– Присягаюся всіма богами, досить, шляхетний мудрецю! – заволав Петроній. – Бо ми потонемо в твоїх заслугах, доброчесності, мудрості й красномовстві. Досить! Хотіли ми знати, хто ти, і знаємо.

Але Вініцій радий був, бо подумав, що цей чоловік, як гончий пес, одного разу пущений на слід, не зупиниться, поки не знайде сховку.

– Добре, – сказав. – Чи потребуєш вказівок?

– Потребую зброї.

– Якої?

Грек простяг одну долоню, другою ж зробив жест рахування грошей.

– Такі нині часи, пане, – сказав, зітхнувши.

– Значить, будеш віслюком, – сказав Петроній, – який здобуває фортеці за допомогою мішків золота.

– Я лише бідний філософ, пане, – відказав з покірністю Хілон, – золото маєте ви.

Вініцій жбурнув йому гаманець, який грек піймав у повітрі, хоча дійсно не мав двох пальців на правій руці.

Потому підвів голову і сказав:

– Пане, знаю вже більше, ніж ти очікував. Не прийшов до тебе з порожніми руками. Знаю, що дівчину викрали не Плавтії, тому що говорив уже з їхніми слугами. Знаю, що її немає на Палатині, де всі зайняті хворою маленькою Августою, і, може, навіть здогадуюся, чому волієте шукати дівчину з моєю допомогою, а не з допомогою варти й солдатів імператора. Знаю, що допоміг їй утікати слуга, родом із того самого краю, що й вона. Не міг він знайти допомоги у рабів, бо раби, що тримаються всі разом, не допомогли б йому проти твоїх людей. Могли йому допомогти лише одновірці…

– Слухай, Вініцію, – перебив Петроній, – хіба я слово в слово не говорив тобі того самого?

– Це для мене честь, – сказав Хілон. – Дівчина, пане, – мовив, звертаючись знову до Вініція, – безсумнівно шанує те ж божество, що й найбільш доброчесна з римлянок, істинна матрона, Помпонія. Чув і те, що Помпонію було суджено домашнім судом за визнання якихось чужих божеств, не міг, одначе, від її слуг довідатись, яким є те божество і як називаються його прихильники. Якби міг про те знати, пішов би до них, зробився б найпобожнішим серед них і здобув би їхню довіру. Але ти, пане, хто, як я знаю, також перебував кільканадцять днів у домі шляхетного Авла, чи можеш повідомити мені щось про те?

– Не можу, – сказав Вініцій.

– Ви запитували мене довго про різні речі, шляхетні панове, і я відповідав на запитання, дозвольте, тепер я запитуватиму вас. Чи не бачив ти, шляхетний трибуне, ніяких статуеток, ніяких жертв, ніяких емблем, ніяких амулетів на Помпонії або на твоїй божественній Лігії? Чи не бачив, аби креслили одна одній якісь знаки, зрозумілі тільки їм?

– Знаки?.. Постривай!.. Так! Бачив раз, як Лігія накреслила на піску рибу.

– Рибу? А-а! О-о-о! Чи зробила те раз чи декілька?

– Один раз.

– І ти, пане, певен, що накреслила… рибу? О-о!..

– Саме так! – відповів зацікавлений Вініцій. – Чи здогадуєшся, що те означає?

– Чи здогадуюсь?! – заволав Хілон.

І, поклонившись на прощання, додав:

– Нехай Фортуна розсипле на вас порівну всякі дари, шановні панове.

– Скажи, щоб тобі дали плащ! – кинув йому вслід Петроній.

– Улісс дякує тобі за Терсіта, – відповів грек.

І, поклонившись удруге, вийшов.

– Що скажеш про цього шляхетного мудреця? – спитав Вініція Петроній.

– Скажу, що він одшукає Лігію! – вигукнув радісно Вініцій. – Але скажу також, що, коли б існувала держава пройдисвітів, він би міг бути в ній королем.

– Без сумніву. Мушу з цим стоїком завести ближче знайомство, але тим часом накажу обкурити після нього атрій.

А Хілон Хілонід, огорнувшись своїм новим плащем, підкидав на долоні під його полами отриманий від Вініція гаманець і милувався однаково його вагою, як і звуком. Ішов поволі й оглядався, чи з дому Петронія за ним не стежать, минув портик Лівії й, діставшись рогу Вірбійового схилу, звернув на Субуру.

