Казимиру в подїї 1340-1 рр. могли дати науку на будуще в ріжних напрямах. Забравши ся потім до окупації Галичини, він, як уже знаємо, постарав ся зневтралїзувати Татар і тим вибив головну, або й одиноку зброю бояр-опозиціонистів. Далї, міг він використати брак солїдарности серед бояр, підтримувати напрями противні тій партиї, що вела полїтику національну, а саму сю партию ослаблювати всякими способами, острійшими й лагіднїйшими. Я навів уже згадку про боярську маєтність сконфісковану Казимиром, за те що її власники, бояре Бутвичі брали участь в походах по сторонї Любарта. Так поступали з відважнїйшими; боязливійші присїли й самі. Се все могло б нам зовсїм добре пояснити, чому по р. 1349 ми вже не чуємо в Галичинї нїякого серіознїйшого опору Польщі.
Внутрішня полїтика Казимира в Галичинї все ще нам звісна досить мало — властиво, знаємо тільки деякі сторони її. Вона робить те вражіннє, що Казимир старав ся жити можливо в згодї з руськими елєментами Галичини, не дражнити, не зражати їх безпотрібно. Але при тім вів безоглядно полїтику: „Галичина для Польщі”, Не вяжучи ся своїми обовязаннями до Угорщини, а може — власне супроти угорських претензій на Галичину, старав ся він як міцнїйше звязати її з Польщею, ввести в її нутро елєменти прихильні Польщі — польські й нїмецькі і зробити з сеї української землї провінцію польську. Його торговельна полїтика — замкненнє доріг на Україну для чужоземельних купцїв, протекція краківським купцям, що мали користувати ся фактичним монополєм торговлї на Руси характеристична взагалї для його руської полїтики, а його вискази, якими відповідав він на прошеннє шлезьких купцїв, аби їм відчинено дорогу на Русь, дуже виразисто малюють перед ним його credo: „я здобув Русь своїми власними людьми і дорога (на Русь) має служити тільки моїм людям”, „нїкому не хочу прияти, тільки своїм людям, бо вони помагали менї на Татар і иньших ворогів” 5). Здержливість Казимира в церковних справах може служити показчиком його відносин до Руського елєменту взагалї. Але його нечисленні надання чи потвердження місцевим боярам (очевидно — добре записаним в книзї живота) тонуть серед надань тутешнїх маєтностей ріжним своїм прислужникам — з ріжних народностей, але natione Polonis, i сї щедрі надання, як також і осадчі привилеї нїмецького права, показують добре, як пильно він громадив на Руси сили против Руси.
Нїмецька кольонїзація і нїмецьке право, що почали защіплювати ся вже за Романовичів і ще сильнїйше ширили ся за Юрия-Болеслава, творили на Руси завязки, що вже при перших початках Казимирової акції на Руси могли йому спочувати, як віщуну ще тїснїйших звязків Руси з Нїмеччиною і нїмецько-католицькою культурою. Казимир потім неустанно старав ся про зміцненнє й помноженнє сих нїмецько-польських острівцїв, і безперечно, що сї громади нїмецького права, побіч польських залог, поруч польської шляхти, що посунула на Русь „по хліб насущний”, відограли дуже важну ролю в справі задержання Галичини при Польщі. Згадана вище грамота Людовика до галицьких (львівських?) міщан, де він похваляє їх випробовану вірність 6) — можуть ілюструвати се становище громад нїмецького права в польсько-литовській боротьбі.
Сї всї причини зложили ся на те, що Галичина властиво вже від Казимирового похода 1349 р. була страчена для Любарта. Умова 1352 р. була виразною познакою сього. Походи Любарта і посиланих ним Татар не могли помогти йому. Навпаки, руїна, котру сї походи з собою несли, могла ще більше відвернути людність від Любарта. Бо хоч ті походи звертали ся против громад, які тримали ся Казимира, чи з огляду на поставлену в них польську залогу, чи наслїдком переваги міщан чужоземцїв, — але при тім терпіла від тих походів, очевидно, й усяка иньша людність, і се могло тільки знеохочувати її до Любарта. Кінець кінцем Галичина зіставала ся зовсїм індіферентною супроти нього.
