ББК 84.4УКР6 К69
Корсак, Іван
К69 Борозна в чужому полі: роман / Іван Корсак. ‒ К.:Ярославів Вал, 2014.‒224с. (Серія «Сучасний Бестселер України»)
ISBN 978-617-605-041-4
То славетна родина: старшого брата Степана Тимошенка звуть батьком амери- канської прикладної механіки, середульший Сергій –міністр УНР, знаковий архітектор, посол і сенатор польського сейму, молодший Володипир – член уряду Рузвельта. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором Вашингтонського метро та зводив хмарочоси в Нью-Йорку…
Шкода, звісно, що так випало мало їм свій край розбудовувати, більше різні да- лекі краї. Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світо- вої. Істотно тепер, аби ці імена не розвіялися суходолами європейськими та заокеан- ськими обширами, не привласнювалися нетрудними…
Видавнича рада:
Віктор Баранов, голова НСПУ, головний редактор журналу «Київ» / Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини / Сергій Грабар, секретар Національної спілки письменників України / Григорій Гусейнов, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів / Світлана Короненко, заступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії України / Іван Корсак, головний редактор газети та радіо
«Сім’я і дім» (Луцьк) / Василь Простопчук, головний редактор газети «Віче-інформ» (Луцьк) / Михайло Слабошпицький, директор видавництва «Ярославів Вал» / Павло Щириця, головний редактор видавництва «Ярославів Вал».
Всі права застережено. Жодна частина цього твору не може бути використана чи відтворена без письмового дозволу видавництва.
ISBN 978-617-605-041-4
© Іван Корсак, роман, 2014
© Видавництво «Ярославів Вал», видання, 2014
----- 1
В ін шкодував, що не застрелив відразу Загірня- ка. І шкодуватиме багато літ, картаючи себе за
гріховний замисел і не зрікаючись його. А так обнадійливо все починалося...
Оті суворі, наче зацементовані, обвітрені та за- смаглі чоловічі обличчя, що вже, видавалося, забу- ли навіки усміх, сьогодні несподівано зацвіли на всі свої тридцять два, оте сонце, таке веселе, аж з того кривобоке, що підбивалося в ретельно відмите осін- нє небо, отой перший іній на пожухлих зжовтілих травах, що зблисне раптово досі ще не існуючими кольорами – того дня весь світ був празниковим. Бо нема в подорожнього ліпшої прикмети, думав Сер- гій Прокопович Тимошенко, аніж подібне розхрис- тане і добродушне сонце над головою… А ще коли той подорожній полишає нарешті колючі дроти за спиною, просмерділі казарми польських таборів для інтернованих, де хворість заразна в кожнісінькому кубику гнилого повітря, а замість постелі та одягу лише вошиве протухле лахміття…
Довга колона вояків вирушала в дорогу, і дорогу ту зватимуть Другим зимовим походом.
Вам не варто іти, – з тою ж усмішкою, що на- глою епідемією вразила сьогодні усеньке військо, мовив полковник Отмарштайн.
Хай серед простих жовнірів буде в поході хоч один міністр, – не згодився на те Сергій Прокопо- вич. На той час він не знав, що в рейд піде ще один його колега – недавній морський міністр УНР Ми- хайло Білинський.
Тимошенко до полковника Отмарштайна, на- щадка шведського вояка, що на Вкраїну прийшов разом з Карлом ХІІ та став побратимом Івана Ма- зепи, відчував якусь особливу приязнь – полковник умів себе так повести, що до нижчих рангом ніколи зверхності й крихти не чулося. І так само до вищих – запобігань; він не вдавав із себе когось іншого і не мав бажання вдавати.
А ще як інженера і міністра шляхів у недавніх трьох урядах УНР Сергія Прокоповича Тимошен- ка приваблювала в Юрієві Оттовичу Отмарштайні точність і обов’язковість кадрового військовика, та обов’язковість навіть не від виховання, здавалось, ішла, а була особливістю його натури, від роду наді- леною. Отмарштайн, – випускник Академії Геншта- бу в Петербурзі, перед цим командувач українським Сердюцьким Лубенським полком, керівник штабу Корпусу Січових Стрільців, – тепер був призначений начальником штабу Української Повстанчої Армії. Добігав кінця жовтень 1921 року, і вже з таборів ін- тернованих в Каліші, Вадовицях та Александрові- Куявському у волинські ліси переїхало понад тисячу добровольців, готових землю свою від більшовика звільняти, – для людського ока йменувалися поки що вони лісовими робітниками.
Цілком випадково, принаймні так видавалося спочатку, за два дні до походу, чи, як здебільшого іменували, листопадового рейду, у Тимошенка з Отмарштайном відбулася відверта розмова. Пол- ковник говорив про немислиме, неймовірне: сперш аж піднудило від почутого Сергія Прокоповича, навіть близько в таке Тимошенко не міг повірити, тож він так пальці затис у кулак, що нігті впилися в долоні до крові; якби то був не Юрій Оттович, а
якась інша людина, – хтозна, чим би завершилася їхня балачка.
Вам зовсім не випадає іти у рейд, – повторив зараз полковник, немов вертаючись до їхньої по- передньої мови, тільки тепер сяюча усмішка геть злиняла з його лиця.
А ва-а-м… А ви то йдете? – заїкаючись, блимнув у відповідь, мов на затятого ворога, Тимошенко.
Я не маю права навіть у цій ситуації зачислити себе в боягузи.
Дякую, що це право мені перепасували, – у Тимо- шенка на оці злегка тіпалась ліва повіка, вона кожного разу від хвилювання так себе вела ще відтоді, як півто- ра десятиліття тому на маніфестації українських сту- дентів у Петербурзі кріпко побили його поліцаї. Але перед такою дорогою Сергію Прокоповичу щонай- менше хотілося псувати стосунки з Отмарштайном.
Три армійські групи, з яких найчисленнішою була волинська, рушили здобувати долю та волю, і в на- путній промові Тютюнник не обіцяв воякам чекати прогулянки, печеного й вареного, і так шматками:
У нас зброї нема, але є набої, скільки хто понесе. Зброю, як взуття та одяг, маємо на тій стороні діста- ти. Що в мене є – те зараз видадуть. Прикро лишень, що дехто з малодушних зі мною довгенько був, а за- раз не повірив і залишився. Ну, нічого, підемо цими силами бити і гнати з нашої землі різну зайду…
І ось уже в селі Боровому роззброюють польську жандармерію та здобувають майже півсотні крісів та двадцять сім коней, а вже по той бік кордону, в селі Майдан, у полон беруть четверть сотні червоноар- мійців, шість десятків гвинтівок та кулемет. У сіті повстанців стала втрапляти й крупніша риба – по- лонений командир батальйону тільки подивовано
головою крутив, наче та голова на гвинту сиділа, бо ніяк не очікував тут українських вояк.
Як бувала щука поміж очерету, вправно вививав- ся поміж постоями червоних загін сотника Падал- ки: вже смерком у селі Зубковичі шугонули добря- че більшовицький відділ кінноти, а ті, напуджені, повтікали в Ємільчино, залишивши чимало зброї. У звільнених селах люд збирався на сходку, де чи- тали заклик Тютюнника до повстання. Та обереж- ні дядьки, хоч стрічали повстанців із приязню, не вельми спішили до них долучатися, хіба у селі не- далеко Полонного відразу добра сотня молодиків приєдналася…
