З иньших трудностей реґенція вийшла також добре. Повстання загашено. Михайлушко, хоч заздалегідь ладив ся на великокняжий престіл 24) і справдї проголошений був вел. князем по смерти батька, не відважив ся тепер повстати рішучо й зложив присягу Казимиру. Поводив ся він, що правда, двозначно, а його намістники не піддавали ся Казимирови. Але реґенція позабирала тодї Михайлушкові землї силою, і сам він мусїв утїкти. Відносини до сусїднїх земель — нїмецьких рицарів і північних републїк Новгорода й Пскова уставлено приятельські. Супроти того правительство Казимира не потрібувало польської ласки й зовсїм рішучо ставило ся супроти Польщі і в пограничних справах і коли польське правительство вмішало ся в справу Дорогочинської землї.
Про пограничні спори ми довідуємо ся тільки припадком, з документів. В маю 1441 р. кор. Володислав пише в одній грамотї, що кн. Сангушко, сидячи в Кошерській волости на Волини, протягом довшого часу нападав на землї Польської корони, вкінцї захопив Ратно і при тім забив польського державця та иньших Поляків. За се король згаданою грамотою відберає йому Кошерську волость і надає її холмському старостї Дерславу з Ритвян. Чи Дерславу дїйсно вдало ся відібрати ту волость, не знаємо, але за те маємо з весни 1443 р, грамоту Казимира, де він надає тому Сангушкови Ратно й Ветли яко отчину його й поручає Ратнянам нїкого иньшого не слухати 25). З сього бачимо, що за спірну Ратенську волость, признану в остатнє Польщі Жиґимонтом в 1432 р., ішла формальна боротьба, і Казимир в нїй зовсїм рішучо поставив ся супроти Польщі.
Далеко голоснїйша й важнїйша була справа, Дорогичинської землї. Сю землю в 1391 р. дав був Ягайло Янушу кн. мазовецькому на вічність. Але се була батьківщина Витовта, і вернувши ся на Литву в 1392 р., Витовт відібрав її назад. Потім Жиґимонт, оженивши сина Михайлушка з унучкою сього Януша, Офкою, надав брату її Болеславу Дорогичинську землю, з тим щоб він узяв її по його смерти доперва; про таку його грамоту згадує Длуґош, але ми її не маємо 26). На сїй підставі Болеслав по смерти Жиґимонта забрав Дорогичинську землю собі. Литовське правительство зараз запротестувало. Справа загострила ся ще тим, що до Болеслава удав ся й Михайлушко і звідти заявив претенсії на Казимира за відібрані від нього землї, а сторону Болеслава узяло польське правительство.
Зложений в сїй справі зїзд польських і литовських панів в Парчові в осени 1441 р. не привів до нїчого, тільки подражнив обидві сторони, тим більше, що підчас сих переговорів польські пани виступали також і в оборонї інтересів Михайлушка, і також, розумієть ся, нїчого тим не осягнули. На сї часи кладе Длуґош вище згаданий плян обкроєння в. князївства; мовляв він виник під впливом того огірчення в Польщі на Литву. Пізнїйші переговори в дорогочинській справі не помогли також нїчого, і з кінцем 1443 р. литовське правительство почало ладити ся до війни. Спроваджено Татар і з ними попустошено мазовецькі землї, а при тім влетїло й Галичинї. Дорогичин взято в облогу. Болеслав також стягнув свої сили, а Володислав на сї вісти поручив польським панам, зібраним в Пьотркові на зїздї, вислати поміч Болеславу. Сенатори дїйсно вирядили шляхту Ленчицької, Куявської й Добринської земель против литовського війська, але не мали воєвничого запалу свого короля. Вони розуміли, що такий оружний конфлїкт знищив би унїю до решти, тому старали ся здержати короля в його запалї й запропонували Казимиру перемирє аж до повороту Володислава, що мав рішити справу. Перемирє прийнято дїйсно, а слїдом Болеслав згодив ся продати свої претензії на Дорогичинську землю за 6.000 кіп грошей, і на тім стала умова. Але в Литві завзятє було так велике, що навіть виленський епископ виступав против купна Дорогичинської землї, і Литвини роздражнені сею справою захопили сусїднїй мазовецький замок Венґров 27). Все таки справа дорогичинська була убита.
Сей дорогичинський епізод виразно показав, в якій мірі в. князївство Литовське еманціпувало ся з під всякого впливу Корони й перейшло супроти неї на самостійну ролю. Всякі слїди унїї зникали. Вел. князївство Литовське здобуло собі фактично вповні суверенне, незалежне становище.