При оцїнцї результатів сеї польсько-литовської боротьби не треба спускати з очей і ріжницї між становищем та силами обох сторін. Казимир оперував силами цїлої Польської держави, держави будь що будь великої, хоч і ослабленої попереднїми замішаннями. Окрім того мав він яку не яку поміч Угорщини, і моральну, а також і матеріальну підпору від папи. Окупація Галичини мала для Польщі й Казимира значіннє винагороди по всїх пониженнях, компромісах, виреченнях з споконвічних земель на користь Прусії або Чехії — і він з цїлим запалом добивав ся отсього реванша. Литва ж як раз стояла в стадії великої екстензивности: на північ, на схід, на полудень лежали словянські землї, що легко, без страти сил, без бою прилучали ся до в. кн. Литовського. Супроти того литовська династия могла вважати просто нерозважним завзятєм силкувати ся, висилювати ся на те, аби видерти від Польщі Галичину або Волинь. Тим більше, що супроти неустанної боротьби з нїмецькими рицарями на півночи литовські князї й не могли відтягати своїх сил відти, щоб звернути їх в иньших напрямах. Боротьбу за Волинь вів головно сам Любарт, для котрого се було питаннєм житєвим, бо иньших земель він не мав. Але він роспоряджав тільки силами Волини, то значить — міг стільки бороти ся против Казимира й Людовика, скільки сього хотїли й могли його Волиняне. Сї ж коли підтримували його в оборонї Волини, боротьби за Галичину не могли так дуже брати до серця. Поміч литовських князїв, окрім Кейстута, заінтересованого в сїй боротьбі з огляду на свою Берестейсько-дорогичинську волость, була зовсїм незначна. А поза. тим одиноким союзником Любарта були Татари, але й вони скоро відстали від участи: окрім заходів Казимира, вплинула на се й окупаційна полїтика в. кн. Литовського в иньших українських землях, що стояли під татарською зверхністю. Став ся розрив з Ордою, і Любарт зістав ся майже без союзників.
Тою нерівністю сил поясняєть ся результат боротьби за галицько-волинську спадщину: галицька „півотчина” Романовичів була страчена, і то разом з західнїми волинськими волостями (землї Холмська і Белзька).
Примітки
1) В грамотї 1352 р. про облогу Белза замок займають Lithuanii cum Ruthenis nostris infidelibus (невірних свому „законному”, угорському королеви). Див прим. 10.
2) Hereditas dicta Tulgariter Sulimov ob infidelitatem Vaskonis et Iaczkonis dictorum Butwicz, olim heredum eiusdem hereditatis, ad nos iure devoluta fuisset et nostro dominio confiscata ex eo maxime, quod iidem ad Lituanos, nostros mortales inimicos, fugientes, terris nostris plura mala crudeliter cum eisdem Lituanis multis temporibus intulerunt. Маєтність сю надав Казимир в 1360 р. Поляку-шляхтичу з Велюнської землї (Kodeks Małopolski III ч. 739). Грамота видана 1360 р., але сконфіскована маєтність aliquamdiu належала до короля, отже утеча Бутвичів мусїла стати ся десь може ще перед перемирєм 1352 р.
3) Див. т. II 2 с 414-5.
4) Gróski Połączenie Galicyi c. 26, пор. Терлецький Полїтичні подїї c. 17.
5) Breslaner Urkundenbuch, І c. 170 і 172 (цитати в VI т. сеї Історії c. 31, де мова про торговельну полїтику Казимира).
6) Sicuti semper fideles reperti fuistis, in eadem fide persistatis — Codex epist. Vitoldi c. 959.
Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.:Загальний погляд, лїтература. Сїверщина — окупація Брянська, литовські князївства в Сїверщинї, верхівські землї, конкуренція Москви й Рязани, нахил сїверських Гедиминовичів до Москви й московські здобутки кінця XIV в., полїтика Литви.
Підчас боротьби за галицько-волинські землї розвивав ся далї процес окупації українських земель князями з литовської династиї. Сороклїтнїй період боротьби за Волинь і Галичину був як раз часом особливого розширення в. кн. Литовського. Рідко коли в европейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіальний зріст. І розпростореннє се робило ся тепер головно в напрямі українських земель, на полудень і полудневий схід. Сей напрям був подиктований принціпом найменьшого спротивлення або найменьшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросийських, треба було більших сил і більше енерґії.
