Грамота ся, датована в Товмачі, була видана, правдоподібно, наслїдком переговорів з його давнїйшими союзниками — галицькими панами. У них передовсїм шукав попертя Свитригайло. Він обіцяв в нїй бути прихильним Польщі й нїчого не робити без ради короля й його сенаторів. З свого боку мусїли йому галицькі пани також пообіцяти поміч по давньому 12).
Але литовським панам кандидатура Свитригайла не могла особливо усьміхатись. Декотрі з них, як каже Длуґош, були за проголошеннєм вел. князем короля Володислава, себто за найтїснїйшим звязком з Польщею. Він називає поіменно сих прихильників Польщі з поміж найвизначнїйших литовських панів, так що сеї його звістки не можна відкидати, хоч можна мати сумніви, чи сей напрям був щирий, і тим більше — чи був сильний 13). Далї були прихильники у Жиґимонтового сина Михайлушка; як каже Длуґош — мав він сторонників між панами новійшої дати, вивисшеними Жиґимонтом, а також симпатиї на Жмуди. Але сї кандидатури мусїли уступити ся на другий плян перед иньшою, висуненою слїдом: кандидатурою молодшого Ягайловича — молодого королевича Казимира (він мав тільки 13 рік тодї).
На сїй точцї ріжні традиції розходять ся. Русько-литовська традиція представляє так, що Казимира спровадили з Польщі литовські пани против бажання польського правительства — мовляв навіть викрали його. Традиція польська, в особі Длуґоша, ставить дїло так, що Казимира вислало польське правительство з власної інїціативи 14). Одначе така інїціатива з становища польської унїї була б такою похибкою, що трудно її у тодїшнїх польських полїтиків по стількох досьвідах припустити. Правдоподібно, кандидатура Казимира була піднесена таки в литовських кругах, і литовським панам удало ся переконати польське правительство, що ся кандидатура, бувши компромісом між крайнїми льоялїстами і радикальними автономістами або руськими прихильниками Свитригайла, ще найлїпша для Польщі супроти всїх иньших можливих.
Взагалї польське правительство, не приготоване зовсїм до таких перемін на Литві і зайняте справою угорської корони, предложеної кор. Володиславу, литовським справам не дало відповідної уваги й взагалї не потрапило їх взяти в свої руки. Польська полїтика мала властиво дуже добрі обставини для переведення своїх плянів що до в. кн. Литовського: відповідно до акту 1432 р., що йно перед кількома місяцями потвердженого, король Володислав мав взяти в свої руки в. князївство, міг при тім перевести інкорпорацію Волини до Польщі й взагалї поставити в як найтїснїйшу залежність від неї в. князївство. І се супроти браку якогось пляну, одностайности й рішучости в зверхнїх кругах в. князївства, при істнованню кількох кандидатур і партий, ледво чи й стріло б дуже сильні перешкоди.
Длуґош каже, що згадані литовські льоялїсти кілька разів присилали до Володислава запрошення до Литви, але Володислав і його сенатори (котрих олїґархічним цїлям перспектива угорської корони була дуже наручна) за лїпше вважали пильнувати угорської справи, й Володислав на Литву не поїхав. Коли ж висунула ся кандидатура Казимира, в польських правительственних кругах рішено вислати його на Литву, але як каже Длуґош, не в ролї вел. князя, а в ролї тимчасового намістника, поки Володислав остаточно полагодить литовські справи. Одначе виряжаючи Казимира, Володислав у Длуґоша поручає Казимирови, аби без дозволу Володислава не зачинав нїяких війн, пильнував унїї й памятав добродїйства Корони польської та усе мав на оцї її добро й користь 15). Отже самі сї інструкції представляють справу так, що Казимира висилали не на тимчасового заступника, а на довші часи, хоч і ограничували його права.
Пізнїйше Длуґош згадує, що Володислав мав таки „спасенні заміри” що до Литви: забрати до Польщі Волинь і Берестейщину 16), лишити в руках Болєслава мазовецького Дорогичинську землю, захоплену ним по смерти Жиґимонта, далї — зіставити Михайлушку Жиґимонтовичу його землї (Троки, а може й Городно), і доперва так обкроєне вел. князївство дати Казимиру, „аби воно шукало собі розширення в займанщинах 17), і в такій зменшеній великости не відважало ся брикати проти Польщі”. Такі пляни можна прийняти й для того моменту, коли Казимира висилано на Литву. Тільки ж відложивши їх до пізнїйших роспоряджень Володислава, польське правительство тим самим стратило можливість переведення сих плянів. Що найдивнїйше, навіть не забрано до Польщі Волини, що вже стільки разів була так як у руках Поляків. На сей раз, здаєть ся, на перешкодї став Свитригайло з своїм союзом з галицькими панами, відновленим по смерти Жиґимонта. Як я вже казав, Свитригайло при тім мав ширші пляни, і в сї пляни мусїв вводити своїх галицьких союзників. Але на разї він сїв на Волини, і звідти сї союзники не хотїли його рухати.
