38) LEKUrkb. VIII ч. 906, 936, 969, 970, 976, 983, 1006, Codex ер. saec. XV т. III дод. 24, 27, 29, 32.
39) Про саму битву — Давн. руськ.-лит. лїтоп. c. 52-3, псковські в Пол. собр. лЂт, IV c. 209-210 i V c. 28, Длуґош IV c. 562-5, LEKUrkb. VIII ч. 985, 986 і 994.
Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Війна 1435, Свитригайло на Українї, утрата Білоруси, переговори Свитригайла з Польщею в 1436 р., полїтика галицької шляхти, союз з нею Свитригайла, заходи Жиґимонта коло Київщини й Волини, польське правительство вирікаєть ся Свитригайла, упадок Свитригайла.
Жиґимонт по сїй побідї почув себе вповнї паном ситуації. Справу з Свитригайлом уважав він покінченою. Настав час звернути фронт в другий бік — против польських інкорпораційних апетитів, против яких він заздалегідь, ще від самих початків свого пановання пильнував зміцнити свою позицію. Потрібні були союзники против Польщі, і тому Жиґимонт не схотїв іти з Поляками на Ливонїю по вилькомирській побідї. Як Витовт під Ґрінвальдом, так і Жиґимонт, що взагалї силував ся йти слїдами свого славного брата, хотїв собі зберігти в рицарях союзника для обрахунку з Поляками, що тепер виходив на чергу.
Замість походу на Нїмцїв, вислав він сина з військом заберати руські землї Свитригайла. Але тут так гладко не пішло. Тільки Смоленськ, приготований недавнею конспірацію, піддав ся Жиґимонтови, натомість Полочане й Витебляне не віддали ся й побідно витримали облогу литовських військ. Сам Свитригайло також не думав капітулювати й стягав недобитків своїх прихильників, та татарську поміч. Відсидївши ся в Витебську від литовського війська, він з кінцем року подав ся на полудень, як казали Нїмцям — аби стягнути Татар та за їх помічю вернути собі Смоленськ і оборонити иньші руські землї 1).
Під весну, дїйсно, бачимо Свитригайла в Київі. На Українї справдї треба було його присутности. Там рознесла ся була чутка, що Свитригайла нема вже на сьвітї, й як він сам каже, се було причиною, що намістник сїверський був піддав ся — кому, не знаємо, Жиґимонту чи Москві. Але коли Свитригайло зявив ся тут, сїверські городи вернули ся до нього. З татарською помічю рушив він на Поділє й вернув собі Браславщину. Волинь — земля Луцька й Кремінеччина також вернули ся до нього. 1 цьвітня він писав до вел. маґістра, що вернув собі вже всї руські землї, з виїмком Смоленська, до котрого думав тепер забрати ся. Він планував похід і на Литву з Татарами, та просив вел. маґістра ударити разом на Польщу. Але рицарі — й пруські, й навіть ливонські, уложивши під натиском обставин угоду з Польщею (31/XII 1435) і пообіцявши в нїй розірвати з Свитригайлом, не відважали ся вже нарушити сеї умови й мовчаннєм збували Свитригайлові листи 2).
Лїто принесло новий, ще тяжший удар, нїж ся утрата нїмецьких союзників: Полочане й Витебляне піддали ся Жиґимонту, „не чуя собЂ помочи ни отколе” 3). Вся Біла Русь отже була страчена. Се було особливо тяжко: і з становища литовської державної традиції і для Свитригайлових рахунків. На українські землї, хоч як вони були великі, в Литві все дивили ся як на провінції анектовані, властивою ж державою були землї литовські й білоруські. Тепер і ті й сї були для Свитригайла страчені. Тому то русько-литовський лїтописець, записавши підданнє Полоцька й Витебська, додає: „и нача князь великий Жедимонтъ княжити на великом княжении на Литовськомь и на Рускомь” — з Свитригайлом лїтописець від сього часу не рахуєть ся. Та й сильнїйшої опори українські землї не могли Свитригайлови дати: ми знаємо, що він операв ся на князївсько-панську верству, тим часом на Поднїпровю, так само і в Браславщинї ся верства була дуже слабка, а Волинь займала тепер досить непевне становище супроти Свитригайла.
По кількох лїтах боротьби Свитригайлу приходило ся думати про покору. Але старий дипльомат все ще шукав якоїсь штуки. Союз Польщі з Жиґимонтом знищив його — сей союз задумав він доконче розлучити. Притягнути до себе Жиґимонта не було надїї; значить приходило ся пошукати ласки у Поляків, хоч би цїною крайнїх уступок.
