І одно і друге, скажемо на се. Русь не була такою пасивною, як виглядало б з буквального змісту джерел, але, здаєть ся, її участь не була й так енерґічна, як могли б надїяти ся ми, міряючи ex post значіннє сеї війни її результатами, з котрих деякі вповнї показали себе тільки десятки або й сотки лїт пізнїйше.
Не підлягає сумнїву передо всїм, що литовські князї в боротьбі за галицько-волинські землї роспоряджали головно, майже виключно руськими, і то перед усїм таки місцевими силами. З литовської сторони сю боротьбу вели майже виключно місцеві князї: Любарт, Юрий Наримунтович і Кейстут — як володар Берестейсько-дорогичинської землї. Постороннї князї як Ольгерд, Явнута й ин. виступають рідко, й реальна участь їх у війнї зовсїм незначна. Отже Lithuani — се тільки полїтична, властиво — дінастична фірма, в дїйсности ж боротьбу ведуть Русини під проводом своїх нових князїв з литовської династиї. Польсько-литовська боротьба за руські землї властиво була українсько-польською боротьбою, боротьбою українських земель, що під проводом литовських князїв хотїли оборонити ся від польського завойовання. Тому й накликаючи пап до помочи, Казимир все говорить про боротьбу з Литвою й Русию, з „невірними й схизматиками” (невірні означають тут Литву й Татар, схизматики — Русь).
Та і в самих тих скупих оповіданнях про війни від часу до часу стрічають ся звістки, що кидають промінчик сьвітла на дїйсні відносини. Так серед угорських оповідань про походи Людовика „на Литву”, як звуть ся сї походи в угорських урядових грамотах, деякі не видержують сеї термінольоґії й говорять про „невірних Русинів”, що воювали вкупі з Литвою 1). В описи подорожі Людовика з під Белза на Угорщину проскакує кілька інтересних подробиць: при поворотї довідуєть ся король, що за ним женуть „сїм тисяч Татар і дві тисячі Русинів”; на другу ніч король ледво не згинув в хатї, підпаленій якимсь „Русином”. В одній грамотї Казимира згадані галицькі бояре Васько і Яцко Бутвичі, властителї Сулимова, в Львівській землї (в теп. Жовківськім), що втїкши до „Литви”, разом з нею (десь мабуть в 1350-х рр.) нападали на Галичину, і за се та маєтність у них була сконфіскована 2). В оповіданню Яна про війну за Дорогичин 1382-3 р., де противниками Поляків виступають тільки Litwani, нагло читаємо подробицю, що підчас облоги Дорогичина сими Литвинами „якісь Русини, бувши в замку, підпалили замок і перескочивши через мури замкові, утїкли до литовського війська”, рішивши тим війну, і т. и.
Не піддягає сумнїву, що в боротьбі литовських князїв з Польщею українська людність Волини стояла по сторонї сих князїв против Польщі. Тільки тим можна пояснити собі незвичайну витрівалість волинських князїв литовської династиї в боротьбі з Казимиром, їх силу в оборонї своїх волостей (пригадати хоч би ті дві славні облоги Белза 1352 і 1377 р.) і незвичайну легкість, з якою при першій нагодї вертають вони собі назад відібрані від них замки й волости. В усїм сїм відчуваєть ся, що сї князї ведуть боротьбу на своїм, приязнім для них ґрунтї. Повторяєть ся те саме, що бачили ми в відносинах землї до своїх князїв з руської династиї. А хоч се тільки пасивне попертє, то треба памятати, що скільки знаємо, більшої активности не показувала Волинь і давнїйше, в руських часах, коли виступала по сторонї симпатичних їй князїв.
Инакше представляєть ся становище Галичини. Навіть такої пасивної ґравітації до литовських князїв, яку ми спостерігаємо на Волини, нема тут слїдів. По тій орґанїзованій Дедьком в 1340 р. оборонї, що теж виглядає дїлом боярським, а не народнїм, — не стрічаємо нїяких вказівок на якусь власну боротьбу сього краю з польською силою, з польською зверхністю. Се ще не дивно, бо й на Волини не можемо ми сконстатувати інїціативи самого народу в боротьбі з Польщею. Важнїйше те, що в Галичинї Любарт і иньші русько-литовські князї не знаходили, видко, навіть такого прихильного ґрунту як на Волини. Часами Любартови удаєть ся захопити силою той або иньший галицький замок, але Галичини опановати не удаєть ся так, як то удавалось йому з волинськими землями. Його успіхи переважно кінчили ся тільки на грабівничих походах і спустошеннях. Видко, тут не було анї в боярстві, анї в народнїх масах такого спочутя для нього, як на Волини, хоч не було, розумієть ся, спочутя й для Поляків.
