Як спосіб обструкції против правительства — против в. князя й панів-ради, коли б против скликання спільного сойма були піднесені якісь трудности, — прийнято не вдавати ся в нїякі справи на осібних соймах, не ухваляти податків („серебщизни”), і в походи ходити тільки справдї конче потрібні 3).
Свою петицію в справі спільного сойму для переведення унїї шляхта ухвалила вислати до Вильна в. князеви з початком жовтня. Доручено її в. князеви перед виїздом його з Вильна до Польщі, на скликаний в Пйотркові коронний сойм 4). За той час пани-рада мали час порозуміти ся з в. князем в справі шляхецької петиції. Вони, видко, сподївали ся побороти сей шляхецький бунт, й під їх впливом в. князь зайняв виразно неприхильне становище до того бунту шляхти й її петиції про унїю. Він нїчого не згадує про неї в своїх відповідях, і не дав, очевидно, знати про неї на короннім соймі, коли тут зайшла мова про унїю.
Сойм коронний скликаний був на падолист (зачав ся 22/XI) й потягнув ся до марта 1563 р. Ми не знаємо, коли довідали ся коронні шляхецькі посли про литовську петицію, але очевидно — дуже пізно, десь під сам кінець сойма. Що дізнали ся про неї, про се виразно каже соймовий дневник 5), а що довідали ся не від короля, а з приватних джерел, то также певно. На жаль, дневник нїчого не переказав нам з посольських дебат з тої нагоди.
Взагалї, як видно з дневника, унїєю сойм з початку не займав ся; тільки у вступній промові примаса, соймовім експозе, згадано про „звісні старання” короля коло унїї 6) Потім ся справа зійшла на далекий плян супроти ріжних злоб дня внутрішнього житя Польщі; не виринула навіть тодї, як король, на вість про великий похід московського царя на землї в. князївства, з слїзми просив помочи Литві від сойму 7). Се вказує на повне ослабленнє інтересу до унїї й надїй на неї у коронних станів. Навіть коли наспіла вість про утрату Полоцька (25/II) і під загальним вражіннєм сеї новини зачали ся наради о ratunku Litwy przeciw Moskiewsidemu, — бесїдники висловляли ріжні жалі на Литву 8), але не чуємо згадки про змагання до унїї в самій Литві, про той оклепаний спільний сойм, і т. и. 9) Аж при замкненню сойма порушено, давнїм звичаєм, справу спільного сойму. В проєкт соймового рецесу, уложений послами, але королем не прийнятий, вставлено й приреченнє короля, що найблизший сойм буде зложений з участю Литви й Прусії, і на нїм переведена буде інкорпорація литовських земель, в дусї актів в. кн. Олександра, себто унїї 1501 р. 10).
Фраза ся сама по собі звучить, по стількох попереднїх, досить стереотипово, але набирає особливого значіння, коли пригадаємо, що в тій хвилї послам звісна була литовська петиція. Новим було й те, що король, давнїйше не охочий до такого спільного сойму, тепер нїчим не спротивив ся й висловив переконаннє, що на найблизшім соймі дїйсно буде закінчена справа унїї. Сей найблизший сойм рішено скликати на св. Мартина (11/XI) того-ж року до Ломжі 11). Очевидно, в поглядах короля наступає зміна; він не вважає можливим далї безоглядно тримати ся полїтики литовських маґнатів. По всякій правдоподібности, остатнїй удар — утрата Полоцька вплинула також на його відносини до унїї. Дальше поводженнє його показує, що він рішив ся вести до унїї, не вяжучи ся вже гадками литовських панів-ради.
Ще з Пьотркова, на першу вість про утрату Полоцька, Жиґимонт-Авґуст скликав на місяць май литовський сойм до Вильни для важних і пильних потреб, а особливо для нарад коло способів визволення Полоцька, і просто по короннім соймі удав ся до Вильна 12). Окрім справ оборони він мав тепер перед собою далеко труднїйшу задачу — прихилити панів-раду до уступок в справі унїї. На жаль, перехід тих конференцій нам незвісний; в перехованих актах сойму постанов в справі унїї теж нема, і одиноким слїдом їх лишили ся інструкції литовським послам на коронний сойм 13).
З них можна бачити, що пани-ради витримали тяжку боротьбу і хоч самі мусїли піти на уступки, але змусили й короля та шляхту в. кн. Литовського до важних уступок. Насамперед пани-рада силкували ся задержати короля на Литві, вказуючи йому на грізне становище вел. князївства та намовляючи відложити коронний сойм на пізнїйше 14). Король одначе на се не пристав. Нарештї пани згодили ся на участь в короннім соймі, скликанім на осїнь 1563 р. до Варшави (замість ухваленої рецесом Ломжі), — але явитись туди мали тільки відпоручники литовських панів і шляхецьких депутатів, а не всї особисто. Мотивом до того послужила можливість війни з Москвою, бо уложене з нею перемирє кінчило ся на Успеніє. Вислано з ради двох епископів і дванадцятьох сьвітських, з шляхецьких відпоручників земель также дванадцятьох, і війта та бурмістра м. Вильна, як репрезентантів міщанства 15).
