На иньший ґрунт — релїґійно-полїтичної іреденти переносить цїлий епізод пізнїйше офіціальне представленнє його, яке знаходимо в пізнїйшій дипльоматичній кореспонденціи. В. кн. Олександр, заохочуючи брата свого Володислава до участи в боротьбі против Москви в імя інтересів католицтва, загрожного мовляв руською іредентою, давав таке освітленнє й змові князїв 1481 р. 20). Але се очевидне перенесеннє пізнїйших мотивів, пізнїйшого кольориту на епізод 1481 р.; щоб прийняти таке осьвітленнє, на се, не бачимо нїякої підстави.

Отже в цїлій сїй, як бачимо — досить неясній справі 21), важні для нас два моменти. Одно — се незадоволеннє руських князїв з сучасного стану річей в вел. князївстві. Друге — їх надїї на поміч від Москви і нахил в сей бік. Не була се річ нова, і не була вона, певно, особистою річею тих трох князїв-свояків, провідників змови. Литовсько-руський антаґонїзм обіймав широкі круги. Характеристика московського аґента з часів пізнїйшої релїґійної іреденти: „наша Русь (литовська) велми ся съ Литвою не люблятъ” 22), констатує безперечно явище далеко старше й загальне. Се розуміли і в правительственних кругах польсько-литовських. Длуґош, оповідаючи, як Казимир гамував литовських панів, що поривали ся до війни з Москвою, роздражнені успіхами її та зривками з території вел. князївства, вкладає в його уста таку раду 23); нехай Литва не пориваєть ся до війни з сим князем, бо він сильний, зміг ся великими побідами й богацтвами, а вони не можуть покладати ся на Русинів вел. князївства. „Бо прецїнь знають сами, що вони (Русини) на них (Литвинів) ворогують з причини релїґійної ріжницї, і як дійде до війни з Москвою, вони постарають ся здобути Литвинам не побіду, а погибель” 24). Отже вже за Длуґошевих часів, то значить в 1470-х рр. (Длуґош умер 1480 р.) сей русько-литовський антаґонїзм і нахил руських елєментів до Москви був у двірських кругах фактом ясним і знаним.

Примітки

1) Wolff Senatorowie і dignitarze w. ks. Litewskiego c. 55 і далї, с. 71 і далї, c. 159 і далї.

2) Длуґош V c. 547.

3) Се може значити або Русинів з київських часів, або таки снеціально Киян — в сїм разї маємо тут мабуть таки дїйсно відгомін спеціальних нарікань з причини іменовання Гаштовта.

4) l. c.

5) Длуґош V c. 547, Лїтопись Биховця c. 61, 1 Псковська — Пол. Собр. IV с. 236. Wolff Senatorowie c. 19, 21-2.

6) Софійська — Полное собр. рус. лЂтописей VI с. 233; пор. Воскресенська VIII с. 214, Софійск Врем. II с. 223, Latopisiec Litwy i Kronika ruska Даниловича с. 263. Супрасльская рукоп. вид. Оболєнского с. 138.

7) Codex epist. saec. XV т. III ч. 296.

8) Вандалія Кранца — як низше, про змову згадують ще Script. rerum prussicarum III c. 687 і 743, Любецька хронїка — продовженнє Детмара (Grantoff Die lübeckischen Chroniken, II).

9) Narbutt Dzieje narodu Litewskiego VIII дод. X c. 44-5.

10) „И то єсть всЂмъ людемъ вЂдомо было народу христіанскому — и якимъ же обычаемъ дЂдъ твой Казимеръ сродича нашего князя Михайла Олелковича зраднымъ обычаємъ убилъ, и отчизну єго за собя взялъ, и у собя въ в. кн. Литовскомъ въ урядъ поставилъ”.

11) Лист був друкований зпочатку в старій колекції Древняя россійская вивліотика вид. 2, 1790 т. XV ч. 6, l c. 25, відти переклад у Даниловича Skarbiec ч. 2373, дуже дрантивий. Новійше виданнє в Сборнику истор. общества т. 71 c. 501.

12) Пригадую ще анальоґічний погляд молодшого о одно поколїннє від конспірації Ольбрахта Гаштовта: duo proavi eiusdem Slucki rutheni duces eadem de causa per divum Casimirum... iudicialiter sunt detruncati, quia conspiraverunt in nесет regis et mg. ducis predicti domini Casimiri ex condicto volentes soli occupare mg. ducatum (Acta Tomiciana VII c. 269). Гаштовт в своїх осудах і сьвідоцтвах одностороннїй дуже, але тут його погляди про пляни конспіраторів на вел. князївство сходяться з иньшими звістками.

13) Полное собр. лЂтоп. IV c. 237: выЂха изъ Новагорода князь Михайло кіевскій, а поЂха на Кіевъ, на свою вотчину; див. ще т. VI c. 191, Лїтопись Биховця c. 61. В однім київськім документї з 1470 р. (ще за житя Семена Олельковича, з місяця червня) Михайло титулуєть ся „князем київським” — Описаніе архива западно-русскихъ митрополитовъ І ч. 1.

