Щиро стрічали русичі імператора і всіх гостей

– лунали дзвони дев’ятнадцяти православних церков,

католицьких храмів, люд з різних міст і сіл, вишикувавшись

вздовж Великої дороги, вітав і славив

3838

прибулих. Розчулені гості дякували русичам і направлялися

до замку Любарта на свій перший монарший

з’їзд – прообраз майбутнього Євросоюзу і Європарламенту.

Коли Юрій Тройденович завершив благословення

і кубок вина підніс до вуст, багатоголосе «Віват!»

струсонуло повітря, аж полум’я факелів на стінах захиталося

й замерехтіло. Грянула знову музика, гості

заходилися біля запашних тарелів, а батько молодої

ще якийсь час задумливо дивився поверх голів, наче

крізь сизувате від свіч і факелів повітря замку можна

видивитися було, а що ж там діятиметься за роками,

за століттями, в такому загадковому і непізнаному

усіма сущими майбутті.

39

ПРОРОЧІ БЛИСКАВИЦІ

НАД ОЛЕСЬКИМ ЗАМКОМ

На пологи дочці Івана Даниловича Теофілі зайшло

якраз під найбільшу зливу: з низьких чорних і набурмосених

хмар вода, видавалося, падала живцем, громи

розгулялися по всьому небу й блискавиці ковзалися

з якоюсь особливою останньою втіхою – небавом

громам і блискавицям спочивати аж до весни. Доки

бабка-повитуха, шкандибаючи, перебігла подвір’я

замку, то вимокла геть, наче щойно скупалася. Вона

на те незлобливо лиш буркнула, знімаючи поспіхом

верхню одіж, з якої лилося, бо ж діло таке невідкладне.

З-поміж гуркоту грому, мов десь перекачувалося

велетенське каміння, прорізувався крик породіллі,

щасливо-болісний і розпачливий крик.

Прислуга у передпокої, очікуючи появи на світ

внука господаря, стиха перешіптувалася:

– Зайняло ж породіллю не рано й не пізно: гіршого

часу, певно, не вигадати.

– Таких пологів у подібну жахливу пору не було,

мабуть, скільки замок стоїть…

– Не кажіть: відколи Марія, донька короля України

Юрія І виходила з замком, як з приданим, за мазовецького

князя, збігло вже більш як три століття. Хіба

ми відаємо, що діялося у цих мурах?

Сучасний вигляд

Олеського замку

4040

Батько Яна

Собеського – Якуб

Собеський

А злива не вщухала, від громів аж тріскало небо,

та вряди-годи спалахи блискавиць засвічували вікна

неймовірно сліпучо, аж до різі в очах. Найближча рідня,

аби не чути болісних криків, забилася вглиб покоїв,

тільки під дверима чатувала прислуга, готова будьякої

миті виконати веління повивальниць.

– От як цікаво світ створив Бог – якого б не був

знатного роду, а при народженні й смерті рівні усі…

– Ще б пак… Породілля – донька чигиринського

старости, львівського каштеляна і воєводи всіх земель

руських – а кричить, як проста куховарка.

– У Бога немає ліпших і гірших душ, то люди все

навигадували.

Теофіла лежала на масивному мармуровому столі,

звиваючись у корчах, пологи були важкі, дитя все

ніяк не могло з’явитися на світ білий, породілля скричалася,

аж голос став пропадати, зриваючись на безсилий

хрип.

– Терпи, дитино, терпи і тужся, – схилялася над

Теофілою повитуха, і заспокоювала її, і піт з чола витирала.

В неї самої, а вона клопоталася не біля однієї

породіллі, і не біля десятка, почав ляк холодними

полохливими мурашками пробігати по тілу. Вона не

знала якоїсь провини за собою, не боялася гніву господарів

у випадку біди – її просто проймав глибокий

жаль до цієї молодої жінки-страждальниці та ще підсвідомо

зароджувався і став потихеньку ворушитися

у грудях панічний та забобонний жах – не в кращий

час такі пологи. Хтозна, знамення неймовірної грози

на добро чи біду. – Терпи, дочко, – приговорювала,

– нічого не буває без терпіння на цій землі.

Сива і втомлена вже бабця-повитуха якось так

сказала останні слова, що можна було розуміти їх

по-різному: чи то мала на увазі взагалі цей світ, чи у

вужчому розумінні, – ту землю, де живуть, де радіють

і страждають, де сваряться, миряться і воюють, і

миряться знову, споконвічну їхню землю, їхній край.

Якщо сива бабця говорила саме про цю землю, то на

ній небом судилося бути терпимим і терплячим, які

б війни не спалахували тут і як би людей зла спокуса

одне на одного не цькувала. Донька другого в історії

українського короля Юрія І, який розбудовує

Олеський замок, поєднує долю з польським родом,

41

знаним і впливовим. Дід, Данило Галицький, приймає

королівську корону від Римського Папи, а внук

Юрій – від Вселенського православного патріарха і

візантійського імператора. Шляхтич Михайло Хмельницький

бере за дружину переяславську козачку, і

народжується в них син Богдан, який відродить українську

державність. У розбудову Олеського замку

на теперішній Львівщині чимало терпіння і клопотів

докладає впродовж десятиліть його господар Іван Данилович,

але немало труда тут його управителя Михайла

Хмельницького, батька майбутнього гетьмана.

І коли Іван Данилович стає чигиринським старостою,

то своїм заступником-підстаростою запрошує Михайла

Хмеля. Гідні поваги терплячість і наполегливість

проявляє Іван Данилович, коли родина Хмельницьких

зазнала біди. В тяжкім болю під Цецорою, де

проти турецької навали разом із польським військом

билися вісім тисяч чотириста козаків, батько й син

Хмельницькі потрапляють у полон. Богдана викупило

запорізьке козацтво, а про викуп Михайла до останнього

клопотався Іван Данилович, аби обміняти його

на свого полоненого-в’язня Абдурахмана.

…Жінки над породіллею врешті стали з жаху молитися,

їхні тихі слова глушив шум зливи, незмовкний

і нестихаючий, а блискавиці, спалахуючи, з їхніх благальних

облич робили обличчя надміру суворі, наче

різьблені з білого мармуру. Усе трапилося майже одночасно.

Теофіла видихнула, бо на крик не ставало

моці, видавалося, з останньої сили й таки розродилася,

немовля подолало злу та невчасну негоду і вимогливим

криком заявило про себе – тієї ж миті вдарив

грім, від якого затряслися віковічні мури, хитнулась

підлога і весь простір покою залило сліпуче, незнане

за своєю яскравістю сяйво.

Всі, хто був у покої, попадали на коліна в очікуванні,

та більше нічого не трапилося, грім стихав і відкочувався

в долину. Ще раз перехрестилися жінки,

як забачили, що віковічний, хтозна і з якого століття,

мармуровий стіл поколовся. А стара повитуха здивовано

перепитала:

– А чого дитина не плаче, тільки ротика розтуляє?

Перезирнулися всі у покої, не розуміючи, бо маля

верещало щомоці, аж бабця сама здогадалася:

Ян ІІІ Собеський,

один

із найславетніших

польських королів

4242

– Я оглухла? – і затулила вуха долонями та легенько

постукала ними, наче воду із вух виливала.

Постояла так та й пішла до порога. Тільки у дверях