Таким чином не мав уже то бути справжнїй спільний сойм, як собі жадали в Польщі і як просила литовська шляхта. Окрім того, повновласть відпоручників обмежено інструкцією, уложеною на тімже виленськім соймі й потвердженою в. князем, і при тім ще виразно в нїй застережено, щоб посли від шляхецького й міщанського станів у всїм поступали за згодою висланих з ними панів-ради і без їх позволення не мішали ся в соймову діскусію коло унїї 16), а панам-радї поручало ся з відпоручниками тих станів поводити ся ласково „яко правдивим провідникам держави годить ся поводити ся з своїми дїтьми”, та про державні справи з ними радо намовляти ся й годити ся. Таким чином шляхецьким послам наперед призначала ся роля простих фіґурантів при панах-радах, а сих останнїх забезпечено від всяких виступів шляхецьких послів в напрямі тїснїйшої унїї поза границї, зачеркнені їм інструкциєю 17). В тій ролї дїйсно удало ся їм шляхецьких послів вповнї задержати, не вважаючи на тенденцію шляхти до тїснїйшої унїї.
Інструкція, дана соймовим відпоручникам, має характер компромісу між змаганнями панів-автономистів і шляхецьких унїонистів 18). В напрямі унїї вона йде значно дальше від акта 1499 р., що був образом змагань литовських панів, але рішучо противить ся інкорпорації. Одна і та сама особа має бути королем польським і в. князем литовським, вибрана спільно станами польськими і литовськими, на границї „обох держав”; поки живе рід Ягайла, вибираєть ся вона з його роду, пізнїйше — свобідним вибором. Вона осібно коронуєть ся в Кракові на короля і осібно „підносить ся” в Вильнї на в. князївство, при тім осібно потверджує привилеї коронні і осібно в. князївства. Коли король має більше синів, то в. князївство має бути дане котромусь королевичу осібно від Корони. Обидві держави — королївство Польське і в. князївство Литовське мають жити в тїснім союзї й солїдарности. Війни вони ведуть спільними силами, поносячи видатки відповідно до своїх засобів; одна держава не може розпочати війни без відомости й згоди другої, хиба з обставин незалежних від її волї 19), анї не може укладати згоди чи перемиря. В важких справах зберають ся на пограничу спільні сойми з станів обох держав, в меньш важних питаннях держави порозумівають ся через висланих на сойм відпоручників з Литви до Корони, і навпаки. Поза тим вся орґанїзація обох держав задержуєть ся в своїй осібности. Горожане одної можуть мати маєтности в другій державі всяким правом, але про права на уряди не згадано.
„Особливо пильно будуть наші посли уважати, аби права в. князївства Литовського, свободи, прероґативи сенаторів і повага урядників, функціонованнє урядів (мінїстрів), що мають по давнїй практицї входити в силу, коли король вїздить в границї в. кн. Литовського, першенство князїв і панів — нї в чім анї трохи не були понижені. Але щоб при сїй державі — в. князївстві завсїди зіставала ся її гідність, важність, юрисдикція і власть і не була нарушена сим відновленнєм давньої унїї, анї не була ображена честь землї, застережена й забезпечена давнїйшим привилеєм (розумій акт 1499 р.), що містить в собі такі слова: „а коли-б якісь иньші акти були уложені між нами — прелатами та панами в. кн. Литовського й прелатами та панами корони Польської, котрі-б ображали спільну честь нашу, а котрих не тримали ся предки наші, — таких актів ми не приймаємо й триматись їх не будемо” 20). Тому, по давньому звичаю, не вважаючи на які небудь противні нам акти, котрих не приймали предки наші, анї тримали їх, мають бути визначені відповідні, честні місця як на соймах, в спокійнім часї, так і на війні, в лаві: сенаторам обох станів (духовного й сьвітського) й усїм иньшим станам — князям, панам, баронам, всьому рицарству й шляхтї в. кн. Литовського. Княжата, пани й повіти в. князївства будуть ставити свої хоругви (vexilla et insignia) на певних, честних місцях, і взагалї не мають вони бути пониженими супроти панів Польської корони, але будучи одним народом, однаковими й рівними собі членами, з одною головою, повинні мати однакову між собою честь. Так само й шляхта й увесь стан рицарський гідністю, честю, повагою і всякими почестями в усїм аби уважали ся рівними шляхтї й рицарському стану корони Польської, нї в чім хоч би найменьшім не уважали ся низшими від них, але користали все з тих самих прероґатив, які в цїлім сьвітї признані рицарському станови, й жили в тих же свободах й вільностях” 21).