«Треба піти до Спора, – мовив сам собі, – й випити трохи вина на честь Фортуни. Знайшов урешті, чого давно шукав. Молодий, запальний, щедрий, як копальні Кіпру, і за ту лігійську дурку готовий оддати половину майна. Так, такого, власне, шукав я вже давно. Треба, одначе, бути з ним обережним, бо його нахмурені брови не зичать нічого доброго. Ах! Вовченята правлять нині світом!.. Менше побоююся того Петронія. О, боги! Чому звідництво ліпше окупається нині, аніж доброчесність? Ага! Накреслила тобі рибу на піску? Якщо знаю, що те значить, нехай удавлюся кавалком козиного сиру! Але знатиму! Позаяк риби живуть у воді, а шукати у воді важче, ніж на суші, отже: заплатить мені за ту рибу окремо. Ще один такий гаманець, і зможу кинути жебрацькі торби й купити собі раба… Але що б ти сказав, Хілоне, коли б я порадив купити не раба, а рабиню?.. Знаю тебе! Знаю, що погодишся!.. Якби була красива, як, приміром, Евніка, сам би при ній помолодів, а заразом мав би з неї чесний і надійний прибуток. Продав тій бідолашній Евніці дві нитки з мого власного старого плаща… Дурненька, та коли б мені її Петроній подарував, то я б її взяв… Так, так, Хілоне, сину Хілона… Втратив ти батька й матір!.. Сирота, тож купи собі на втіху хоч рабиню. Мусить вона, щоправда, мешкати десь, отже, Вініцій винайме їй житло, в якому й ти притулишся; мусить одягтись, отже, Вініцій заплатить за її вбрання, і мусить їсти, значить, годуватиме її… Ох, яке тяжке життя! Де ті часи, в яких за один обол можна було дістати стільки бобів із солониною, скільки можна було в обидві долоні вмістити, або кавалок козиної кров'янки, такий довгий, як рука дванадцятилітнього отрока!.. Але ось цей злодій, Спор! У винарні скоріше за все про щось довідаєшся».

Так мовлячи, зайшов до винарні й замовив собі глек «темного», бачачи ж недовірливий погляд господаря, видобув золоту монету з гаманця і, поклавши її на столі, сказав:

– Споре, працював я сьогодні із Сенекою од світанку до полудня, й ось чим мій друг обдарував мене на прощання.

Круглі очі Спора зробилися при цьому ще круглішими, й вино відразу ж з'явилося перед Хілоном, той же, вмочивши в нім палець, накреслив рибу на столі й мовив:

– Знаєш, що це означає?

– Риба? Ну, риба і є риба!

– Дуркуєш, хоча доливаєш стільки води до вина, що могла б у ньому знайтись і риба. Це символ, який мовою філософів означає: усмішка Фортуни. Якби ти його відгадав, може, й ти зробився б заможним. Шануй філософію, кажу тобі, бо інакше поміняю винарню, на що мій особистий друг, Петроній, давно мене вже намовляє.

Протягом кількох наступних днів Хілон ніде не з'являвся. Вініцій, який, відтоді як довідався від Акти, що Лігія його кохала, у сто разів іще більше прагнув її відшукати, розпочав пошуки на свій страх і ризик, не бажаючи, а водночас і не маючи змоги звернутися по допомогу до імператора, зануреного в тривогу з приводу здоров'я маленької Августи.

Не допомогли жертви, принесені в храмах, молебні та обітниці, як і мистецтво лікарське й усілякі ворожбитські засоби, до яких удавалися врешті-решт. За тиждень дитя померло. Жалоба впала на двір і на Рим. Імператор, який при народженні дитини шаленів од радості, шаленів тепер од розпачу і, зачинившись у себе, протягом двох днів не приймав їжі й, незважаючи на те, що палац кишів юрмами сенаторів та августіанів, які поспішали висловити жаль та співчуття, не хотів нікого бачити. Сенат зібрався на надзвичайне засідання, на якому померле дитя оголошене було богинею; ухвалено спорудити їй храм і призначити особливого жерця. Складали також нові на честь померлої жертви, відливали їй статуї з дорогоцінних металів, а похорон був сама нечувана урочистість, на якій народ дивувався нестримним виявам жалоби, що до них удавався імператор, плакав з ним разом, простягав руки за подачками й понад усе розважався незвичним видовищем.

Петронія занепокоїла та смерть. Відомо вже було в усьому Римі, що Поппея приписує її дії чар. Повторювали те за нею й лікарі, що в такий спосіб могли виправдати безуспішність своїх зусиль, і жерці, жертви яких виявилися безсилими, і заклинателі, що дрижали за своє життя, і народ. Петроній радий був тепер, що Лігія втекла; позаяк і не зичив зла Авлу, а бажав добра й собі, й Вініцію, тому щойно було прибрано кипарис, поставлений на знак жалоби перед Палантином, поспішив на прийом, улаштований для сенаторів і августіанів, аби переконатися, наскільки Нерон прислухався до балачок про чари, та запобігти наслідкам, які могли б із того виникнути.