було, чому з тої культури сюди при- пливло лише ледарство та пиятика, та бридкі матюки? Він ще не раз повертатиметься у думках, чом з усього вселенського світу розмаїття неймовірного племен, народностей та народів, чи то шкіра біла у них, чи пожовтіла, чи й зовсім петрівської ночі темніша, чом гнійник більшовизму вискочив саме в Росії, і прорвав, і гноєм тим затопив неймовірні обшири? Невже брати його, Володимир та Сергій, з якими стільки суперечок було, виявляться врешті правими?