Та найважнїйшою таки помилкою польських полїтиків було висланнє на Литву Казимира, перше нїж відповідно використано обставини в інтересах Польщі. Попереднї досьвіди аж надто добре поучували, що коли на чолї вел. князївства ставав хтось з Гедиминової династії, утримати його в границях самого тільки намісниковання, взагалї в границях польської програми — було не можливо. Висилаючи Казимира на Литву, перше нїж переведено ті „спасенні заміри” польської полїтики, польське правительство, мабуть не сьвідомо, але зовсїм певно закидало свої пляни що до Литви, приготовлювані цїлими десятолїтями, отже справдї жертвувало, хоч не сьвідомо, литовську полїтику угорським плянам.
Дїйсно, скоро тілько польські пани з Казимиром приїхали до Вильна, литовські пани заявили їм, що хочуть оголосити Казимира великим князем, і арґументовали се тим, що з сею справою не можна проволїкати з огляду на партию Михайлушка Жиґимонтовича.
Польські пани спротивляли ся тому. Тодї стани в. кн. Литовського проголосили Казимира вел. князем без їх згоди. Длуґош оповідає, що се було зроблено потайки, поки Поляки спали, але ся анекдотична подробиця не конче була потрібна в дїйсности. Заразом литовські правителї потрапили взяти Казимира в свій вплив, а польські пани „з малими дарунками” були відправлені назад; тих же кілька, що лишили ся далї при Казимирі, не мали нїякого впливу серед литовського окруження 18).
До Володислава Казимир і стани в. кн. Литовського вислали посольство, просячи, аби потвердив Казимира на вел. князївстві. Але Володислав його не потвердив, і пізнїйші посольства й прохання литовські не привели до нїчого. Польське правительство не признало Казимиру великокняжого титулу, називало його тільки dux Lithuanіае. Володислав збував справу, кажучи, що полагодить її по своїм поворотї до Польщі, а тим часом чинив такі роспорядження, наче в Литві нїякого в. князя не було — по просту іґнорував Казимира 19). Тільки та біда, що на Литві його не слухали.
Таким чином по стількох заходах і всяких хитромудрих ґарантіях — унїя фактично була розірвана.
Правда, могли Поляки сподївати ся, що як то кажуть, прийде коза до воза — Казимир і литовські пани будуть іще їх потрібувати. Дїйсно, обставини, в яких Казимир засїв на великокняжий стіл, не були веселі. Претензії Михайлушка Жиґимонтовича й Свитригайла, розлом між Русию й Литвою, і до того ще повстаннє на Жмуди й Смоленську, а на Підляшу мазовецька окупація. Але литовська реґенція, на чолї котрої стояв Ян Гаштовт, воєвода троцький, потім виленський, вміла справи повести й міцною рукою підтримати значіннє вел. князївства.
Свитригайлу полишено зайняту ним Волинь, і він задоволив ся тим, що до кінця житя титуловав себе великим князем. На реальне ж велике князївство претензій не заявляв і Казимира, яко в. князя, признавав своїм зверхником. Казимир в додатку до Волини дав йому ще Гомель і Туров 20).
Се признаннє Волини Свитригайлу було заразом уступкою руській партії. Другу зроблено також зараз по проголошенню Казимира — надано Київщину Олельку Володимировичу, сину Володимира київського. Се був оден з визначнїйших руських князїв зять московського в. князя 21), а при тім займав супроти Литви й унїї прихильне становище 22). По проголошенню Жиґимонта вел. князем він, разом з своїм братом Іваном, прилучив ся до нього й стояв по сторонї Жиґимонта до кінця, що не перешкодило йому одначе бути увязненим Жиґимонтом не задовго перед його убийством. Коли зявив ся Казимир в Литві, Олелько зараз же ставив ся до нього з поклоном. Отже сьому „уміркованому” князеви надано його отчину Київщину, мабуть зараз же по проголошенню Казимира вел. князем: уже з початком 1441 р. маємо від Олелька документи в новій ролї київського „государя-отчича”. Разом з Київщиною він дістав також заднїпрянські простори давньої Переяславщини, а можливо що й Браславщину 23). Таким чином переважна частина українських земель вел. князївства Литовського (з виїмком Сїверщини й Побужа) опинила ся в руках князїв — репрезентантів руського елємента. Сим литовські пани, що в своїх руках держали Казимира, до певної міри задоволяли руську аристократію в. князївства.