Поляки, як ми знаємо, захоочували Свитригайла до компромісу на початку 1434 р. Потім чуємо про якусь пропозицію переговорів від них на початку 1436 р. Та тут — з весною 1436 р. починають нас полишати джерела, перед тим розмірно богаті, так що ми тільки в деякій части можемо слїдити за полїтикою Свитригайла. При кінцї падолиста він писав вел. маґістру, що недавно уложив перемирє з Поляками, як той йому радив, — до дня св. Миколая (9 мая!). По тім, як оповідає Длуґош, він цїлу весну й лїто бомбардував своїми посольствами кор. Володислава, стараючи ся прихилити його до повного помирення й союзу. Але Жиґимонт дуже жалкував і нарікав на сї зносини Поляків з Свитригайлом та уложене з ним перемирє й рішучо противив ся всяким компромісам з ним. Тому польське правительство дуже здержливо приймало всї сї залицяння Свитригайла. Тодї Свитригайло сам 13 серпня зявив ся в Кракові, з великими дарунками королеви й його сенаторам. Але дарунки не помогли, й Свитригайлу пообіцяли тільки, що на зїздї польських станів в Сєрадзи, в жовтнї, візмуть його справу під розвагу 4).
Відповідь ся обіцювала так мало, що Свитригайло махнув рукою на польське правительство й звернув ся до панів з українських земель Польської корони і з ними уложив сепаратну умову.
Щоб порозуміти сей факт, що так противить ся сучасній ідеї держави, мусимо сказати де що про становище сього українсько-польського панства. Галичина, хоч прилучена до Польщі ще 1387 р., аж до 1434 р. не була зрівняна з иньшими польськими провінціями. Її устрій і адмінїстрація відріжняли ся від иньших польських провінций, маючи деякі останки з руських часів, а що найважнїйше — її шляхта була обтяжена спеціальними податками й обовязками, яких не знала шляхта иньших польських земель 5). Се звязувало місцеву шляхту, без ріжницї її національности — польську й українську, певними спільними інтересами й велїло їй, так само без ріжницї, добивати ся повного зрівняння з иньшими польськими провінціями. З нею солїдарно тримала ся також і шляхта Белзької землї, хоч та належала до мазовецьких князїв, а з окупацією Поділя 1430 р. прибув союзник також і в шляхтї подільській. Не давно видана конфедерація руської шляхти 1436 р. кидає сьвітло на сей шляхотський союз всїх українських земель Польської корони: в нїм беруть участь маґнати й шляхта земель Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяніцької, Холмської, Белзької й Подільської, грозячи знищеннєм майна кождому шляхтичови або урядникови, котрий би не піддав ся постановам сеї конфедерації, а в иньшій, пізнїйшій грамотї (1438 р.) заповідає навіть боротьбу королеви, як би він мав спротивити ся її постановам 6).
Вихідним мотивом для сеї орґанїзації була справа зрівняння шляхти руських земель з польською. Таке зрівняннє заповідав уже Єдлинський привилей Ягайла з 1430 р.: він задержав до смерти Ягайла тільки вівсяну данину в землях „руських” (галицьких) і подільських, а зрештою зрівнював сї землї з иньшими польськими, і се було повторене потім краківським привилеєм 1433 р. На практицї одначе се зрівняннє не було мабуть вповнї переведене, бо коли по смерти Ягайла його син Володислав оголосив повне зрівняннє Руси й Поділя з иньшими провінціями, се, як оповідає Длуґош, викликало сильне незадоволеннє в польських кругах, хоч з формального боку се був тільки наслїдок, що сам собою випливав з Ягайлових грамот. У всякім разї в р. 1434, з запанованнєм Володислава, проголошено було повне зрівняннє Галицької Руси й Поділя з иньшими провінціями; тут переводить ся тепер польська адмінїстраційна й судова схема — се було закінченнєм інкорпорації сих земель Польщі 7).
Переведеннє в житє сього зрівняння, зреформованнє українських земель в дусї польської шляхетської свободи, оборона здобутих прав, поставлена метою конфедерації 1436 р. — були тільки одною стороною в змаганнях шляхотського союза. Другою був, щоб так сказати — шляхотський імперіалїзм. Галицька Русь була першою стацією в походї польської шляхти на українські землї; тут утворили ся перші кадри нової польської маґнатерії, й сї успіхи тільки розпалили її охоту до дальших здобутків. Поділє було здобуте галицькими панами, против наказу, хоч і не против волї польського правительства. Се удало ся, й завистне око галицьких панів звертаєть ся до иньшої сусїдньої землї, на котру заявило претензії польське правительство, але не відважило ся зреалїзувати — до Волини.