Примітки
1) Див. вище c. 207 і 225. Потвердженнє р. 1439 — Cod. ер. saec.XV т. II 262 (воно потверджує властиво акт з 1434 р., але той був тільки відписом акту 1432 р.). Лєвіцкий (Przymierze c. 295) нарахував навіть пять потверджень акту 1432 р., але се за богато: в дїйсности їх було тільки чотири.
2) Cod. ер. saec. XV т. II ч. 261, пор. III ч. 44. Матеріал про зносини Жиґимонта з Альбрехтом зібраний в згаданій (прим. 31) статї пок. Лєвіцкого Przymierze, де подано й кілька невиданих документів в додатках. Питаннє, чи союз з Альбрехтом був довершений, чи тільки був в плянах, які не дійшли кінця через смерть Альбрехта, рішало ся Лєвіцким не однаково. Прохаска в своїй рецензії підтримав давнїйший погляд Лєвіцкого, що фактично союз істнував уже, і сю гадку приймають і новійші дослїдники сього часу.
3) Реляція бранденбурського комтура в додатках до розвідки Лєвіцкого Powstanie ч. 8, c. 319. Копистяньский в своїй недавнїй розвідцї пробує толкувати се так, що Михайлушко тільки в подробицях полїтики розминав ся з батьком, а в основі був з нею солїдарним (c. 97 і далї).
4) Нпр. LEKUrkb. IX ч. 133 (про Полочан і Витеблян).
5) Chronicon Polonorum c. 309. По контрасту, припускають, що в тій сумній піснї народ оплакував Жиґимонта, як свого приятеля, але се можна говорити хиба в формі здогаду. Старі „думи”, що оспівували подібні подїї, взагалї мали елєґічний характер (див. в т. VI гл. IV). Тим меньше можна на підставі сеї згадки робити виводи про прихильну для народа полїтику Жиґимонта, як то чинять декотрі.
6) Крім русько-литовської лїтописи такеж осьвітленнє дає сїй конспірації Длуґош (IV c. 619), взагалї дуже близький в своїм оповіданню і в характеристицї Жиґимонта з лїтописною традицією (хто на кого впливав тут, було б інтересно прослїдити), а певне значіннє має й оповіданнє Стрийковского (II c. 202-4) з огляду на його близкість до аристократичних кругів в. кн. Литовського.
7) Див. вище c. 205.
8) З т. зв. познанського кодексу бібл. Рачиньских, Пол. собр. лЂт. XVII с. 337 . Тамже проба аналїзи оповідання ширшої лїтописи.
9) Пізнїйший о два поколїння Ольбр. Гаштовт в своїм мемуарі (1525) представляє конспірацію 1440 р. навіть вповнї руським рухом, зверненим против литовських панів, і ставить її в одну лїнїю з конспірацією 1481 р. і рухом Глинського: Duces Czartoryscy... Rutheni magnum ducem Sigismundum, patruum olim Casimiri in Troki ex conjuratione simili interficere, contra quos conspiratos, tota terra tumultuante, vix ipsum Casimirum minorennem avus meus incolumem conservavit et contra eorum voluntatem potenter sublimavit, cum omnem genealogiam nostrorum dominorum tunc ipsi Ruthenorum duces voluerunt delere et soli ambiebant dominationem occupare (Acta Tomiciana VII c. 269). Але Гаштовт в сїм своїм мемуарі взагалї показує таку неперебирчівість в обвинуваченнях і комбінаціях, що треба бути досить обережним і не спішити ся брати його слова за відгомін якоїсь дїйсної традиції або загальнїйших поглядів.
10) До давнїйших сучасних звісток, що називають Івана, а не Олександра Чорторийського „убійником Жиґимонта” див. ще в новім томі LEKUrkb. XI ч. 159.
11) Pomniki c. 49.
12) Codex epist. saec. XV т. І ч. 113. Що ся Свитригайлова грамота була видана наслїдком переговорів з галицькими панами, вказують слова: commissariis regni totius Poloniae et Russiae. Подібно як в давнїйшій умові Свитригайла — ibid. ч. 91, так і тут, я думаю, король і commissarii regni приплетені для більшої поваги тільки, а властива вага в Russia — в галицьких панах.
13) Що така польська партія, яка противила ся антипольській полїтицї Жиґимонта, дїйсно була, се писав і пруський аґент на кілька місяцїв пред конспірацією (видане у Лєвіцького Przymierze, дод. 8): „між панами і в краю литовськім нема одностайности — частина прихильна до Польщі, частина по сторонї вел. князя”.
