На Поділю Федько кн. несвизький з Татарами вів далї пограничну війну з Поляками, без значнїйших результатів; голоснїйшим епізодом було, що він захопив в неволю несподїваним нападом самого камінецького старосту Фридриха (Теодорика) Бучацкого. Але сили Федька були ослаблені: страчена була для нього поміч з Волощини, бо оден з молдавських господаричів Іля, вигнавши свого брата, зложив лїтом 1433 р. присягу на вірність Польщі. Татари також були досить непевними союзниками: Длуґош оповідає, що пообіцявши Свитригайлови поміч, вони натомість попустошили землю Київську та Чернигівську й від Днїпра вернули ся назад 27).
Кінець 1433 р. принїс з собою згоду Польщі з Прусією, уложену на 12 лїт. Вона мала обіймати також Литву й Свитригайла, але так само як і попереднє перемирє, не була в дїйсности переведена в литовських відносинах. Ливонські рицарі її не приняли й зістали ся союзниками Свитригайла, а й в. маґістр пруський, згодившись на неї під натиском обставин, не залишав обіцянок своєї помочи Свитригайлу: до такої помочи заохочував маґістра по давньому цїсар 28). Отже в дїйсности згода та нїчого не змінила, бо реальної помочи пруські рицарі Свитригайлови й перед тим не давали. Ріжниця була тільки та, що Польща, полагодивши відносини з Прусією, могла звернути свої сили на Свитригайла; але й на се не заносило ся.
На початку 1434 р. прибув на Литву Ягайло; Длуґош каже, що просив його приїхати Жиґимонт, бо сподївав ся, що така гостина Ягайла піднесе його значіннє в очах людности 29). Він ще раз, власною особою, потвердив Жиґимонта на вел. князївстві, а той за те ще раз (в лютім 1434 р.) мусїв відновити акт унїї 1432 р., відновлений уже раз на початку 1433 р. 30). Заразом — очевидно за згодою Жиґимонта, Ягайло вислав до Свитригайла запросини на зїзд, аби уложити з ним згоду від Польщі й Жиґимонта. З запросин сих нїчого не вийшло, бо Свитригайло збув їх відповідю, що без згоди союзників не може до таких переговорів приступити. Але вони характеристичні, бо показують, що й польсько-литовським кругам ся безконечна війна з Свитригайлом встигла наскучити 31).
Слїдом умер старий Ягайло, перестудивши ся в Медицї, в лїсї, де засидїв ся слухаючи соловейка. Безкоролївє зайняло всї уваги в Польщі, відвернувши їх зовсїм від Свитригайла.
Се було дуже на руку Свитригайлу, але сеї ситуації використати йому не вдало ся Похід на Литву, розпочатий ним з кінцем лїта 1434 р., спільно з ливонськими рицарями, зійшов нї на що Русько-литовський лїтописець каже, що перешкодили йому великі дощі, але ще скорше — спинили Свитригайла вісти про ваганнє серед самих його прихильників та змусили його залишити на разї кампанїю в Литві 32).
Коли в польських кругах ми могли помітити з початком сього року прояви знудження з сеї безконечної війни, то тепер приходить ся сконстатувати утомленнє від сих безплодних напружень і серед Свитригайлових прихильників — руських княжат і панів. В ріжних місцях української й білоруської території прокидала ся охота покінчити з сею війною й кинути Свитригайла.
Уже на початку вересня 1434 р., підчас Свитригайлового походу, доносив ливонський аґент, що йому казали на дворі Жиґимонта: Олександр Ніс піддав Жиґимонтови Луцьк, вислав до нього підданську грамоту через якогось монаха, і Жиґимонт виправив туди Гаштовта, щоб Луцьку землю на себе відібрати. Так само мав звернути ся до Жиґимонта й Київ, і Жиґимонт вислав туди кн. Олелька Володимирича, київського княжича, аби Київ перейняти на себе. Але в Київі Свитригайло упередив його: день скорше прибув туди його прихильник Івашко Монивидович і задержав Київ 33). На дворі Жиґимонта сподївали ся, що Івашко не утримаєть ся супроти того неприхильного Свитригайлови настрою в Київі — так та неохота до Свитригайла мала бути сильна. Але в дїйсности Київ зістав ся при Свитригайлї; Жиґимонтові прихильники, видко, помилялися що до сили того київського руху. За те Луцьк на якийсь час зістав ся при Жиґимонтї.