14) „Якъ же предкове твои зраднымъ обычаємъ сродника нашего князя Михайла Олелковича на Кіе†зрадили, и отъ нашего подданства єсте отлучили ся”. Др. рос. вивлітеика с. 20 — Skarbiec ч. 2376 (дуже лихий переклад). Реєстри київських воєвод — Wolff Senatorowie c. 19, Boniecki Poczet rodów litewskich c. LXIII.

15) Ріжні здогади у Папе 1. с.

16) Цїкаво, що в супрасльськім помяннику Ходкевичів (Археограф. сборник т. VI) на першім місцї вписано „князя Михаила” — щось так як в помяннику Сагайдачного — Бородавку.

17) Krantz Wandalia кн. XIII гл. 21.

18) Може се відгомін обвинувачення конспіраторів в такій змові на житє Казимира на судї ?

19) Див. Сборникъ истор. общества т. 41, інструкція чоловікови княгинї Федьки до воєводи Стефана, з 16 цвітня 1480 р. — вел. князь згадує про посольство воєводи „къ моему брату по князю Михайлу Александровичю” в справі того шлюбу. Може в інтересах конспірації вважали за лїпше післати післанця в Москву не від самого кн. Михайла, а від його сестри.

20) „Яко часу щастноЂ памети отца вашоє милости, короля Казимера, на єго милость не для иного нижь для веры светой повстати умыслили, такъ и на вашу милость, сыновъ єго милости, пановъ нашихъ, милостивыхъ (натяк на ту змову на житє Казимира і його синів); о которыхъ же єго милость своєю мудростью и опатрностью то поразумЂлъ и нЂкоторыхъ зъ нихъ за то скаралъ, а иныє для того къ томужъ Москвитину збЂгли”, і тодї Московський вел. князь, покладаючи ся на релїґійний антаґонїзм в вел. князївстві, розпочав війну з в. кн. Литовським „посполъ зъ оными княжаты, которыи же отъ доброЂ памети отца вашего короля є. м. и тежъ отъ нашого пана. къ нему повтекали”. Акты Зап. Рос. I ч. 188.

21) Див. ще в прим.

22) Акты Зап. Рос. I ч. 156.

23) Упускаю початок сих слів, де Казимир дає литовським панам, яко новикам (tyrones) в воєннім дїлї, раду — не поривати ся до війни, не запевнивши собі помочи Поляків; се може бути мотивом не Казимировим, а Длуґошевим, взагалї польським мотивованнєм.

24) Длуґош V c. 698.

Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Конкуренція Литви з Москвою в руських землях, сфери впливів їх в серед. XV в., утрати литовської полїтики в 2-ій пол. XV в. Новгород, Твер і Рязань, верхівські князї — їх переходи до Москви, московські походи на Литву й угода 1494 р., нові переходи князїв, справа релїґійних переслідувань православних, перемирє 1503 р. і пляни Москви по смерти Олександра.

Таке іредентське становище Русинів супроти Литви й їх оглядуваннє на Москву було для в. князївства тодї дуже небезпечне. По столїтю більш або меньш спокійних відносин, вел. князївство Московське знову ставало міряти ся силами з вел. князївством Литовським, і тепер доперва показувало ся, як змінили ся протягом сього столїтя сили й шанси противників.

Перед тим сього не можна було так виразно спостерегти. За Витовта Литва тримала ся імпозантно, і вел. князь московський не тільки наслїдком родинних відносин, а і в почутю індівідуальної висшости над собою литовського володаря давав йому перше місце перед собою, приїздив до нього на поклін і перед смертю зробив Витовта опікуном своєї родини. Прилученнє Смоленської землї, довершене в 1404 р. не вважаючи на сильне противленнє місцевої людности і проби боротьби з боку остатнього претендента з смоленської династиї — Юрия Святославича, та ріжні иньші успіхи литовської полїтики в тім нейтральнім поясї, що ще дїлив вел. князївства Московське й Литовське, — могли піддавати гадку, що в. кн. Литовське ще не стратило своєї аґресивної сили на сходї й може успішно витримувати конкуренцію з Москвою на сїм полї. Землї Рязанська й Тверська при кінцї пановання Витовта стояли під виразним впливом Витовта: тутешнї князї обовязали ся Витовту служити і бути з ним „за одно” 1). В північній Сїверщинї, що була найбільше чутливим показчиком полїтичних виливів обох сусїдів, цїлий ряд „верхівських” князївств переходить тодї під литовську зверхність. Так Витовт в 1427 р. писав до вел. маґістра, що йому зложили васальну присягу князї Новосильські, Одоєвські, Воротинські; до них також треба додати кн. Білевських. В реєстрі Свитригайлових городів, списанім десь з р. 1432, вичислені такі городи вел. князївства Литовського в північній Чернигівщинї: Трубчевськ, Брянськ, Тула, Любутськ, Мещовськ, Серпейськ (обидва між Угрою й Окою, в теперішнїй Калузькій губернїї) 2).