Пояснити се браком національного почутя, або більшою слабкістю його — трудно. Навпаки — Галичина, як я вже підносив, споконвіку була ареною боротьби Польщі й Руси, і тут антітеза сих двох національностей виступає найглубше й найранїйше 3). Причини мусїли бути иньші. Я шукав би їх перед усїм в відміннім становищи Любарта, і в ролї боярства.
На Волини Любарт осїдає від разу, може ще за житя Юрия-Болеслава. З тою податливістю для руської культури, руського житя, якою взагалї визначали ся Гедиминовичі, він мусїв уже дуже скоро з'асимілювати ся вповнї з Волинею й волинським житєм, стати тут своїм чоловіком, звязати себе тисячними нитками з землею, з її верствами, з її інтересами. Тому на Волини дивили ся на нього як на свого князя й підтримували його як підтримували своїх князїв з династиї Ігоря, Мстислава або Романа, не більше, але — й не меньше.
Для Галичини Любарт був і зістав ся чужинцем. Його іменем правило тут боярське правительство, правдоподібно з Дедьком на чолї. Супроти того тримати ся Любарта в Галичинї значило — тримати ся сього боярського правительства, що під його номінальною фірмою правило тут всевластно й безконтрольно. Боярська ж управа не тїшила ся популярністю в Галичинї, се ми знаємо ще з часів галицьких замішань XIII в.; а Любарт, що давав їй фірму, повторяю, був для Галичан чужинцем, литовським княжичом, з котрим нїщо людей не вязало, котрого імя нїчого їм не говорило. Інїціатива ж народнїх мас до самоуправи, до роспорядження долею землї була в Галичині підкопана, атрофірована здавна, за руських часів.
Але галицькі бояре — можна на се сказати — були заінтересовані тим, щоб правити далї землею іменем Любарта; чому ж вони не старали ся помогти Любарту задержати при собі Галичину? Розумієть ся, за браком всяких докладнїйших звісток про Галичину з часів польсько-литовської боротьби за руські землї, в такі більш детайлїчні справи входити трудно, але де що можна піднести.
Як я вже сказав, перше і здаєть ся — остатнє поважне супротивленнє, яке Галичина дала Казимирови, був дїлом боярської реґенції — Дедька з його сторонниками. О скільки при тім Дедькови удало ся подвигнути до боротьби з Казимиром народнї маси, джерела наші не кажуть. Головною силою в руках Дедька виступають спроваджені ним Татари. При тім іще Ян з Чарнкова — одинокий хто оповідає щось більше про се, представляє справу так, що заходи Дедька не були навіть акцією цїлого боярства. Він каже навіть, що цїлу справу вели Дедько з Данилом de Ostrow на власну руку, „без відомости иньших бояр” (etiam aliis nobilibus Russiae id ignorantibus). Деякі історики з сього роблять навіть такий вивід, що мовляв иньші бояре були прихильниками польської зверхности 4). Вивід занадто скорий, бо коли иньші бояре не знали чи не брали участи в акції Дедька, то на се могли бути ріжні причини. Але таки не можна й відкинути з легким серцем звістку Яна про ту частинність боярської акції 1340 р. В нїй мусить бути побільшеннє: Дедько мусїв мати великий вплив в боярських кругах, коли міг удержати ся й пізнїйше управителем Галичини; він мусїв мати за собою значну партию. Але попри се могли бути між боярством і течії неприхильні Дедькови, й просто безвладні, інертні маси, що в XII-XIII в. без опозиції приймали окупацію угорську, а нарештї могли бути й такі ґрупи, що надїяли ся при змінї управи щось для себе заробити. Особливою солїдарністю галицьке боярство, як знаємо, не грішило нїколи.
Що Дедько звернув ся по татарську поміч, в тім не було нїчого дивного анї нового — се була тактика переказана ще полїтикою Льва й його наступників. Але мовчаннє про сильнїйший народнїй рух може мати своє значіннє. В тім могла відкрити ся ахілева пята галицького боярства — його непопулярність в землї, що підтинала і сю його національну боротьбу з Польщею.