Сей же перехід Носа, очевидно, відізвав ся ще на иньшім визначнім прихильнику Свитригайла — Федьку кн. несвизькім, що ще весною 1434 р. щасливо вів дрібну війну з Поляками на Поділю. Окрім східнього Поділя він тримав Кремінецький повіт на Волини, і от більше меньше разом з переходом Носа з Луцьком до Жиґимонта, Федько піддає Кремінець Полякам. Довідавши ся про се, Свитригайло казав його взяти, й Федькови, як він каже в своїй грамотї, грозила смерть разом з його родиною. Але його визволили з неволї сусїднї польські старости — староста руський Вінц. Шамотульський і камінецький Мих. Бучацкий. Увільнений Федько 14/IX. 1434 записав королеви й коронї Польській свої держави — Поділє й Кремінеччину, з тою умовою, що сї землї зістануть ся й далї в його державі. Запись Поділя не мала реального значіння, бо його завчасу зайняли відпоручники Свитригайла, — аж в 1435 р., як оповідає Длуґош, захопив Браслав для Поляків їх союзник воєвода волоський. Кремінеччину ж Поляки опанували зараз по зрадї Федька 34).
Всї сї польсько-литовські здобутки не були трівкі. Весною 1436 р. Свитригайло писав уже, що Луцьк, Кремінець і майже вся Подільська земля знову в його власти, і він посадив на місце Федька Івашка Монивидовича 35). Факти сї головно цїкаві як симптоми.
Кілька місяцїв пізнїйше викрила ся зрада в Смоленську. Провідником конспірації мав бути митр. Герасим, що завдячав своє становище Свитригайлу. Він приготовив був уже передачу Смоленська Жиґимонтови, але в остатнїй хвилї намісник смоленський викрив зраду. Герасима увязнено, а кілька місяцїв пізнїйше спалено на стосї за наказом Свитригайла 36).
Ся хиткість прихильників, сї конспірації й зради показували Свитригайлови виразно, що довше протягати боротьбу не можна 37). Треба було або повалити противника одним ударом, або самому йти на капітуляцію. Свитригайло порозумів се й напружив усї свої сили до остатньої боротьби. З своїм вірним союзником, ливонським маґістром він уложив спільний похід на Литву на липень 1435 р. Стягнув кого міг з своїх земель і поміч від Татар. Цїсаря й вел. маґістра просив ударити на Польщу, аби звідти не було Жиґимонтови помочи.
Але цїсар, хоч обіцяв, та здурений Поляками дав протягнути час в переговорах. Без нього й в. маґістр пруський, хоч як хотїв, не відважив ся розірвати угоду та напасти на Польщу, і тільки своєю оружною манїфестацію на границї змусив Поляків здержати ся від висилки більших помочей на Литву. Але все таки Жиґимонту була післана з Польщі значна поміч (оден сучасний польський кореспондент рахує її на 12.000), і Жиґимонт з нею виступив против Свитригайла, що злучивши ся з ливонським військом коло Браслава литовського, впав в землї завилейські 38).
Не далеко Вилькомира, коло р. Сьвятої зійшли ся ворожі війська, в позиції дуже невигідній для Свитригайла. Свитригайло постановив перенести табор назад під Вилькомир, але підчас переходу польсько-литовське військо Жиґимонта ударило на нього і в короткій битві, 1 вересня 1435 р. страшно знищило його. Майже цїле ливонське військо пропало; з Свитригайлових русько-литовських полків лїтописець числить самих князїв взятих у неволю 42, і богато побитих.
Свитригайло ледво втїк у свій Полоцьк 39). Се був рішучий удар Свитригайлу, рішучий тріумф його ворогів. По всїй Польщі дзвонили в дзвони, сьпівали Те Deum! Навіть нинїшнї польські історики попадають в ту ж тріумфальну ноту, оповідаючи про сю побіду. Русь розбито, справу унїї уратовано — вона могла тепер дозрівати дальше, щоб дозрівши — тягаром своїх здобутків задавити саму Польщу.
Примітки
1) Длуґош IV c. 480 і далї, Scr. rer. pruss. III c. 498, Cod. ер. saec. XV т. II ч. 206, Archiwum Sanguszków I ч. 32, Skarbiec ч. 1627.
2) Додатково, осібною грамотою, Жиґимонт признав права Польщі на Городно (грамота у Длуґоша IV c. 486). Не бачу підстави для здогаду, що таких грамот про поодинокі спірні території було ще більше.
3) Seu duci magno, per utramque partem pro tempore eligendo.
4) Тексти грамоти Жиґимонта і Михайла у Длуґоша 1. c., в Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 217, в Codex ер. saec. XV I ч. 81. З ориґіналу видані на ново у Барвінського, док. 1 і 2. Грамота Ягайла — Rzyszczewski Codex dupl. Pol. I ч. 175.
